Михайло Іллєнко: «У Бермудському трикутнику хмари мають бути трикутні»

Кінорежисер Михайло Іллєнко – відомий не тільки сам по собі. Візитними картками кінодинастії Іллєнків стали «Пропала грамота» (старший брат – Вадим), «Тіні забутих предків (середній – Юрій). Додайте до цього переліку фільм «Фучжоу», який зняв молодший,  Михайло, – і отримаєте конспект з історії українського кіно. Сьогодні в Україні кіно не знімають, проте режисурі все-таки навчають. І навчають, м’яко кажучи, непогано. І тут знову не обходиться без Михайла Іллєнка. Його учні підкоряють серця журі міжнародних фестивалів, отримуючи Канські гілки та Берлінських ведмедів за документальні роботи. Крім цього, режисер видав книжку. Звичайно, про кіно – «Кіно, шпори для абітурієнтів» – а тому потрапив під пильне око журналістів ДЧ.

 

– Чому ви раптом узялися писати книжку?

– Воно якось само почалося. Останнім поштовхом було те, що мій колишній однокурсник, грецький режисер Фотос Лампрінос, запросив мене до Греції читати лекції про кіно. Це було дивно, бо, як казав Чехов, «їздити до Парижа з власною жінкою – все одно, що до Тули з власним самоваром». Але лекції там вийшли дуже цікаві. Фотос записував їх на магнітофон. Потім я послухав, і мені та-ак сподобалося, що я не втримався й почав збирати розрізнені записи. Проте книжка – це не лекції. Це така форма брехні.

 

– Але брехні педагогічної?

– Книжка називається «Шпори для абітурієнтів», але насамперед я вважаю абітурієнтом себе. Я не дивлюся з верхнього ракурсу – ну як на самого себе дивитися згори? Я абітурієнт, вони абітурієнти, всі ми абітурієнти. Ми весь час якісь іспити складаємо.

 

– Ваш брат, кінорежисер Юрій Іллєнко, теж пише книжки. Це у Іллєнків сімейне?

– Юра – філософ, у нього заплив інший. Якщо до моєї книжки ставитися серйозно, то це дурня. А якщо ставитись як до чогось легкого, то там можна побачити багато серйозного. Ми з братом один одного розуміємо, хоча у нас трошки різні жанри, по жизні, як тепер кажуть. Я знаю, що для нього мій жанр – відкритий. Він знає щось таке, що я тільки згодом починаю розуміти. Можливо, тому що він – старший брат, а я – молодший. Йому мене легше зрозуміти, бо він бачив мене довжиною 52 сантиметри й на руках носив у такому варіанті.

 

– А студенти книжку бачили?

– Так. Для них цікаво, що учілка написала книжку. Сигнал для здивування. Але дехто читав, трошки навіть обговорювали. Студенти – максималісти, тому багато тез оскаржують, висувають свої концепції, версії, але мені це подобається. Нехай перевіряють свої гіпотези, спростовують мої.

 

– Тобто коли побачите, що на вашій лекції студент під партою читає вашу книжку, ви як зреагуєте?

– Такого поки ще не було. Але якщо дівчина, то поцілую, а якщо хлопець – потисну руку.

 

– А самі стали б читати таку книжку, коли були студентом? Уявіть, приходить ваш викладач і каже, що написав отаку книжку – «Шпори для абітурієнтів».

– Мабуть, прочитав би й сказав, як ми тоді казали у ВГІКу, що старик мудрить, ніхто зі старих у кіно нічого не тямить, їм нас, молодих, не зрозуміти…

 

– А в родині як зреагували на письменницький дебют?

– Дружина вивчає книжку так, що аж страшно. Вона балерина, а зараз теж працює як педагог. Театр і балет настільки дисциплінують, що робота зі студентами стає великим випробуванням. Наприклад, вона не може зрозуміти, як можна запізнитися, – балет повністю позбавляє людину цієї звички, бо музика не чекає. І студентська стихія необов’язковості для дружини – справжнє випробування.

 

– Здається, це перша українська книжка з технології творчого навчання в кіно.

– Мені важко сказати. Книжки є. Одна з останніх – Горпенко написав, Володимир. Але це більше дидактична книжка, підручник.

