Турки вже читають. А ти?

Слово "турок" в українській мові іноді має зневажливий відтінок. Традиційно так називають людину, що не розуміє простих речей, не хоче навчатися, не читає книжок. Не будемо занурюватися у історію, щоб відшукати причини для такого ставлення до наших південних сусідів, але судячи з репортажу нашого кореспондента Івана Шехзаде, який розповідає про турецькі книгарні, нам варто змінити свої мовні звички і віднині невігласів називати не "турками", а… наприклад, "українцями".

 

Туризм сьогодні – це цілий світ. Хтось чалапає з рюкзаком по диких хащах, хтось роз’їжджає на власному авті по Європі, а хтось взагалі лежить собі на пляжі фешенебельного курорту – і всі вони “туристи”. Для людей побожних існує релігійний туризм, а для грішників – секс-туризм. Є, проте, і в туристичній справі білі плями. Скажімо, ніхто не згадує про таку галузь, як “книжковий туризм”. Але, скажімо, у мене є чимало знайомих, які завжди приїздять з далеких країв з валізами книжок, і для яких копирсатися в букіністичній крамничці в Парижі чи Шанхаї – насолода не менша, ніж для іншого – посмоктувати коктейль під пальмою на березі океану. Я й сам – завзятий книжковий турист. Ось нещодавно випала нагода побувати в Туреччині – і, звісно, перше, що я зробив – обстежив турецькі книгарні.

З чим асоціюється у пересічного українця слово “турок”? Напевне, з ятаганом, яничарами, султанами, кавою, гаремом, танцем живота…Втім, можливо, у когось інші асоціації – курорти, шкіряні дублянки, футбол… У будь-якому разі, книжка навряд чи потрапить у цей ряд. А проте, на думку вчених-мовознавців, саме слово “книга” прийшло до нас від стародавніх тюрків. Щоправда, самі турки його давно вже замінили на арабське “кітап”. Книга у турецькій культурі користується великою повагою: адже турки – мусульмани, а іслам – релігія Книги. Тому замість “безбожний” турки говорять “кітапсиз”, тобто “безкнижний”. Професія каліграфа – переписувача книжок – була вельми шанованою в Османській імперії. Мистецтво оформлення книги там сягнуло справжніх вершин. Воно проявлялося в кожній деталі, напрочуд дбайливо проробленій – від знаменитого мармурового паперу, відомого в Європі як “турецький”, до витончених арабесок і чудових мініатюр, що прикрашали сторінки томів.

Із книгодруком, щоправда, склалося гірше: перші друкарні на османських теренах, що з’явилися на початку XVI ст., були єврейські; пізніше почали друкувати свої книжки турецькі християни – вірмени та греки. Лише 1726 р. Ібрагім Мютеферріка надрукував першу книжку турецькою мовою. Важко сказати, що більше спричинило цю затримку – опір консервативних улемів (мусульманських богословів), технічна складність друку арабською в’яззю чи любов до мистецтва каліграфії. Зате бібліотек у старій Туреччині було чимало – вони існували при медресе та великих мечетях, а з XVII ст. з’явилися публічні бібліотеки, створені багатими книголюбами. Тут кожен бажаючий міг посидіти й почитати обрану книжку, взяти її додому або навіть замовити копію. Сиділи, ясна річ, “по-турецьки”, а книжки клали на спеціальну розкладну підставку – рахле. Створення бібліотеки вважалося боговгодною справою. Наприкінці XVIII ст. у Стамбулі було 35 публічних бібліотек, у кожній з яких містилося від 1000 до 3000 книжок, переважно рукописних. Ясна річ, найкраща бібліотека знаходилася у султанському палаці, але туди простим смертним було зась…

Не знаю, скільки бібліотек сьогодні у Стамбулі, а от книгарень там багато. Іноземним туристам в першу чергу впадають в око книжкові крамниці на вулиці Істікляль та в Султанахметі – вони переважно не дуже великі й заповнені дорогими виданнями англійською та іншими іноземними мовами. Є серед них спеціальна німецькомовна книгарня. Є книгарня, цілком присвячена літературі про Стамбул. Ясна річ, усе це насамперед розраховане на іноземців. Одначе більшість стамбульських книгарень має інше призначення. У тому ж Султанахметі є вулиця з цікавою назвою Баба-Алі, яка майже вся складається з книжкових крамниць, але зовсім іншого ґатунку. Тут асортимент розрахований на турецьких інтелектуалів та науковців. Невеличкі крамнички з різноманітною науковою літературою розкидані у вузеньких вуличках у районі Стамбульського університету (заснованого, між іншим, 1453 року). Цей район має давню традицію – тут, на площі Бейазит, колись знаходилися майстерні каліграфів. А поруч з університетом – знаменитий книжковий базар Сахафлар-чаршиси. Він хоч і не такий великий, як київська Петрівка, зате знаходиться не на околиці, а практично у старому центрі міста. Посередині базару, під гіллястою чинарою встановлене погруддя Ібрагіма Мютеферріки, турецького колеги Івана Федоровича. Тут можна знайти все або майже все, чого душа забажає – від антикварних видань до найновіших, і турецьких, й іноземних. Є навіть українсько-турецький словник — річ, якої в Україні годі й шукати. І ще важливо, що тут, як на будь-якому базарі, можна торгуватися. І придбати книжку за півціни, якщо пощастить. Але це не єдиний книжковий Клондайк у Стамбулі. Доволі далеко від центру, в азійській частині міста, у районі Кадикьой, знаходиться цілий квартал букіністичних книгарень. Ось де справжня скарбниця для бібліофіла! Розташовані у підвальних та напівпідвальних приміщеннях, ці крамнички особливо багаті на раритетні видання. Там можна, наприклад, знайти газети османських часів, надруковані арабицею, з дивними назвами – “Папаган” (“Папуга”), “Келебек” (“Метелик”). Ці книгарні знаходяться недалеко від місцевого базару, тому я, коли їх шукав, природно, розпитував людей на набережній, де тут базар. Ніхто не зміг мені до ладу нічого пояснити. Проте коли я, втративши терпець, спитав про книгарні, перший-ліпший молодик докладно пояснив, як туди пройти.

