Вільям Берроуз: до слави через злочин




Кажуть, твори Вільяма Берроуза роблять читачеві дірку в голові. Мабуть, воно й не дивно – літературне безсмертя цей американський бітник заробив, висадивши мізки власній дружині, щоб потім перетворити родинну трагедію на сюжет свого культового роману «Голий сніданок».

 

У пошуках ідеального бару

 

Нескінчені вештання чужими країнами в пошуках пригод, випадкові заробітки, сумнівні задоволення та дівчата… Таке життя обрав головний герой роману Джека Керуака «На дорозі», змальований зі Старого Буйвола Лі – Вільяма Берроуза.

У дитинстві Вільям Берроуз не вирізнявся ні здоровям, ні комунікабельністю. Через свій характер він не міг ужитися з однолітками, а тому постійно чув на свою адресу: “Та цей хлопець виглядає, як вівця, що задерла вовка”, – або “Він схожий на ходячого мерця”. Одним із найяскравіших дитячих вражень майбутнього письменника був роман Джека Блека “Ти не можеш виграти” – мемуари наркомана, який описує своє кримінальне минуле. Прочитавши цю книгу в 13 років, Берроуз був просто захоплений побратимськими стосунками, що виникли між персонажами-злочинцями.

 

Своє прізвисько письменник отримав ще за студентських років під час навчання у Гарварді – від однолітків, менш обізнаних у небезпечних й непристойних царинах. Не обмежений фінансово, оскільки він отримував достатньо грошей від батьків, Берроуз багато подорожував. А 1937-го року поїхав вступати до Віденського медичного училища – захоплений ідеєю допомогти в боротьбі з фашизмом. У Відні письменник одружився з російською графинею Ільзою Клаппер – знову ж таки, лише через ідею: переймався, аби її не спровадили до концтабору. Тривала Друга світова війна, а пані (до речі, на тридцять років старша за Берроуза) носила зірку Давида.

 

Загалом же, жінки мало цікавили Біллі. І під час мандрівки до Алжира Берроуз програв аристократку в карти якомусь арабу – продавцю гашишу. До Африки Берроуза привели пошуки «ідеального бару» (з довгою деревяною стійкою завдовшки десять метрів, що спирається на дві великі діжки «пального»: в одній – віскі по десять центів за склянку, в другій – пиво по п’ять центів). Йому майже вдалося роздобути гроші на будівництво такого закладу, коли з’ясувалося, що спонсори – мафіозі з Гонконга та повії з Танжера, які саме шукали жертву для експериментів із “брудними” грошима. Вільяму довелося швидко тікати до Америки, де він невдовзі й познайомився із власним «майбутнім» в обличчі поетів-бітників: Алена Гінзберга, Джека Керуака, Ніла Кесседі та Джоан Воллмер, яка стала його новою дружиною.



 

Муза для дезінсектора

 

Аби утримувати родину, деякий час Старий Буйвол заробляв копійки шляхетною справою – дезінсекторством: воював із навалою чиказьких гризунів. Як і годиться порядному бітникові, Берроуз перепробував безліч професій: сторож, буфетник, кур’єр, навіть приватний детектив. У цей час він намагався й писати – але жодне з видавництв не приймало його рукописи. Зрештою, зароблених грошей не вистачало – в основному, вони йшли на наркотики, які вживало подружжя. Письменник все більше схилявся до кримінального життя: перекуповував крадене, торгував наркотиками. Через проблеми із законом подружжю постійно доводилося переїжджати з місця на місце – так вони опинилися в Мексиці й почали займатися… фермерством: вирощували горох, помаранчі та марихуану. 1951 року в Мехіко сталася подія, що назавжди вирішила долю Берроуза як письменника.  «У нас удома була вечірка – хто пив, хто відтягувався під наркоту, а мама поклала собі на голову яблуко, абрикосу чи виноградинку, а можливо, посадила мене, й наказала батькові стріляти…” – згадував пізніше син Берроуза. Вдаючи “Вільгельма Телля”, пяний письменник пострілом із пістолета випадково смертельно поранив дружину. Пізніше у передмові до одного зі своїх романів він написав: “Я змушений із жахом визнати, що якби не смерть Джоан, я ніколи б не став письменником, вимушений усвідомити, якою мірою ця подія спричинила моє письменництво і сформувала його. Я живу з постійною загрозою одержимості духом, із постійною необхідністю уникнути його, уникнути Контролю. Так смерть Джоан повязала мене із загарбником, із Мерзенним Духом, і привела мене до тієї довічної боротьби, з якої в мене немає іншого виходу – лише писати”…

