ЕДВАРД СТРІХА В СТЕПАХ ФУТУРИЗМУ, або Історія однієї літературної містифікації

За похмурих часів, коли репресії в УРСР лише починалися, опозиційні течії української літератури змушені були переходити на Езопову мову. Одним із провідних майстрів цього жанру несподівано став загадковий письменник із Москви, якому судилося стати класиком української літературної містифікації.

 

Ще один «футуроруб української літератури»

 

У середині 1927-го року лідер українських футуристів Михайль Семенко отримав із Москви один за одним два листи, з яких радісно довідався: крім нього, чудового, що «15 років працює футурорубом в незайманих лісах української літератури», існує ще один геніальний поет-футурист. «Я теж брюнет. 25 років. Апетит колосальний. Ставка – 225. Дипкур’єр. Циркулюю: «Париж – Москва», – повідомляв про себе загадковий адресат. – Про ступінь зачарованості моїми творами пиши негайно». І Семенко, як знати, написав.

   

Саме з «Листування друзів», яке регулярно друкувалось у центральному органі укрфутуризму, журналі «Нова генерація» (Харків, 1927-1930 рр.), розпочалась історія міфічного поета на ім’я Едвард Стріха – явища безпрецедентного в українській культурі. Загалом історії літератури відомі імена, що уславились на авантюрному терені літературної містифікації, ставши прабатьками жанру пародії. Згадаймо хоча б Козьму Пруткова, створеного братами Жемчужніковими на пару з Олексієм Толстим, а також Черубіну де Габріяк, за іменем якої ховався поет Максиміліан Волошин, та багато інших. Утім, на відміну від своїх попередників, Едвард Стріха свідомо виступив саме з політичною сатирою, не обмежуючись літературною.

   

Отже, ніхто навіть не здогадувався, що під маскою Едварда Стріхи ховався 39-річний московський літератор Костянтин Степанович Буревій, прізвище якого можна було легко відшукати у Великій радянській енциклопедії (1925 р.) поруч із Бухаріним. Звідти ж вільно було дізнатися про те, що літературною працею він став займатися лише від 1923-го року, а до цього, від 15-літнього віку, перебував на партійній роботі, неодноразово підлягав арештам і висилкам, був членом російських Установчих зборів за есерівським списком, організатором Поволзького повстання проти більшовиків, колишнім соратником Скрипника, Петровського, Єнукідзе…

 

У Москві, де він жив від 1919-го по 1929-ий роки, Кость Буревій займався здебільшого популяризацією української культури: читав лекції, організовував виставки, навіть заснував видавництво «Село і місто», де з’являлися друком твори заборонених в Україні авторів. За активної підтримки Буревія у 1927-му році в Москві була створена «Украинская Театральная студия», яка згодом стала державним театром – правда, вона розвалилась у 1934-му. Літературний і театральний критик Буревій того ж року захистив дисертацію при ГІТІСі, активно співпрацюючи з українським відділом московської Академії наук.

 

Але про те, що московський діяч Буревій – це і є задерикуватий поет-футурист Едвард Стріха, ніхто, ясна річ, не здогадувався. «Лише мама, її подруга і я, семирічна, були посвячені в цей секрет, – писала в одному з листів дочка поета. – Коли прибігали й розпитували про Стріху Семенкові «шпигуни», батько дивувався: «Ви не зустріли його на сходах? На ньому плащ в чорну і жовту клітку! Він, мабуть, і досі чекає трамваю на зупинці!» Коляда і Чужий стрімголов збігали сходами з п’ятого поверху. Верталися задихані – розминулися. Розпитували маму і мене. Я мудро казала, що він красивий, дарує мені цукерки і мандарини»…

   

Геніальний пародист

 

Загалом виступи Стріхи-Буревія були нахабною сатирою на «передові» явища у тогочасній українській літературі. Її завдання, як свідчила стаття «Мистецтво як культ» Михайля Семенка, полягало у «побудові комунізму в культурі». Саме на цю сумнівну консолідацію сил звертав увагу читачів Стріха, розглядаючи свою творчість як «пародію на весь український футуристичний трафаретний стиль».

