Олексій Богданович: «Сучасній літературі бракує ідеологічного героя»

Талановитий, привабливий, харизматичний та імпозантний на сцені, актор театру й кіно Олексій Богданович лишається таким і в житті. Крім того, він справляє враження інтелігентної, щирої та люб’язної людини, позбавленої «зіркової» хвороби – і це при тому, що є лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, народним артистом України і виступає в амплуа «героя-коханця». Про сором і сльози Олексія Богдановича в літературі читайте далі.

– Що для вас література?

– Для мене література – це, перш за все, матеріал. Матеріал для моєї роботи, перетворення літературних творів на драматичні речі в театрі. Це як шмат роботи, який я шукаю, щоб втілити у виставах.

 

– Не з професійної точки зору твори сприймати вже не можете?
– Не можу. Чесно кажучи, останнім часом я сприймаю їх з егоїстичної точки зору. Насолоду від сприйняття літератури як мистецтва я переношу на своєрідну практичну діяльність. Для актора важливий момент самовираження через мистецтво, тому шукаю матеріал.

 

– Це тепер, а як було в дитинстві?
– Я читаю і читав багато. Я любив літературу, і мене примушували її любити. Класна керівничка, вчителька літератури та мови (щоправда, російської), була дуже вимогливою пані й не прощала нам невігластва стосовно літератури, тому доводилося читати багато. І в інституті теж (не знаю, яка там зараз ситуація з літературними предметами) викладачі до цього ставилися дуже прискіпливо і вимагали від нас знання літератури – хоча б того обсягу, який був у програмі. Тому гульки – гульками, етюди – етюдами, а вночі береш книжечку і читаєш те, що від тебе на екзамені вимагатимуть. Але по-різному бувало. Коли здавав російську літературу, мені, за законом підлості, в білеті попалася «Історія одного міста» Салтикова-Щедріна, яку я не прочитав. Я почав тулити горбатого до стінки, викручуватись – щось у критиці про роман читав, але до нього самого, як то кажуть, руки не дійшли. Викладачка мене дуже любила, тому що пам’ятала ще зі вступних іспитів: коли здавав російську мову, мені потрібно було розібрати «сложноподчиненное предложение с последующим подчиненным», із чим я вдало справився. Викладачка ж була здивована, що в театральний вступають не лише ідіоти. Після того опікувалася мною протягом навчання. І коли на іспиті я говорив нісенітниці, то червонів, як буряк, дивлячись на її реакцію. Коли вона сказала: «Боже мой, куда же делся тот мальчик?» – стало дуже соромно. А ще більше від того, що вона поставила мені п’ятірку.

 

– Після того роман не прочитали?
– Ні, так і не прочитав. У мене до нього відраза з’явилася, що він довів мене до такого сорому.

 

– Пам’ятаєте, які твори декламували на вступі?
– Скоріше за все, це була байка Глібова, те, що й усі розказують. Ще був дуже патріотичний вірш соціального звучання, такий правильний, такий ідеологічний. На той час. А монолог я взяв із твору Войнич «Овід», монолог священика Монтанеллі, в якому він розповідає про смерть сина. Я читав цей монолог, обливаючись сльозами. Уявіть собі: я, сімнадцятирічний хлопчисько, розповідаю про смерть сина, плачу, а комісія навпроти сміється. Найбільше Леонід Олійник (мій майбутній викладач) – він просто заливався сміхом! Я тоді на нього образився. Людина тут душу вивертає, такий монолог розказує, плаче, а він сміється! Це тепер я розумію, наскільки кумедно все виглядало: прийшов сопляк, одягнений доволі епатажно, з довгим волоссям, такий собі стиляга, і цілком серйозно вдає з себе 65-річну людину, яка прожила життя і багато що про нього знає. Можливо, саме через це мене і зарахували.

 

– За яким принципом ви обираєте книги?
– Випадкові речі рідко трапляються. В основному, хтось щось сказав, десь почув, якась інформація просочилась стосовно роману чи п’єси. Читаю те, про що чую, про що говорять.

