Раїса Троянкер: пригоди «романтичної імажиністки»

Серед «білих плям» української літератури ХХ століття є й поетка з дивакуватим іменем Раїса Троянкер. Поетка в чомусь романтична, в чомусь авангардова, а в чомусь і соцреалістична. Поетка, що її твори досі як слід не перевидавалися. Поетка, яку ганили за розпусність та «порнографію» у віршах і яка мала навдивовижу добру інтуїцію.


Уманська приборкувачка тигрів

 

Раїса народилася 1908-го року в Умані, у єврейській родині. Про заняття її батька є різні дані: в одних він постає сторожем синагоги, а, наприклад, онучка поетки вважає, що він був власником чогось на кшталт нафтосховища. Усі, хто згадував про Троянкер, неодмінно говорили про її вибуховий темперамент і нескінченну енергію. І ці риси далися взнаки доволі рано: вже підлітком вона тікає з дому разом із приборкувачем тигрів, котрий теж мав небанальне ім’я – Леонід Джордані, а згодом і сама починає працювати в одному з цирків укротителькою. З цих часів у Раїси – романтичний шрам, про який вона згадує у віршах і про який пише у своїх мемуарах Юрій Смолич. Чи ж не сентиментальна вигадка це все: екзотичні імена, тигри, шрами? – може спитати читач. Справді, сьогодні важко перевірити достовірність подій тих років, але безсумнівно те, що вони все віддаляються від нас. Усе важче зрозумілими стають зокрема й такі реалії, як поліетнічність тодішньої України або шалені післяреволюційні соціальні каруселі, коли будь-яка людина могла опинитися не те, що в цирку, а й набагато далі.

 

Власне, й Раїса Троянкер на цирку не зупинилася. Вона втекла від свого італійця, бо той, подейкують, був занадто ревнивим і розпускав руки. Очевидно, «Рай-я» (так Троянкер часом підписувалася) й раніше віршувала, але тепер поставилася до своїх творів серйозніше. З’являються публікації в уманській періодиці, Раїса вступає до «Плугу». «Плужанином» був і Онопрій Турган, з яким вона невдовзі одружилася. У них народилася дочка, а незабаром родина переїхала до Харкова.

 

«Мініатюрна розпусниця»

 

У Харкові вийшла перша книга віршів Раїси Троянкер – «Повінь». У Харкові ж її авторка й отримала свій специфічний імідж. Від двадцятих років і по сьогодні мало не всі згадки про неї так чи інакше мали неодмінний «солоний» присмак. Вона поставала то авторкою «непристойних віршів», то «мініатюрною розпусницею». Раїса Троянкер мала вельми активне й різноманітне особисте життя – у середовищі літературних чоловіків, що переважно жили так само, це було викликом. У своєму інтимному щоденнику, уривки з якого публікував «Коментар» у 2004 році, Юрій Смолич (до речі, земляк Раїси) твердить, що Троянкер не оминала жодного чоловіка, була справжньою німфоманкою.

 

Чи можна тут вірити Смоличу, велике питання. Наприклад, не може не викликати посмішки його багато разів повторювана пафосна заява про те, що він чи не єдиний з усієї літературної «тусовки» двадцятих років, і то з власної волі, уникав близьких відносин з Раїсою. Та й уміння перекручувати факти відоме вже з «офіційних» спогадів Смолича. Іще складніше й важливіше питання «порнографічних віршів». У всіляких мемуарах час від часу зринають згадки про якісь її непристойні тексти, що навіть ходили нібито в списках. Наразі в доступних джерелах жодного такого тексту немає. Може, вони справді не публікувались, а переписувались? Чому тоді жоден до нас не дійшов? Просто погубилися? Є й інший варіант відповіді на ці питання. Наприклад, вірш «Трава прив’ялена» описує перший статевий акт у житті дівчини (можливо, вперше в українській літературі). Робиться це абсолютно без жодних натуралістичних подробиць (наприклад, «Зім‘ята сукня. На обличчі – мука./ Червоні плями в лентах комбіне… / І пада вечір у безодню круком, / і кличе вечір впасти і мене. /…А день такий звичайний і бадьорий, / така спокійна стомлена земля…»), але в деяких рецензіях текст таврується як порнографічний. Може, й справді, нейтральні за нинішніми уявленнями вірші видавалися сучасникам (що часто могли мати суто пейзанські уявлення про мораль) «полуничкою»?