 

Біжи, Вільяме, біжи!

 

Мексиканський суд визнав убивство нещасним випадком, оскільки від свідків було дуже важко отримати хоч якісь відомості (цікаво, чи довго правоохоронці чекали, доки друзі Берроуза вийдуть із наркопохмілля?). Заплативши адвокату 2 тисячі доларів й відсидівши 30 днів у камері, Берроуз отримав дозвіл внести ще 2 312 доларів і забиратися геть. А щоб поліція бува не передумала, він утік до Південної Америки – на пошуки шаманського галюциногена яхе (вважається, що під дією цієї трави можна пережити власну смерть й повернутися назад). У шаманському товаристві шибайголова почувався, як у родинному колі.

 

Свої подорожні враження він описував у листах Гінзбергу – і пізніше їх видали окремою книгою. Приблизно в той же час Берроуз почав створювати свої перші повноцінні романи – “Джанкі” та “Підор”. “Джанкі”, в якому йдеться про життя наркомана, вдалося надрукувати у невеликому видавництві бульварної літератури 1953 року. Темою ж другої книги (про що неважко здогадатися з назви) був гомосексуалізм. Тому видати її в маккартистській Америці було неможливо – до того ж Берроуз раптом розчарувався в її літературній вартості, і роман не видавали до 1985-го.

 

Полишивши Південну Америку, після недовгих мандрів Європою, Берроуз вирушив у Танжер – місто, популярне після війни серед американських гомосексуалістів та наркоманів. Тут він почав працювати над новим романом, якому судилося стати його найвідомішим твором, – “Голий сніданок”. Берроуз весь час протоколював життя. Він мандрував виключно із зошитом, де все занотовував у три колонки – те, що бачив, те, про що міркував у певний момент, і те, що читав. Він полюбляв писати на маленьких клаптиках паперу, лежачи в ліжку, а потім збирав клаптики у файл, розкладав по сюжетах, додавав до них газетні вирізки, картинки. «Неможливо описати світ інакше, якщо він сам є хаотичною мозаїкою, плутаниною образів», – стверджував батько літературного жанру «нарізок» Вільям Берроуз. У його творах немає сюжету і хронологічної послідовності, а сам автор пишався, що не виправив жодного рядка.

 

“Голий сніданок”

 

Берроуз монтував свій найвідоміший роман із документальних звітів про свою героїнову залежність, із власних роздумів на тему гомосексуалізму, описів різноманітних збочень і, зрештою, наркотичних образів Танжера, який перетворився в уяві письменника на таку собі Інтерзону, заселену таємними агентами, напівбожевільними лікарями та різноманітними мутантами. “Голий сніданок” вдалося опублікувати у Франції, а в Америці книга потрапила під суд за звинуваченнями в непристойності. Зрештою, після довгих судових тяганин усі обвинувачення з роману зняли, а скандальний процес лише збільшив популярність “Голого сніданку”, що тепер вважається одним із найважливіших творів американської літератури другої половини ХХ століття…

 

…Сухоребрий, із руками, поцяткованими уколами, завжди в костюмі (подейкують, що навіть на пляжі він не скидав капелюха й маринарки), Вільям Берроуз дожив до вісімдесяти трьох років, переживши власного сина. «Якби не смерть Джоан, я б ніколи не став письменником», – примовляв Старий Буйвол зі сльозами на очах при кожній нагоді й благав про чергову ін’єкцію героїну, яка наближала його до зустрічі із Джоан…

Іра Татаренко