 

– Улюблені книги, жанр, автор є?
– Не має певної сталої одиниці, яку б я ніжив і пестив протягом життя. Людина змінюється, змінюється її вік, погляди, смаки. Я проходив етапи захоплення і тим же Достоєвським, і Шекспіром, який ще й зараз залишається для мене значущим автором. І сучасною літературою – Кундерою, Коельо. Але швидко від них відійшов. Постійності в уподобаннях немає. Але я не драматизую. Все залежить від обставин, людина розвивається, щось розуміє. Є пріоритети, які на даний момент здаються таким важливими, але проходить якийсь час, і тебе це вже не хвилює, зачіпає вже зовсім інша тема. Тобто я намагаюсь читати те і про те, чим зараз переймаюсь, якимись своїми внутрішніми проблемами. Був час, коли я цікавився християнською літературою, перечитав її дуже багато. То був духовний підйом. Зараз не можу сказати, що читаю багато християнської  літератури. Як я вже казав, у мене тепер егоїстичний період. Адже в театрі вже не хочеться грати абищо. Коли тобі 25 – ніяк не награєшся і береш, що дають. Старшим більш глибоко сприймаєш роль, хочеться грати те, що може розкрити нові якості, душевні переживання, пробудити приспані можливості.

 

– У театрі вас частіше можна побачити в образі іноземного, більшою мірою аристократичного, а не українського персонажа. А от авторам якого зразка віддаєте перевагу: вітчизняного чи закордонного?
– Не можу сказати, що я граю тільки «блакитну кров», ні. В мене різні були ролі. Навіть зараз в «Одруженні» Гоголя репетирую Подкольосіна, який не є звабником, серцеїдом. Це доволі закомплексована людина, в якої багато фобій, і одруження – одна з них. Або ж Чичиков («Брате Чичиков», Гоголь). Я мало граю українських персонажів, мабуть, тому що візуально на українця не дуже то й схожий: не чорнобровий, не кароокий. У кіно я більш український герой («Злочин із багатьма невідомими», «Украдене щастя», «Гріх»). Стосовно самого ставлення, то українська література нічим не відрізняється за якістю від будь-якої іншої. І там, і там є прекрасні твори.

 

– Чи змінюється ставлення до героя після того, як його зіграєте? 
– Кого б не грав, я є адвокатом цієї ролі, навіть коли граю мерзотника. Хочеться зрозуміти, чому він став таким. Тобто займаюсь вивченням цієї людини на її шляху до того результату, який ми бачимо в п’єсі. Що його спонукало? Які були причини? Розкриєш причини – краще зрозумієш героя. Грати роль із відразою неможливо.

 

– Зі станом сучасного українського театру, як і з книгою, склалася не найкраща ситуація…
– Якщо брати сучасну драматургію, то дійсно, мало що ставиться в театрі. Я не хочу образити наших драматургів, розумію проблему, розумію, як важко написати п’єсу, вивести героя. Хто зараз герой? Раніше був соціальний герой, у мене так навіть у дипломі написано. А тепер хто повірить соціальному герою? Час бандюків теж пройшов. Депутати, олігархи – нецікаво, ця тема для всіх вже як кістка в горлі. Відсутність ідеологічного героя диктує таке сум’яття нашої літератури.

 

– Книжка має чомусь вчити?
– А звідки ж вчитися? Безумовно, і я не відкрию Америку, коли скажу, що найкращі ідеї, думки і ту опору, яку отримую в житті, беру з літератури. Як і багато хто. Звичайно, вчить оточення, друзі, знайомі, але література в першу чергу. Тому я не люблю читати поверхневу літературу, не люблю детективи. Те, що можна назвати чтивом. У літературі є чтиво, а на телебаченні я виділяю «відіо» на кшталт серіалів, хоч і сам у них знімався. Поверхневий жанр не для мене. Яскраві книжки на розкладках у переходах я ігнорую – це марна трата часу. Як анекдот – послухав і забув, так і тут – прочитав і забув, твоя голова чиста. Мені ж хочеться зробити якісь висновки, провести аналіз, щоб це було для мене корисним.

 

– Як ставитесь до електронного формату?
– Із комп’ютером у мене стосунки складні. Навіть коли присилають п’єси чи сценарії, для мене мука сидіти перед екраном і читати. Можливо, якби з дитинства звик до комп’ютера, то й до електронної книжки ставився б інакше. А так віддаю перевагу традиційному варіанту.

   

Спілкувалася Анна Богородіченко