 

– А ваша хіба ні?

– Коли цю книжку подали до відповідної комісії в Міністерстві освіти, вони вирішили, що це – не підручник. І я навіть згодний. Бо підручник має бути витриманий у певних стандартах, дуже прагматичних, а в мене – суцільні відхилення від теми.

 

– Найбільш цікавим у книжці виглядає виклад методології колективної творчості.

– Це кіно. Якщо проаналізувати якийсь цікавий момент у фільмі, що викликає в залі сльози або сміх, геть не завжди можна згадати, хто його запропонував. Не можна сказати, хто його вигадав – режисер, сценарист, актор, а чи піротехнік. Це головна відмінність кінотворчості від літератури.

 

– А як щодо оцінки результатів? У кіно є прем’єра, там чутно: сміються – не сміються, риплять стільцями чи ні. А як із книжкою?

– Книжка сильно відрізняється від кіно, бо кіно – одномоментний акт. Якщо лажа, то ти розумієш, чому стільці починають рипіти. А якщо в десятку, то розумієш, чому зала затамувала подих чи засміялась одночасно. В книжці одночасності не може бути. Я, коли дарую книжку, пишу: «Читати по дві сторінки перед сном і запивати коньяком». Але як люди насправді читають, хто їх зна. Ще я пишу: «Читати з посмішкою». Бо для мене іронія – це такий ключ, який відкриває світ. Проте я знаю людей, для яких не посмішка, а трагізм усе відкриває. Це іншого складу люди. Я зараз інколи гортаю свою книжку й думаю: може, я перевантажив себе як абітурієнта, може, все набагато простіше. Не пам’ятаю, хто сказав, що філософ відрізняється від звичайної людини тим, що додумує кожну думку до кінця. Насправді це неможливо, але формула красива. Мені дуже хотілося додумати ці думки. Ясна річ – це нескінченність, але процес затягує.

 

– Кажуть, що нема українського кіно й нема української книжки. Вам мало було одної справи, якої «нема», то взялися ще й за другу?

– Останній фільм, який я зняв після чотирирічної перерви, – рекламний ролик фестивалю «Відкрита ніч» довжиною на тридцять секунд. Голод підштовхує до творчості в інших галузях. Мій старший брат Вадим – дуже музикальна людина. В дитинстві у нас не було піаніно – просто не мали грошей. Так він десь дістав самовчитель, намалював на підвіконні клавіатуру й учився. От так і я: кіно знімати грошей нема, то я намалював книжку й тішуся тим, що віртуально розігрую свої мрії.

 

– У кінці книжки – сценарій. Не страшно було своє дітище – під стріли критики власних учнів?

– Чесно кажучи, не страшно. Студенти зараз, як і ми свого часу, позиціонують себе як більш талановиті, більш розумні, більш перспективні. До цього звикаєш. Це ж не перша моя робота, не перший рік у кіно. У мене були дуже цікаві розмови з колегами щодо цього сценарію, хотілося перевірити деякі мотиви. Тепер дещо навіть думаю скоригувати. Сценарій – то жива істота, його не можна заморожувати, аж доки він перетвориться на кіно. Робити з нього мумію, щоб потім для мумії шити фрак, – це не мій спосіб. Коли з’являється нова людина, новий актор чи оператор, все трошки коригується. Треба так тримати, щоб задум лишався.

 

– У вашій книжці на кожній сторінці в кутку намальовано маленький кадр, і якщо швидко пропустити сторінки між пальцями, можна побачити справжню мультяшну грозу. Це має якийсь стосунок до тексту?

– Не знаю. Анімація – взагалі містичне мистецтво. Вона реалізує ідеї майже в голому філософському вигляді або в такій абстрактній формі, яка недоступна ігровому, а тим більше документальному кіно. Вона працює на межі між музикою, філософією, поезією, абстракцією, сновидіннями. Хмара на цих картинках більше схожа на електричну праску. Вона символізує хмару Бермудського трикутника, бо сама трикутна. Так я придумав. У Бермудському ж трикутнику мають бути якісь інші хмари. Нехай будуть трикутні.

Розмову підтримував Олекса Вертипорох