Стамбул, ясна річ, хоч і не офіційна, але столиця. А як у провінції? У великих містах, за моїми спостереженнями, ситуація подібна до Стамбула. А в маленьких провінційних містечках книгарень значно менше, та все ж таки вони трапляються. Зазирнувши до однієї, я знайшов там, крім шкільних підручників, дитячої літератури та канцтоварів, невеликий, але непоганий вибір турецької літератури – від Румі й Евлії Челебі до Решата Нурі Ґюнтекіна (відомого у нас за романом “Пташка співуча”), Назима Хікмета та, звісно ж, Орхана Памука; є світова класика – як східна, так і західна: “Каліла і Дімна”, Сааді, “Держава” Платона, Достоєвський, Золя, Селінджер тощо; є й сучасні модні західні автори, на кшталт Стівена Кінґа чи Коельйо. Здивувала велика кількість творів Чинґіза Айтматова; у великих книгарнях, між іншим, його твори стоять у секції турецької літератури – вочевидь, із пантюркістських міркувань.

Загалом турецькі книгарні можна розділити на кілька типів. Напевне, найрозповсюдженіший з них – релігійні. Вони здебільшого розташовані біля мечетей, а мечеті в Туреччині є всюди Тут можна знайти не лише Коран і молитовники, багатотомні праці з богослов’я та шаріату чи тоненькі популярні брошурки, а й переклади перської поезії, чи доволі несподівані речі – наприклад, збірку оповідань про Ходжу Насреддіна. У великих містах є великі книжкові супермаркети (як-от стамбульский “Алким”) – просторі три- або чотириповерхові будівлі, вщерть заставлені книжками. Проте мені найбільше подобаються маленькі приватні крамниці, де панує приємна, душевна атмосфера. Продавці тут здебільшого літні, інтелігентні люди, покупців зазвичай пригощають чаєм. Тут можна знайти справжні перлини – наприклад, Нізамі мовою оригіналу (арабськими літерами) з турецьким перекладом. Якщо книжки, яку ви шукаєте, немає на полицях – не варто квапитися до виходу: можливо, її принесуть на ваше прохання за півгодинки, а тим часом можна посидіти, попити чаю і поговорити про літературу зі старим, мудрим книжником. Такі книгарні часто розташовані поруч одна з одною, утворюючи цілі лабіринти; зазвичай, вони є і в бедестанах – старовинних велетенських критих базарах, де колись продавали коштовності.

Кажуть, ніби турки читають мало; ніби в Німеччині видають більше книжок турецькою мовою, аніж у самій Туреччині. Не знаю – може, це й так, але, гуляючи по книгарнях, я бачив майже всуціль книжки, видані в Туреччині – принаймні, якщо йдеться про турецькомовні книжки. До речі, книжки іноземною мовою є лише у книгарнях, орієнтованих на туристів, або в спеціалізованих букіністичних крамницях. У інших практично всі книжки — турецькою мовою, а це значить, що основні покупці (і читачі) – турки. І покупців у крамницях не бракує, хоча книжки тут не дешеві – на нову книжку середня ціна 15-20 лір (12-15 долярів). Хоча є, наприклад, серія “Турецькі класики” – на неї ціни просто смішні, по 3-5 лір. Є й аналогічна їй дешева серія зарубіжної класики.
Проте, на думку турецької влади, читають у країні ще замало, тому тут вживають спеціальних заходів, щоби популяризувати читання. У стамбульських парках, наприклад, можна побачити лави у формі розгорнутої книжки. На спинці лави “надруковано” вірш когось із відомих турецьких поетів, а зі зворотного боку – портрет та ім’я автора. Парки або набережні, де стоять ряди таких лавочок, перетворюються на своєрідні читальні – посидів, прочитав вірша, потім пересів на сусідню лавочку – прочитав ще одного. В одному місті мені трапився плакат із зображенням розгорнутої книжки та написом: “Усе місто читає! Читають хатні господині, ремісники, селяни, чиновники, робітники… Читай і ти!” Що ж, будемо сподіватися, ці зусилля не пропадуть марно, і число “безкнижних” у Туреччині буде зменшуватись. А в турецьких книгарнях з’явиться більше перекладів українських письменників (поки що мені траплявся лише переклад “Роксолани” Павла Загребельного). А ще, можливо, українські туристи будуть частіше привозити на спогад з Антальї чи Бодрума томик Румі або Юнуса Емре… Чи хоча б Памука.

Іван Шехзаде