Література в кузні

В останні вихідні червня (27-29) українці нагадували собі мавпу з анекдота, якій було хоч розірвися, вибираючи між «Трипільським колом», яке проводилося вперше, та Форматним фестивалем «Уніж», який також проводився уперше. Тому при виборі можна було керуватися або географічними міркуваннями, або брендами організаторів, або просто милозвучністю назви. У крайньому разі можна було кинути монетку…

Як би там воно не було, а три тисячі українців вирушили до села Уніж, що на Івано-Франківщині, аби взяти участь у фестивалі – в ролі волонтерів або гостей. І не пошкодували про це: адже роль хедлайнерів фестивалю грали «Гайдамаки», «Ot Vinta», «Перкалаба», «Пропала Грамота», «Гайдамаки», «Ті, що падають вгору», «Королівські зайці», «Брем Стокер» та «Тінь Сонця», а вів дійство Сашко Положинський. Звичайно, цим не обмежувалося – бо ж метою фестивалю було об’єднати форматних людей (себто тих, хто мислить глобально, чутливо реагуючи на зміни в українській культурі та суспільстві й згоден витратити час та зусилля на те, щоб її поліпшити). Тому на території форматності «Кузня» — платформі для тих, хто хоче і може реалізовувати потужні українські проекти, – паралельно працювали ковальська, художня, анімаційна та літературна майстерні. «Кузня» об’єднувала всіх, хто розуміє, що недостатньо бути носієм мови і традицій – бути українцем означає усвідомлювати себе частиною тих процесів, що відбуваються в державі, нашому суспільстві, суспільній свідомості. А усвідомлюючи себе частиною того життя — щоденно брати на себе відповідальність, бути майбутнім України, стати активним учасником того суспільного життя, яке з часом називатиметься історією країни…

 

Хоча вважається, що по перших кошенятах про кицьку не судять, але вже перший «Уніж» виявився напрочуд успішним: тут було головне, заради чого робляться фестивалі – атмосфера! Причому досить своєрідна – щось схоже на Майдан-2004, коли всі люди – брати за визначенням. Синергетичний ефект сприяв створенню анімаційних фільмів у польових умовах (проект курував автор знаменитого «Йшов трамвай № 9» Степан Коваль), а також нечуваному обмінові вмінь різних майстрів: кожен міг пробудити у собі талант коваля, художника тощо. Особливого шарму надавала присутність письменників – бо який же українець без рідного слова! Тому не дивно, що окрасою фестивалю став приїзд Юрія Андруховича. Звичайно, не лише він представляв літературу: упродовж трьох днів гостей частували літературними читаннями та дискусіями під художнім керівництвом літературної майстернї НІЖ на чолі з Юрієм Завадським, до якої долучилися молоді письменники і поети зі Львова, Тернополя, Харкова, Ужгорода, Острогу, Києва , Івано-Франківська… Підкреслив невимушену і енергетично переповнену атмосферу літературного дійства Юрій Андрухович, який ініціював дискусію «Поезія після книги, або найсучасніші форми недрукованої літератури» про можливу смерть феномену книги в епоху Homo Blogerus. Причому більшість населення маленької держави «Уніж» і становили ці самі Homo Blogerus, тому провалитися в академічну відірваність від предмету дискусії при всьому бажанні нікому не загрожувало. Процес обговорення відрізнявся особливим постмодерним колоритом, позаяк говорити Андруховичу довелося через гучномовець – адже поряд музиканти ладнали інструменти до бою.

Сам Юрій Завадський, поет і письменник, так коментував літературну іпостась «Уніжа»: «Зустріч на літературній тусівці досвідченого покоління письменників та молодого «вина» створила хороший резонанс, дозволила обмінятися думками і потеревенити стосовно сутності літературного твору, так само, як і зманіфестувати власні результати сублімацій. Потішив Андрухович з його колоритним шлейфом, який окутує його особу, де б він не з’явився. Висловив припущення, що давно вже пора зав’язувати із власною літературною залежністю, проте все ж обіцявся ще побалувати нарід своїми текстами».  

Тяглість традицій живого українського слова на фестивалі втілював Лірник Сашко: як завжди, він розповідав свої химерні казки, нібито читаючи їх із неба, і слухачі зовсім забували і про свій вік, перетворюючись на дітей, і про епоху, в яку їм довелося жити – бо це, як уже було сказано вище, переважно були Homo Blogerus, що раптом уподібнювалися своїм геномним предкам, котрі збиралися слухати лірників та кобзарів.

Таким чином, успіх «Країни мрій», куди цьогоріч уперше прийшли письменники, щоб стати врівень із музикантами, було закріплено і розвинуто у галицькому “Уніжі”.

Атанайя Та