Наталя Бузько: „Щоб зрозуміти, чи це моя книга, мені достатньо одного абзацу”

Більшість знає Наталю Бузько як комедійну актрису, персонажа популярної гумористичної програми „Маски-шоу”. Однак навряд чи саме вміння „кривлятися” (що часто закидають учасникам „Масок”), допомагає Наталі зніматися у фільмах Кіри Муратової та отримувати нагороди на міжнародних кінофестивалях – наприклад, Берлінському, за роль у фільмі „Астенічний синдром”. Як кожна актриса, Наталя схильна переносити на себе переживання книжкових персонажів. І, як справжня одеситка, має у своєму запасі чимало „життєвих” анекдотів.

 

— Наталю, чула, що один російський актор, готуючись до трагічних ролей, читає романи Достоєвського, до комедій – твори Ільфа й Петрова. А ви якою літературою „підживлюєтесь”?
— Дехто каже, що почуття не опишеш словами. Я не згодна – написати можна про все, треба тільки вміти! І хоча до згаданих радикальних методів ніколи не вдавалася, відчуваю – якщо читаю щось життєрадісне, то світ набуває райдужних відтінків. А від творів Федора Михайловича він дійсно тьмяніє (сміється). Останнім часом надаю перевагу езотеричній літературі, художню читаю рідше. Можливо, так проявляється черговий перехідний вік? Я спокійно до цього ставлюся, за деякий час все одно повернуся до „художки”.

 

— У вас доросла донька – мабуть, книгами з нею міняєтесь?
— Був період, коли ми з Ганею разом читали Харукі Муракамі. Нещодавно вона принесла додому книгу „Проблеми прекрасного”, але я так і не встигла її подивитися, бо донька її повернула. От тепер мучусь: про що ж була книга з такою інтригуючою назвою?
У дитинстві Ганя не любила читати, тож я прищеплювала їй цю звичку – ми читали „поабзацно”. Мені врізався у пам’ять епізод, коли у підлітковому віці донька почала використовувати у мовленні жаргонні слівця. Я їй кажу: „Ганю, давай читати Пушкіна поабзацно” (вони тоді якраз Пушкіна у школі проходили). Вона: „Не хочу”. Я почала читати їй класика вголос, і десь на другому розділі вона не витримала: „Ой, ну така галіма мова. Мам, досить, Пушкін мене грузить” (сміється). Але листа Тетяни до Онєгіна вона вивчила – Пушкін переміг. І жаргонних слівець вона досить швидко позбулася. Правда, більше за Пушкіна донька любить Достоєвського. Я теж читала автора „Злочину й кари”, але так переживала, настільки пропускала все через себе, що прийшла до висновку: мені цей автор протипоказаний. Дуже вже я хвилююсь за його героїв.

 

— Своїм дитячим ставленням до книжок донька схожа на вас?
— Років у сім мені захотілося купити книгу й неодмінно її прочитати. Мене зачаровувало саме відчуття, коли тримаєш книгу, а у ній щось незвідане. Але нічого пристойного я в книгарні не знайшла, купила те, що сподобалось через яскраву обкладинку. Книга не підійшла мені ні за змістом, ні за віком. Вона мене розчарувала, я навіть деякий час після того не читала. Але тато серйозно займався моєю освітою – примушував удосконалювати техніку читання, заохотив ходити до бібліотеки, почав підсовувати мені цікаві книжки. А я більше любила побігати з друзями, помалювати, тоді як моя зведена сестричка ще в першому класі брала з собою на прогулянку по три товсті книжки. Весь клас шумить, а Оленка сидить і читає. Мені вчителька ставила її за приклад — хоча що поганого у тому, що діти бігають і кричать?

 

— Дівчатка класу з п’ятого починають підчитувати „жіночі” романи, потай від мами...
— Коли я була старшокласницею, брала у мами книгу „Зачарована душа” якогось французького автора, вже не пам’ятаю імені. Звісно, відбувався процес дорослішання, я переживала знайомі багатьом дівчаткам емоції, тому ця книга була мені особливо дорога. Але улюбленим автором моєї мами був Драйзер, тому якось я вирішила його почитати. Книга, за яку взялася, була мені неприємна, мене нудило від стилю, дратували назви розділів. Але бабуся вчила мене всі справи доводити до кінця, тому я її дочитала. Більше такого насильства над собою не допущу! Можливо, саме завдяки цьому випадкові зараз мені достатньо одного абзацу, щоб зрозуміти, чи це моя книга. Вдома у мене нема поганих книжок. Вибираючи книгу у крамниці, я довго ходжу між стелажів і вчитуюсь у назви. Потім відкриваю будь-яку сторінку і читаю – інтуїція ще жодного разу мене не підвела.

