Герой свого часу, або Семенко Vs Шевченко

«Один із них, що обличчя його вміщало в собі риси всіх націй та рас, що його волосся було чорне, як вугілля шахт, а очі блищали вогнем татарських ватр, скифських вогнищ та юпітерами європейських ательє, а кожний сторонній подорожній подумав би, що він з Патагонії…» – це автопортрет героя свого часу – періоду авангарду й історичних зрушень, футуриста й культурного провокатора Михайля Семенка. Героя, якого доля настійно зводила в передбачувано нерівному протистоянні з іще одним героєм іншого часу, часу романтизму й національного відродження, постаті, яку ми звемо просто – Кобзар. Який час, такі й герої, і все ж зіткнення двох знакових особистостей своєї доби – це, зрештою, зіткнення двох епох, двох світоглядів і двох фатумів.

 

 

«Все йде, все минає…»

 

 

Про Михайля Семенка, незважаючи на безліч інформації, що з’явилася про нього останнім часом, найчастіше згадують як про завзятого палія Шевченкового «Кобзаря», однак дивна річ – із Тарасом Шевченком доля його поєднувала все життя. Втім, навіть із символічним спаленням відомої книги не все було так просто, не кажучи вже й про інші їхні «зустрічі».

 

Примітно, що Семенко у своїй ранній творчості не міг уникнути шевченківських мотивів та інтонацій, у цьому – беззаперечні наслідки ідейного впливу його матері Марії Проскурівни (яка, до речі, народилася тільки за два роки по смерті Шевченка). Письменниця-самоучка створювала народницьку прозу з традиційними образами й сюжетами, із якими потім син-футурист запекло боровся. Треба зауважити, що вдячний син надрукував-таки дещо з її творів у першому радянському журналі «Мистецтво» (1919), де він відповідав за редакційну колегію, – ось така непослідовність авангардистського бунту…

 

Сам акт публічно-художнього спалення відбувся у маніфесті «Сам», що увійшов до збірки «Дерзання» (рік виходу збірки – більш ніж символічний, адже 1914 – рік столітнього ювілею Шевченка!). У цьому виступі бачимо «дискурс» мистецької проблематики: «автор» нібито розмовляє з примітивним чоловіком, який підносить «засмальцованого «Кобзаря»,… від якого тхне дьогтем і салом». «Примітивний» чоловік вважає це своїм мистецтвом, однак, на думку автора, такий культ – не більше ніж відсутність мистецтва, яке не боїться нападів, а навіть гартується в них. Із побажанням смерті «щирому» українському мистецтву він завершує: «Я палю свій “Кобзар”». Однак спочатку кидає співрозмовникові: «Пошана твоя його вбила». Отже, насправді це вже перетворюється на спалення мертвих, цілком нормальну практику для багатьох народів… Хоча вельми прикметно, що такий затятий противник традицій усе ж таки має власного «Кобзаря» (1928 року вийшла Семенкова збірка «Малий кобзар і нові вірші»)! Не вірячи у воскресіння «Кобзаря», Михайль дуже близький у цьому до ідейних настанов російських побратимів-футуристів, які на чолі з українцем Бурлюком заходжувались скидати класиків з «пароплаву Сучасності» для того, щоб оновити літературний канон.

 

Коли Тарас Шевченко писав рядки: «Все йде, все минає – і краю немає. Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?» — він навряд чи здогадувався про майбутні хуліганські маніфести культурної богеми початку ХХ століття. Співзвучне духові часу, паління «Кобзаря» потім спрацювало супроти самого «богемника»: виходить, окрім виразного нищення материнських ідеалів, цей непересічний вчинок мав іще й відверті автодеструктивні тенденції! Чи не в цьому, питається, полягала суть семенківського авангардизму?

 

Як не дивно, саме футуристи у збірці «Зустрічі на перехресній станції» (1927) першими передбачливо застерігали, що некомпетентні критики навіть «нашого шановного Тараса» зроблять схожим на Маркса. Тобто, Шевченко для них радше символ, що потребує оновлення й захисту, тому подібними епатажними заявами про спалення національного символу Семенко, за його ж словами, хоче заздалегідь «плюнути критику межи очі», тим самим уберігши українські цінності від вульгаризації та спрощення. Хоча Семенко не так часто щось підпалював, частіше «горів» сам. Згадуються слова сучасника Михайля Валер’яна Поліщука: «Щасливим є той, хто горить: від нього лишається попіл, а не гній». Утім, подеколи у Михайля Семенка виринали справжні мотиви таких ігор «у класики з вогнем». Наприклад, у його «лівому» оповіданні «Мірза Аббас-хан» (1922), що відкривало новостворений журнал «Глобус», оповідач напівсерйозно пояснює супутнику-чужоземцю, що Тарас Шевченко – це його, оповідачевий, літературний псевдонім. Як не крути, а в цьому вже є підсвідомий потяг до славетного попередника!

 

«Я не умру від смерті…»

 

На відомих тогочасних карикатурах малесенький футуристичний метр прохав величезного Тараса Григоровича посунутися, оскільки той, мовляв, його затуляє, і тому їх можуть переплутати. Абсурдність ситуації вже в тому, що життя ніби мимоволі порівнювало дві такі різні особистості, а різноплановість суб’єктів порівняння тільки допомагала усвідомити їхню унікальність.

 

У 1924 – 1927 рр. Михайль Семенко — головний редактор Одеської кінофабрики та ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління), де 1936 року знімають фільм «Тарас Шевченко» з Амвросієм Бучмою у головній ролі. Під час редагування цього фільму Михайль знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, відомою акторкою Наталею Ужвій. Іронія долі: Тарас Шевченко, який ніколи не був обтяжений подружніми обітницями, по-своєму допомагає своєму «палієві» впорядкувати особисте життя!

 

Утім, окрім руйнації сталих норм і правил, футуристи ще й опікувалися поновленням частково ними ж і зруйнованих культурних надбань. Тому в їхньому журналі «Нова Ґенерація» навіть існувала рубрика «Реабілітація Т. Шевченка», головною метою якої було показати «не висхлі, підмащені олією мощі», а поета «з черевом і мозком». Тільки таким, на думку Семенка, може бути «воскресіння» поета, воскресіння живої людини, а не порожньої святенницької форми.

 

А 24 березня 1935 року відбулося святкове відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку в Харкові, де оригінально відтворені персонажі Кобзаря створюють своєрідний п’єдестал для свого автора. І хтозна, чи випадково, що для хрестоматійного образу Катерини із сином скульпторові позувала Наталя Ужвій із маленькою дитиною Семенка! Навіть забронзовілі, вони у певному сенсі стоять поруч… Самого ж скандального футуриста тоді вже було заарештовано, а 1937-го року розстріляно. Масову страту було приурочено до святкування 20-ї річниці Жовтневої революції. Воістину, що радянському уряду свято, то українському інтелігентові – смерть. Колись Семенко пророчо написав: «Я не умру від смерті, я умру від життя…» Однак людина не помирає, поки про неї пам’ятають інші. І дуже прикро, що на сьогодні маємо кілька варіантів повного зібрання творів Тараса Шевченка, а більш-менш задовільної й доступної збірки Семенка чекаємо й дотепер. Що ж, виходить, протистояння триває?

Максим Нестелєєв