Жуль Верн обіцяв мамі ніколи не подорожувати

Усім відомо, що Жуль Верн писав про подорожі, не виходячи з власного кабінету. Проте мало відомо, що причиною такого дивакуватого способу писання пригодницьких романів була обіцянка, яку Жуля змусили дати батьки, коли хлопчина був ще зовсім маленьким, – ніколи не подорожувати. Усі знають, що Жуль Верн був одним із найплідніших та найуспішніших письменників у світі. Але майже ніхто не чув про те, що він став рабом цієї плодючості  і цього успіху – родина письменника стріляла в нього, щоб примусити
заробляти гроші пером – сидячи у кабінеті та назавжди відмовившись від подорожей.
:

 

Писати замість мандрувати

 

Він народився 8 лютого 1828 року і отримав ім’я Жуль Габріель. Дитинство провів цілком нормально. Щоправда, з маленьким винятком, який пізніше став великою проблемою. У п’ять років його віддали в садочок, який тримала вдова капітана дальнього плавання. І хоча чоловік давно вже зник безвісти, стара нічого й чути про це не хотіла і докучала вихованцям історіями про нього. Не диво, що заінтригований розповідями одинадцятирічний Жуль викупив в одного юнги право працювати на кораблі і вирушив було до Вест-Індії. Але батьки дізналися про плани втікача і перестріли мандрівника в найближчому порту. Його притягли додому, відшмагали і примусили пообіцяти мандрувати виключно в своїх мріях.

 

Як у подальшому висловлювався Жуль Верн, ця обіцянка і стала фатальною для його долі. Стара вихователька прищепила йому таку сильну любов до подорожей, що жити без них не особливо й хотілося. Але йти проти своєї ж обіцянки хотілося ще менше. І Жуль почав писати.

 

Його перші проби пера – кілька п’єс та сценаріїв для вар’єте – нічим особливим не вирізнялися. На справжню золоту жилу він натрапив, підписавши контракт із видавництвом такого собі пана Етцеля на видання серії «Незвичайна подорож». Це був вихід! Описуючи вигадані пригоди, письменник втілював свій потяг до мандрів, не порушуючи колись даної обіцянки. Дивним у цьому контракті була тільки кількість романів, що мали виходити щорічно, – цілих три. Жуль Габріель писав з ранку до ночі, але потреба працювати набрала таких обертів, що і цього вже було замало. До того ж, працьовитість підганялася необхідністю розплачуватися із боргами. І коли пан Етцель запропонував окрім романів підготувати «Ілюстровану географію Франції», Жуль не зміг відмовитися. Ранок починався о п’ятій із роботи над «Дітьми капітана Гранта», десь у сере­дині дня увага переходила на «Географію», а вечір наставав тоді, коли письменник закінчував писати 800-й рядок. Коли ж було закінчено це замовлення, одразу почалася робота над «Історією великих мандрів і великих мандрівників». Інтенсивність не спадала. Письменник працював із неймовірною енергією, перебуваючи в самому вирі того, що описував.

 

Будні мандрівника подумки

 

Єдине, що засмучувало Жуля Верна, – це відсутність вільного часу. Не для того, щоб відпочивати чи займатися собою. Ні. Для того, щоб більше працювати над стилем власних творів. Він мріяв стати справжнім стилістом, але брак часу не дозволяв доводити до ідеалу кожну фразу. В подальшому час так і не з’явився.
 

Проте все ж велика продуктивність виражалася не тільки в кількості написаних творів, але і в їхній якості. Жуль Верн не міг собі дозволити видавати недороблені твори. Його енергія вимагала надзвичайно продуманого сюжету, яскравих героїв та незвичайних ситуацій, і вся внутрішня сила спрямовувалася в це русло. Письменник переймався описуваним настільки сильно, що цепозначалося навіть на його фізичному стані. Близькі Жуля Верна згадували потім, що коли він писав про подорож капітана Гаттераса до Північного полюсу, то підхопив нежить і відчував озноб від холоду.