 

— Не намагалися перечитати Драйзера згодом – можливо, ви просто рано взялися за його твір?
— Я не люблю повторень. Довго не могла зрозуміти, як можна дивитися двічі один і той же фільм, перечитувати одну й ту саму книгу. Тато, наприклад, часто повертався до Чехова. Але коли мені до рук потрапила книга „Ласий шматочок” Маргарет Етвуд, вона видалася мені такою просунутою, від неї віяло такою свободою й розкутістю, що я повернулась до неї буквально через півроку після прочитання. Ще я повертаюся до „Аліси у Дивокраї” у російському перекладі Бориса Заходера. Вона надзвичайна, там навіть коментарі цікаві! „Майстра і Маргариту” та „Собаче серце” читала декілька раз, причому у роздруківках, які поширювалися серед студентів.
До речі, є цікава історія, пов’язана з самвидавом. Після школи я не пройшла за балами на денне відділення, і, щоб не втрачати року, підробляла у проектному інституті секретарем. Моя начальниця була буквально закохана в літературу, вона познайомила мене з творчістю Кольцова та Цветаєвої. Тож вона просила мене передруковувати вірші поетів, яких не видавали. Я набирала на друкарській машинці чотири примірники для неї, і один – для себе. Крім передруку заборонених віршів до моїх „непрямих” обов’язків входило поливати квіти. Я була старанною працівницею, тож через півроку це був справжній квітник. Квіти стояли на шафі, ніхто до неї не зазирав усю зиму, а коли весною хтось зі словами: „Молодець Наталочка, як старанно поливала квіточки!” – її відкрив, то знайшов у ній одяг, який майже згнив від моєї старанності (сміється).

 

— Ви вже втілили на сцені літературний персонаж, який вам імпонує?
— Шекспірівську Офелію ще не зіграла. Не знаю, чому цей образ так мені імпонує – можливо, тому, що її майстерно втілила Анастасія Вертинська у радянській постановці „Гамлета”? А от Джульєтту вже зіграла. Ми з комік-трупою „Маски” працюємо в театрі за п’єсами-пародіями Бориса Барського „Ромео і Джульєтта” та „Отелло і Дездемона” – деякі вислови з цих творів часто проскакують у побуті, виходить дуже кумедно.

— Яка книжка лежить у вас на нічному столику?
— Довгий час перед сном я читала Біблію. Цю книгу можна читати безкінечно, кожен раз знаходиш у ній щось нове. Зараз нічого на ніч не читаю, я жайворонок, і слова Коко Шанель: „Ніхто мені не розповість нічого цікавого після дванадцятої”, – про мене.

 

— І все ж, чи є такі твори, які можуть примусити вас змінити звичний режим і протримати за читанням півночі?
— Володимир Набоков, Микола Лєсков – люблю його твір „Залізна воля”. Це такий тонкий гумор, такі влучні спостереження й шикарна мова. Мені подобається японська поезія Басьо, Сей-Сьонагон – її „Записки в головах” поклали початок літературному жанру есе в японські літературі.

 

— Роман Балаян вважає, що люди люблять читати автобіографії відомих людей в надії знайти з ними спільні риси…
— Біографії відомих людей – це історії тих, хто уже самоствердився житті. Читаючи про чужі успіхи, ми набираємось позитивного досвіду. Хоча я переконана, що зі звичайними людьми, які не пишуть автобіографій, трапляється не менше цікавих пригод. З моєю близькою подругою постійно відбуваються історії, які навмисне не придумаєш. Наприклад, нещодавно вона зловила жука-рогача, і, будучи дівчиною з фантазією, вирішила прикрасити комахою свою льняну сумку. Вона опустила жука на ніч у спиртовий розчин, а зранку пришила до сумки. Їде з цією сумкою в маршрутці й помічає, що на неї перелякано зиркає одна з пасажирок. Виявляється, жук „відійшов” від спирту й почав ворушитися (сміється)… Бідна жінка, мабуть, подумала, що у неї галюцинації. Ну, і чим не сюжет для гумористичного оповідання?

   

Спілкувалася Іра Татаренко