Володимир Сосюра: ВРЯТОВАНИЙ БОЖЕВІЛЛЯМ

Безумство та творчість чомусь завжди йдуть поряд. Письменники, які закінчували життя у божевільні, і поети, яких божевільними вважали все життя, – явище більш ніж звичне. Звинувачення у безумстві було в радянські часи ще й зручною зброєю проти митців. Проте декому воно рятувало життя…

 

ТИХЕ БОЖЕВІЛЛЯ

 

Сосюра божевільний? Ніхто й не сумнівався. Це ж ким треба бути, аби самостійно, без будь-якого тиску, написати на себе донос?

 

Бо донос таки був. Щоправ­да, ще в 1925 році, але такі речі не мають строку давності. Тоді юний і палкий Сосюра в автобіографічному романі «Третя Рота», крім спогадів дитинства і юності, вмістив епізоди про часи громадянської війни. Поет повідав загалові про своє життя-буття у лавах петлюрівців, де він був воїном елітного підрозділу особистої охорони Симона Петлюри.

 

Досить «совєтизована» на той час громадськість зреагувала на таке зізнання, м’яко кажучи, не дуже прихильно. Тоді таких називали «петлюрівськими викормишами». Навіть ходив міф, ніби Петлюра особисто прихилив свого охоронця до української літератури. Бо й справді, писати вірші Сосюра починав російською, про своє захоплення цією мовою писав у все тій же біографії, і раптом  – перехід на українську… Ще й у період громадянської.

 

А ще Сосюра у москвофільській атмосфері додумався написати поему про Мазепу, та так захоплено, що на додачу був затаврований мазепинцем.
Перелік доказів Сосюриного безумства із кожним роком збільшувався. Поет ледь не полаявся з Яловим, коли той щиро не радив йому друкувати «петлюрівську» частину біографії. Товаришував із Хвильовим і Скрипником. Більше того, після самогубств обох ще намагався доводити, що то були не вороги народу, а патріоти. Чим же не божевільний? А було те «безумство» лише довірою до влади, яка колись, на початку двадцятих, проголосила всезагальне помилування і плюралізм. Бідолашний Сосюра вперто вірив, що то лише помилки, а не система в дії…

 

Проте кого це цікавило? Сосюра божевільний. Крапка. Тому його у 1934 році й запроторили на Сабурову дачу, в «дурку». Поета заманили туди обманом, діагноз ніхто й не намагався поставити. Але на такі дрібнички в радянські часи ніхто уваги не звертав.

 

ВТЕЧА З «ДУРКИ»

 

Сосюра провів у психіатричній лікарні тиждень. М’який та поступливий за характером, спроби «лікування» спочатку сприйняв без заперечень. Певно, намагався з’ясувати для самого себе: може, він справді несповна розуму, але просто цього не помічає, як і кожен божевільний… Згодом до поета дійшло: ні, з головою поки що все гаразд. Але поруч знаходяться справжні божевільні, з якими побудеш певний час  – і сам таким станеш.

 

І Сосюра намагався довести лікарям, що він психічно повноцінний. А у відповідь – лише винуваті погляди ескулапів: ми ж вам ліки й не пропонуємо, правда? То чому ж ви так? Побудьте в нас. Тут, зрештою, не так уже й погано. А там, може, й дозволять вас випустити…

 

Проте усвідомлення власної правоти було сильнішим, ніж вмовляння психіатрів. Людині, яка змирилася, вже нічого не допоможе. Якщо чекати помилування – це затягнеться на роки. Та й у будь-якому разі буде пізно, бо станеш-таки найсправжнісіньким божевільним… І тоді Сосюра втік.

 

Поночі переліз через паркан лікарні. Потім околицями й городами пробирався до міста. Замкнувся у власній квартирі з револьвером і почав вимагати медкомісію. Отоді-то й згадали, що Сосюра не тільки поет, а й колишній петлюрівець: і стріляти вміє, і вбити може…

За кілька днів медкомісію привезли йому додому, і ознак божевілля лікарі не знайшли. Натомість виявили нервовий зрив і психічне виснаження, що й не дивно як на таку милу життєву ситуацію. Так поет Володимир Сосюра на кілька років замість Сабурової дачі отримав Кончалову, пансіонат із лікування нервових та психічних розладів, і, відповідно, Підмосков’я замість України.

 

ТРАГІЧНА ЛЮБОВ БЕЗУМЦЯ

 

 

Та коли ви думаєте, що на цьому історія завершилась, то глибоко помиляєтеся. Хіба ж подібні речі забуваються? Вони тільки відкладаються в шухляду до пори, до приводу.

 

А привід з’явився. Не одразу, правда, але… 1944 рік, вірш «Любіть Україну». Тоді, у жахливому вирі війни, владі було не до віршиків. Тому все минулося безболісно. Нічого не було ні сказано, ні зроблено.

Коли ж війна закінчилася й компетентні органи взялися за наведення ладу в мізках радянських митців, хтось із жахом звернув увагу на те, що Сосюра закликає любити  – це ж треба!  – якусь ефемерну Україну, а не Радянський Союз чи хоча б партію. Потім вчиталися у текст краще й побачили страшну антирадянщину. Автор пише про Україну, що «без неї  – ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами», і ще багато подібного.

 

Поет-безумець зрозумів, що знову пахне смаленим, проте запізно. Спробував дещо замінити у фатальному вірші (наприклад, згаданий рядок зник, а натомість з’явився «між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками»). Проте це чомусь нікого не заспокоїло. На деякі речі у людей занадто добра пам’ять. У той час розстрілювали та гноїли у тюрмах і за менші провини.

 

Сосюру змусили покаятися і покаяння не прийняли. Знову був він петлюрівцем, націоналістом, божевільним. Пив. Виправляв тексти. Терпів відмови видавництв, що не ризикували друкувати неблагонадійного. Усе намагався комусь щось пояснити, довести, але отримував тільки нові нервові зриви. Був виключений із партії, ледь не щодня читав і чув нові цькування. Прізвище «Сосюра» заміняли Петлюрою – із поета зробили таке собі постраховисько, яким можна залякувати чесних трудящих, аби не допустити рецидиву любові до України. Зрідка траплялося й інше – щире захоплення і вдячність студентів, яких ще не навчили боятися. Зали, переповнені тими, хто приходив послухати Сосюрину поезію. Але таких віддушин було ой як мало…

 

І поет не втримався. Вирішив написати лист-благання людині, яка справді могла зробити не щось, а все, – Сталіну. Опальний поет завершив послання словами: «Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!» І відправив. А дружина Марія потайки в той самий конверт вклала виписку з психіатричної лікарні – з діагнозом та історією хвороби.

 

РЯТІВНИЙ ДІАГНОЗ «БАТЬКА НАРОДІВ»

 

 

Кажуть, що Сталін любив наркоманів і божевільних, бо не вважав їх протести вагомими і здатними спричинити хоч якісь зміни. Тим більше, заклики від таких людей не сприймаються «нормальними» громадянами і, відповідно, дискредитують саму ідею опозиційності.

 

А може, то був майже нереальний для сталевого володаря вияв жалю, співчуття, справедливості. Чи не вважав він провину достойною кари. Причини, з яких Сталін вирішив помилувати юродивого Сосюру, не такі вже й важливі. Напис червоним олівцем: «Восстановить в партии. Лечить» – резолюція, якій просто не посміли суперечити. Іронія долі: від розправи системи Сосюру врятувало божевілля, нав’язане тією ж системою.

Ірина АНТИПОВА