 

Фантазія, що лилася через край, не давала заспокоїтися і після написання кожного твору. Думка автора постійно поверталася до нього, і хоча можна було присвятити себе написанню інших романів, Жуль Верн багато разів перероблював старі. Наприклад, окремі романи у першому варіанті навіть назви мали інші: «Діти капітана Гранта» – «Пригоди Роберта Гранта», «Двадцять тисяч льє під водою» – «Подорож під океаном»…

 

Щоправда, подорослішавши, Жуль Верн зміг переступити через свою дитячу обіцянку. Звичайно, він продовжував подорожувати подумки, сидячи в кріслі робочого кабінету. Проте, коли фінансове становище більш-менш стабілізувалося, кабінетний затворник таки купив яхту «Сен Мішель» і дозволив собі кілька реальних подорожей.

 

Ясна річ, їх було недостатньо для того, щоб надати пригодницьким творам правдоподібності. Доводиться тільки подивуватися – звідки Жулю Верну були відомі всі деталі, так докладно описані у кожному романі? Справа в тому, що письменник дізнавався їх у першу чергу для себе – щоб задовольнити спрагу знань. Для написання «Таємничого острова» він не полінувався активно вивчити технологію виробництва різноманітних хімікатів. При написанні «Чорної Африки» їздив на північ Франції, де спускався до вугільних шахт і вивчав особливостішахтарської праці. А коли власним досвідом пізнати істину не вдавалося, влаштовував цілі конференції з ученими. І потім цих вчених виводив в образах героїв своїх романів.

 

"Подорожі" під фінансовим тиском

 

Досить скоро така наполегливість у пізнанні світу почала негативно позначатися на житті письменника. Для початку вона повністю підламала його світогляд. Маленький Жуль виховувався на догмах католицької церкви. І досить довго прожив як щирий християнин. Але коли потяг  до пригод почав примушувати його дізнаватися про найновіші досягнення світової науки, він дедалі більше переконувався, що могутнішої сили, аніж сила людського розуму, не існує. Добре це чи погано, але будь-хто переживає розриви зі своїми ідеалами болюче.
 

Найтяжчого удару завдавала «мандрівникові» родина. Атмосфера вдома не тільки не надихала на творчість, а радше, Жуль Верн творив усупереч тій гидоті, в якій варилася його сім’я. І це не зважаючи на досить розповсюджені міфи про його сімейне щастя та люблячу дружину. Відверта брехня! Дружина, може, і любила його, але зовсім не поділяла захоплень, думок та ідей чоловіка. Замість мандрівок навколо Землі вона мріяла про дорогі паризькі магазини та вишукане товариство. А ще жінка мала двох доньок від першого шлюбу, які теж не особливо шанували захоплення свого нового тата. Разом вони примусили Жуля Верна «подорожувати» і записувати фантазії вже для заробітку, через неймовірні фінансові потреби родини.

 

Не останню скрипку у цьому грав рідний син письменника. Мішель Верн був типовим представником «золотої молоді»: пив-гуляв, грав та програвав величезні гроші. А коли трішечки подорослішав, став засновувати незліченні фінансові компанії. Всі його афери мали однаковий фінал – крах та купа боргів у спадок. З кредиторами розраховувався батько…

 

Для довершення ідилічної картини сімейного щастя пригадаємо божевільного небожа ­письменника, який дуже хотів привернути увагу до свого талановитого дядька і тому… вистрілив у нього з пістолета. Куля застрягла в гомілковій кістці і остаточно прикувала Жуля Верна до крісла в кабінеті та напруженої нескінченої праці. Єдині люди, що приносили йому втіху – коханка мадам Дюшень та ліпший друг пан Етцель – пішли із цього світу приблизно в один час. І останні десять років життя Жуль Верн нікуди не виходив, а тільки те й робив, що писав.

 

І писав більше, ніж будь-коли в житті. Видавець Етцель-молодший друкував по два романи щороку, але все одно не встигав за темпами свого автора, тому коли Жуль Верн покинув цей світ, його твори виходили ще довго.

 

Із сумним написом – «посмертно»…

 

 

 

 

Євген Боженко