«Gogol Bordello»: Міняю «ліки від похмілля» на тридцять два томи Достоєвського!

Сергій Рябцев, або ж просто Серж,  – театральний режисер, скрипаль. Зараз Серж відомий тим, що грає циганський панк у шалено популярному українсько-американському гурті «Gogol Bordello». Крім того, музикант обожнює «Москву – Пєтушкі» Вєні Єрофеєва, мріє зіграти Дон Кіхота і… нічого не пошкодує заради улюбленого письменника Федора Достоєвського.

 

 

 

– Сергію, ви відомі як музикант, але знаю, що в дитинстві ви більше любили читати, аніж музикувати…

– Мене з-під ціпка змушували музикувати (сміється). Я дуже любив читати, особливо пригодницьку літературу: Жуля Верна, різні казки… Вони виховали мене, навчили відрізняти добре від лихого, правду від кривди. Я вкрай стурбований тим, що сьогодні батьки не віддають належного казкам, підмінюють їх комп’ютерними іграми, іноземними мультфільмами, в яких усе закручено навколо грошей. Тож результат очевидний: прогрес у техніці – регрес у духовності.


– Як знаходите час на читання, адже ви постійно в роз’їздах?
– О, ви таке запитуєте – я без книжок задихаюся! Читаю де прийдеться: перед концертами, після концертів, у транспорті…

 

– Який жанр вам імпонує?
– Я не поділяю книги за жанрами чи темами, читаю все, що написано талановито. Зараз мої інтереси зрушилися в бік філолофсько-релігійної літератури, читаю Митрофана Ладиженського «Надзізнання на шляху до його досягнення». В цілому, з однаковим задоволенням читаю сучасних авторів – Андрєя Бітова, Васілія Аксьонова, Віктора Пєлєвіна, а також класиків. Часом серце й душа просто вимагають Миколи Гоголя, Антона Павловича Чехова, Алєксандра Сергійовича Пушкіна… Письменник повинен володіти серцевим баченням, а перераховані автори ним володіють.

 

– Про це можна судити, тільки прочитавши книгу.
– Я ніколи не шкодую про час, витрачений на книгу, хай і не найбільш вдалу. Бувало, в пориві гніву рвав книгу, що розчарувала. Однак потім завжди шкодував. Якби не було поганих творів, як ми визначали би для себе хороші? Я переконаний, що всі автори талановиті, але кожен – по-своєму. (Усміхається). Книгу не можна знищувати тільки через те, що вона не сподобалася, бо ж вона передусім – культурне надбання. Я замислювався над долею невдалих книг: було би чудово створити величезну бібліотеку, куди читачі могли би віддавати саме такі доробки.

– За яким принципом визначаєте «погані» книги?
– Свого часу Станіславський казав: «Театр – це життя людського духу на сцені. Якщо його немає, театр перетворюється на бутафорію». Найголовніше в літературі – це людина, якщо ж її роль підміняється, в такому разі література стає поганою.

– До речі, про театр. Знаю, свого часу ви втілили одного епохального літературного персонажа…
– Це було в 90-х. Я тоді зіграв головного героя п’єси Вєнєчки Єрофеєва «Вальпургієва ніч» – Гуревича Льва Ісааковича, єврея, що спився. Мені особисто Єрофеєв дуже симпатичний як письменник. Його доробок «Москва – Пєтушкі» в жахливій паперовій палітурці потрапив мені до рук зовсім випадково, адже деякий час автор був серед «заборонених» авторів, – і я буквально закохався в цей текст! Я поставив п’єсу в репертуар театру, яким на той момент керував, проте віддав її на постановку іншому молодому режисерові – так прагнув зіграти роль Гуревича!

 

– Це єдиний акторський досвід?
– Так, не враховуючи студентських робіт, зіграних у Москві на різних сценах.

 

– Кого б іще хотіли зіграти з літературних персонажів?
– Дон Кіхота. Він молодчина, він розуміє істинний сенс речей.

 

– Не сварилися з батьком на ґрунті книжкових уподобань?
– Як же без цього! Одного разу через те, що батько несхвально висловився на адресу мого улюбленого поета Владіміра Маяковського, на знак протесту я пішов з дому. Три дні жив в аеропорту, поки мене міліція не «шуганула».

– Ви обмовилися про «заборонених авторів». Як виходили з цієї ситуації, адже до забороненого завжди сильніше тягне?
– Моя тітка була заміжня за сином Хрущова. Із закордону вони привозили багато самвидаву, на той час забороненого в СРСР. Так мені потрапило до рук перше видання щоденників Маріни Цвєтаєвої, що вийшло у Франції, а також скандальні романи Набокова – «Лоліта» й «Запрошення на страту». Їхня родина перебувала в опозиції до влади, тому в їхній бібліотеці можна було дістати найрідкісніші книжкові екземпляри, а в їхньому домі – зустріти неординарних людей. До них стікалася вся богема – знамениті актори, письменники, музиканти й спортсмени. Кілька разів я заставав у них Маргариту Терехову й Алєксєя Баталова.

– Який із так званих «заборонених» творів вас найбільше вразив?
– Не відповім точно, оскільки твір вражає не через те, що він кимось заборонений, а через свій зміст. «Розповідь про сімох повішених» Леоніда Андрєєва вразила мене до глибини душі, фактично, з нього почалася моя хвороба літературою. Книжка дісталася мені кримінальним шляхом (Сміється). Я її вкрав з армійської бібліотеки, приніс додому, почав читати… і зі мною трапився справжній катарсис! Я розридався, бо навіть не підозрював про існування подібної літератури! Страшенно перелякався, що зі мною таке відбулося. Потім, коли друг сказав: «Почитай Достоєвського, він куди сильніший за Андрєєва», – довго не міг на це зважитися. У мене вдома було кілька томів Фьодора Михайловича, але, як кажуть, підходив до них іздалеку… Візьму книгу до рук, погладжу обкладинку, погортаю, почитаю виноски, понюхаю сторінки – і ставлю назад. На сьогодні Достоєвський – мій улюблений автор. Одне з його останніх оповідань – «Сон смішної людини» – я вважаю великим прозрінням письменницького духу.

 

– Здається мені, що у вас якісь особливі взаємини з автором «Злочину й кари»…
– Ще б пак! На ранок після яскравого концерту в Америці ми довго сперечалися з колегами, кому ж зранку бігти за спиртним, щоб похмелитися. Жереб випав мені. Це був недільний ранок, а в Америці магазини відкриваються об одинадцятій. До відкриття супермаркету залишалося хвилин п’ятнадцять, поруч був букіністичний магазинчик, і він уже працював… Мій приятель злякався, коли я запропонував зазирнути до «букініста», знаючи, що я запеклий книголюб, однак я наполіг. На верхній книжковій полиці я помітив тридцять два томи творів Достоєвського й одразу попросив у продавця драбинку – друг схопився за голову. Можете собі уявити, як нас зустріли хлопці! Де гроші й довгоочікувані «ліки від похмілля» – ніхто з них не поцікавився – по вісім томів творів російського класика в кожній із чотирьох рук говорили самі за себе. Ох і дісталося мені за мої літературні вподобання від колег по цеху!

Спілкувалася Іра Татаренко