Химерний дім химерного генія

Напевно, як не старайся, важко знайти більш суперечливі та дивні тексти, ніж твори Франца Кафки. Багатьох цікавить: яка ж реальність могла породити такі химери? Відповідь досить проста — Прага. Це місто навіть сьогодні причаровує та поглинає, змушує відчувати власну приреченість та дріб’язковість на тлі вічності, породжує в уяві картини неймовірної краси та незвичної форми. Що ж казати про Прагу майже сторічної давності? Проте щоб перейнятися дійсно кафкіанським духом, варто перейти Карлів міст, звернути у вуличку за каналом Чєртовка та опинитися біля непоказного світлого будиночка — музею Кафки. Саме у цьому невеличкому домі, пройшовши всі п’ять кімнат, повороти та коридори, ви поринете в атмосферу творів празького генія.

Кімната перша — сім’я

Перші кроки експозицією — усе в чорних тонах. З добре замаскованих динаміків лунає чи то музика, чи то стогін, чи то гортанні звуки галок («галка» – саме так перекладається прізвище Кафки). Сходи. Нагорі — шмат білого полотна, по якому пробігають зображення старих вулиць Праги. Ми входимо у світ, де народився Франц. Скляні низькі тумби з блискучим чорним камінням у них — потрібно низенько нахилятися, щоб добре роздивитися викладені на камінцях фотографії Праги, самого Франца, його родичів. Портрети родичів ще й на стінах. Там сестри, батько, якого він усе життя боявся, дядьки (і ті, які викликали у нього відразу, і той, на якого він остерігався бути схожим). Пояснення для туристів — чеською та англійською. Цитати з творів, листів, щоденників — мовою оригіналу, німецькою. Цитати на великих чорних щитках, цитати, врізані в нетесані дошки стін, цитати, написані на дзеркалах, на які випадково натикаєшся…

Кімната друга — жінки

Далі коридор із велетенським екраном (велике простирадло?), на якому показують якийсь старий фільм, де вулицями міста блукають люди, зупиняються, перемовляються: чорно-білі, у віспинках від старої подряпаної плівки. Поруч стільці — можна посидіти, подивитися, відпочити перед черговим етапом. Наступна кімната більше схожа на примарну, ніж на реальну. Напівпрозора павутина, експонати видніються крізь неї. Зображення на ній рухаються: то геть зникають, то проявляються чіткіше. На стінах — цитати з листів коханим жінкам. І знову екран. На ньому — малюнки Кафки, які чиясь вміла рука примусила рухатися. Вони живуть, поглинають. Як і портрети жінок — напівпрозорі, одну видно крізь іншу, всі чимось схожі, всі намагалися любити його. А може, любили?

Кімната третя — „Процес”

Сходами (тільки не варто братися за перила — вони нетесані, різьблені текстами) опускаємося до кімнат, де представлені твори Франца Кафки. Перший з них — «Процес». Довгий коридор, більше схожий на трупарню, з великими ящиками на стінах. На кожному надпис: „К.”, „Франц Кафка”, „Грегор Замза”, „Йозеф К.”, „Карл Росман”. Це герої його творів, його знайомі, родичі, друзі, він сам… На одній зі стін — телефон. Такий самий чорний, як і ящики. Майже непомітний. І весь час, поки ти в цьому приміщенні, щось усередині стискається — чекаєш, що будь-якої секунди він задзвонить. Та телефон мовчить…

Кімната четверта — „У виправній колонії”

Подалі з холодного моргу, подалі від телефону, поворот, ще один поворот — ну от! Звичайна кімната без блискучих стін, без ящиків з іменами, без світла, що пробивається невідомо звідки. Тут навпаки майже темно, порожньо. Тільки у куточку стоїть невеличкий стенд-акваріум. Та замість рибок у ньому — макет пекельної машини, так ретельно описаної Кафкою в одній з найвідоміших його новел. І жодних цитат, жодних пояснень. Усе і так зрозуміло.

Кімната п’ята — „Замок”

Ще кілька поворотів – і раптом із-за рогу в очі б’є світло. Тільки не звичне тут розсіяно-тьмяне, а справжнє біле світло. А ще чутно завивання вітру. Невже вихід? Кидаєшся туди і бачиш зовсім поруч замок, який повільно замітає сніг. Робиш кілька кроків до нього — опиняєшся серед звичайнісіньких дзеркал, освітлених лампами денного світла. Відступаєш назад — і ось він, замок, зовсім поруч, тільки руку простягни… Проте дійти до нього не виходить. Та й правда, чим ми кращі за К., який так і не дістався туди?

P.S.: Прага

Кожна кімната — свій світ. Кожна кімната — одна з іпостасей Кафки. Кожна кімната — ключ до розуміння химерної свідомості цього неповторного генія. Кожна кімната — шматочок Праги. На всіх фотографіях — вулиці старого міста, міста, яке майже не міняється з роками, міста, яке зберігає в собі уламки минулого, міста, яке накидає на тебе тенета і не відпускає ніколи, живе у тобі. Ти дивишся на портрет Кафки біля дверей звичайнісінького старого європейського будиночка і розумієш, що кілька годин тому проходив мимо нього, навіть постояв на цьому ж місці, де стояв колись перед фотографом Франц. А потім, коли вже зачиняєш за собою двері, у голові довго лунає чи то музика, чи то стогони, чи то гортанні звуки галок. А ще — назавжди залишається трошки злодійкувате відчуття проникнення у твори Кафки, його свідомість і (цього соромишся найбільше) його таке заплутане і таке складне особисте життя.

Альбіна Маляр.