   

Цікаво, що вже в перших своїх листах до Семенка, зокрема у програмній статті «Максимум вимагаємо – безліч дамо!», Стріха чесно визначав свій стиль: «Он угорі летить птиця. Їй легко летіти. Отак мені легко писати радіотези і радіопрозу». У тій самій статті поет-авантюрист акцентував увагу публіки на вагомості свого літературного виходу, пояснюючи, що обіцяна «безліч» буде пред’явлена суспільству у вигляді «ясності у голові, легкості у голові». Але ця пустопорожність була завуальована Стріхою під виглядом «вимітання з голів сміття сентиментальної поезії» і подана як зразок оспівування «нашої юної, ніжної, бистрокрилої і могутньої республіки».

 

Саме у такий барабанно-офіціозний спосіб Едвард Стріха підтримував стосунки з редакцією «Нової генерації», ставши з часом постійним співробітником журналу та укрліфовським «генієм». Більше того, навіть «старші товариші» з московського ЛЕФу високо оцінювали його, пишучи, як, наприклад, В. Тренин: «Эдвард Стриха (в точном переводе – Эдвард «Крыша») является единственной своеобразной «литературной личностью» в журнале: это какой-то укрфутуристический Козьма Прутков!»

 

Трохи згодом, коли Буревій відійшов від свого пародійного образу і опублікував власну «Автоекзекуцію» (1930), яка була… відвертою пародією на радянську самокритику, він так пояснив появу свого персонажу. «Ті люди, що створили мене, Едварда Стріху, мали свої принципи; але мені вони призначили місію безпринципного поета, поета, що без особливих вагань перебігає з однієї літературної організації до другої й однаково ретельно пропагує протилежні літературні програми, розуміється – в пародійному плані».

   

Насправді ж викривальні настрої давно вже відчувалися у листах Стріхи з Москви. І до Семенка доходили чутки про пародійний характер особи Едварда Стріхи, тому він поспішав «поховати» конкурента, спершу підписуючи його іменем власні твори, а потім видрукувавши некролог на смерть поета. Ясно, що той обурився і подав у «Автоекзекуцїї» роз’яснення: «Для Семенка настав осінній час: з колишнього хороброго винахідника почало сипатися листя. А молодий блискучий майстер Едвард Стріха проголошує себе лідером усього лівого фронту на Україні. Я, Едвард Стріха, – поет, маляр і композитор, несу нові зразки лівої продукції, зразки гострі, сміливі, універсальні!.. Словом, я, Едвард Стріха, достукався на сторінках «Нової генерації» такої слави, що час уже й про монумента подбати».

 

«Трагічна смерть Едварда Стріхи»

 

Хай там як, але «достукався» поет до власного некролога «Трагічна смерть Едварда Стріхи», видрукуваного у 10-му числі «Нової генерації» 1928-го. Вже наступного року цей король містифікацій, творчість якого виявилась не гіршою за писання решти «королів футуропрерій», повністю порвав із Семенком, коментуючи це так: «я / пародезы / на них / (у їх же журналі) / лівою ногою / творил функціональні / щоб сміялися з них / на Донбасі й на Дезі / а Михайль енко нко / і К° / кричайль: / – функціонально! / – геніяльно!»

 

“У 1929 році ми перебралися з Москви до Харкова, – згадувала дочка поета. – Одного дня, в трамваї, зустрілися «друзі» – Семенко і Стріха. Познайомив їх Валеріян Поліщук. Семенко зняв капелюха з Стріхи й сказав, що той дійсно гарний. Мало не розцілував. Проїхали трамваєм до кінцевої зупинки, а потім повернулися назад до міста. Весь час жартували, згадуючи недавню приязнь. Більше «друзі» не зустрічалися»…

 

Через п’ять років Костя Буревія, разом із Олексою Влизьком, Грицьком Косинкою, Дмитром Фальківським та багатьма іншими, було засуджено до розстрілу за звинуваченням в “організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади”. Життя Костя Буревія обірвалося взимку 1934-го, а разом із ним – біографія Едварда Стріхи…

 

Ігор Бондар-Терещенко