 

Троянкер навчалася в ІНО (Інститут Народної Освіти – так у ті роки називався реформований Університет), працювала в газетах. Розлучившись із Турганом, сама виховувала дочку. І десь орієнтовно 1928-го року вийшла з «Плугу» та вступила до групи Валер’яна Поліщука «Авангард».


«Радянська еміграція» й жіноча інтуїція

 

1931 року в житті Раїси Троянкер відбувається нова карколомна зміна. Вона одружується з російським пролетарським письменником Іллею Садоф’євим і переїздить до Ленінграда. І це не звичайний собі крок легкої на підйом людини, а початок низки подій, що засвідчили неабияку інтуїцію «Рай-ї».

 

Що таке початок тридцятих років, відомо чудово. Час, коли масові репресії ще не почались, а от закручування гайок входило у вирішальну фазу. Багато хто в це не хотів вірити або не розумів, не передчував, тільки не Троянкер. Тобто, може, вона й не думала геополітичними категоріями, не прораховувала плани «кремлівського горця», але виїхала у Росію чітко перед тим, як українську літературу остаточно поглинула кривава хвиля.

 

Еміграція відбулася не лише фізична, а й мовна та стилістична. Починаючи з тридцятих років Троянкер публікувала російські вірші (хоча як мінімум одна російськомовна публікація була в неї й у харківський період) та швидко дрейфувала в бік соцреалізму. Хтозна, може, десь для себе Раїса й далі писала «інші» тексти, але її третя книжка, видана у часи Другої світової війни, «Суровая лирика», вже являла собою суцільну малохудожню комуністичну агітку.

 

У Ленінграді Раїса Троянкер жила до 1935-го року. Стосунки з Садоф’євим геть зіпсувалися. Взагалі, він був специфічною людиною. Йому приписували участь у червоному терорі й шантажі інших письменників їхнім контрреволюційним минулим, щоб вони… дали оповідання для друку в редагованому ним журналі «Красная звезда». 1935-го року «Рай-я» виїздить ще далі, в Мурманськ. Годі й казати, що тут знову або дивовижний збіг обставин, або блискуча інтуїція. Адже ще кілька років – і Ленінград стає одним із епіцентрів нового терору. Як і попереднього разу, Троянкер преспокійно могла стати однією з його жертв. Але натомість іще раз довела, що добровільний виїзд у ті краї, в які зазвичай за власним бажанням не потрапляли, часто виявлявся ефективним порятунком.

 

У Мурманську поетка працювала в газеті «Полярная правда» – і ось почалася війна. Мурманськ був у ній стратегічно важливим пунктом, його стійко захищала Червона армія. Раїса Троянкер активно брала участь у радянській військовій агітації, згадують, що вона, маючи негаразди зі здоров’ям, постійно їздила на передову, не забуваючи при цьому елегантно вдягатися. Десь у ті роки у вогні загинув увесь її основний архів, більшість фотографій, листів і, можливо, непублікованих віршів, а то й спогадів…

 

Раїса Троянкер померла від раку невдовзі по закінченні війни – 29 грудня 1945 року. До речі, незадовго до активізації «боротьби проти космополітів». А її творчість надовго зникла з українського інформаційного простору. Через стилістичну мішанину й наявність великої кількості невдалих ідеологічних агіток багато хто з сучасних іменитих літературознавців вважає Раїсу Троянкер нецікавою другорядною авторкою, не вартою уваги. Чи не є залізним аргументом те, що з двох її українських книжок яскравих і вдалих віршів не набереться, може, і двох десятків? Проте залізний він лише на перший погляд. А на другий – практично всі українські поети двадцятих років, навіть найбільш визнані, залишили нам у спадок надзвичайну кількість «поетичного шлаку». І відсоток талановитих текстів виходить у них співмірним. І тільки зовсім уже останнім часом тексти й біографія цієї неординарної доньки свого часу почали потроху виринати в окремих публікаціях. І то не тільки в Україні – наприклад, Раїса Троянкер стала одним із персонажів англомовної статті американського професора Йоханана Петровського-Штерна «Зі штетля з любов’ю».

 

 

Олег Коцарев