Засновник „Українського тижня моди” Ірина Данилевська: “Коли мені хочеться природної, щирої краси – я читаю “Кобзаря”

Вона була головним редактором журналів “Єва” та “LOFFICIEL-Україна”. Вона знає все про фешн-бізнес і фешн-індустрію, глянець і подіум. Знає, які найновіші модні тенденції в Парижі та Мілані. Вона – один із творців “Українського тижня моди”. Цікаво, а що читає Ірина Данилевська?

 

– Остання книга, яка вас розрадила…

– Анна Говальда, „35 кіло надії”. Я посміялася, наплакалася і зрозуміла, що це книга про проблеми тринадцятирічного хлопчика, яка віддзеркалює і дорослі проблеми також. Про те, що не все можна купити за гроші, що насправді є ті цінності, які реальні, а не нав’язані суспільством.

 

– А за яким принципом обираєте книжки для читання?

– Із того часу, як моя донька стала дорослою, обирати книги стало дуже просто. Коли я була зовсім маленькою, мої вподобання формував старший брат. Він дав мені змогу прочитати всю необхідну дитячу і юнацьку літературу і ту класичну літературу, яка потрібна для становлення молодої людини. Потім свої вподобання дуже активно  мені нав’язував університет. І коли я вирвалася в доросле життя – принцип був дуже простий: я читала все, що було під рукою. Під цю категорію підходить і бібліотека моїх бабусі й дідуся: вона складалася переважно з класичних творів. А останнім часом мені нав’язує моя дочка. Вона читає книжкові новинки, якісь модні речі. Тому мені  зараз, з одного боку, легше, бо вона вибирає, купує – а я собі беру і читаю. З іншого боку, мені важче, бо чим більше я читаю сучасну літературу, особливо американську, тим більше переконуюсь, що все давно вже сказано тим же Толстим, Достоєвським, Чеховим.

 

– А є книжки, до яких весь час повертаєтесь?

– Нещодавно перечитувала Едгара По, мабуть, вп’яте перечитала „Фінансиста” Теодора Драйзера. Все під настрій. Іноді хочеться почитати щось величне, як Драйзер чи Чехов, Достоєвський. А іноді – щось легке: тоді я читаю, наприклад, Акуніна або перечитую якісь детективи.

 

– Ви обмовилися про Достоєвського, Чехова. Певно, вони ваші найулюбленіші письменники?

– Мені подобаються Достоєвський, Чехов, але це досить банально, бо вони всім подобаються. Думаю, найулюбленіший – Курт Воннегут: є люди, які не дуже люблять його творчість, не зовсім її розуміють. Ще, як це не дивно звучить, раз на кілька місяців я читаю вірші Шевченка. Коли мені хочеться природної, щирої краси –  я беру почитати „Кобзаря”: відкриваю на середині і читаю пару віршів. Мені дуже подобається Акунін – людина, яка змогла зробити високу літературу з детективного жанру.

 

– Ви багато працюєте. Як знаходите час для читання?

– Насправді час для читання може знайти будь-яка людина – було б тільки бажання. Найчастіше я читаю перед сном, інколи намагаюся читати в транспорті, але в мене не завжди це виходить – незручно. Із задоволенням читаю в готелях і поїздах. На щастя, я часто буваю у відрядженнях, ділових поїздках, коли подорожую потягом. Сідаючи в потяг, відключаєшся від зовнішнього світу. Я з собою завжди беру дві-три книжки.

 

– А чому надаєте перевагу перед сном?

– Оскільки я бабуся, хоч і досить молода за досвідом, біля мого ліжка постійно лежать дитячі книжки: казки, „вінні-пухи”, „снігові королеви” і так далі. Я книжки читаю дуже швидко, дуже завзято, від початку до кінця. Рідко читаю кілька паралельних книжок. Взагалі, не розумію, як можна читати кілька книжок одночасно.

 

– А у вас був улюблений книжковий герой у дитинстві?

– Так, Каролінка із книжок „Блакитна намистинка” і „Блакитна крейда”. Потім, коли стала доступна інша література (не тільки радянська, яка пройшла цензуру), мені трапилася книжка американської авторки – „Поліанна”. Про маленьку дівчинку, яка втратила батьків і жила у своєї тітки. Прекрасний філософський твір про те, що треба бути вдячним за все, що відбувається у твоєму житті. Для мене Поліанна така яскрава – вона і зараз частково є моєю героїнею. Я б навіть сказала – героїнею нашої сім’ї: адже ми всі прочитали цю книжку. Мій чоловік дочитував її, коли ми знову ж таки їхали в поїзді пізно вночі,  це було років 10 тому. Вже вимкнули світло, і він дочитував її в тамбурі, бо тільки там було видно. Особливо мене  вразив епізод, коли дівчинка весь час просить, щоби їй подарували ляльку на Різдво. Якийсь благодійний фонд, що розсилав подарунки бідним дітям, щось наплутав, вийшов збій. Вона отримала пакунок, розгорнула – і почала дуже плакати, бо побачила милиці. На що батько сказав: маєш радіти – вони тобі непотрібні. Ця маленька дівчинка міняє життя цілого міста, бо вміє радіти звичайним побутовим моментам, природі.

 

– А сучасну українську літературу читаєте?

– З українською літературою у нас у родині взагалі ситуація дуже цікава, бо дехто з українських авторів – наші знайомі або навіть друзі. Це окрема поличка в нашій домашній бібліотеці, достатньо великій, як на сучасну квартиру. На цій поличці книги наших друзів-авторів, видавців. Це Андрій Курков – ми читали всі його твори, „Розмір має значення” Братів Капранових, є навіть книга мого колишнього співробітника Юрія Карімова, вірші Андрія Бондаря. Сказати, що комусь віддаю перевагу, не можу.

 

– А бувають погані книжки?

– У нас у сім’ї взагалі з повагою ставляться до книжок – не можу сказати, що ми кожну книжку обгортаємо газеткою і т. д. Але зрозуміло, що ніхто в них не малює, ніхто не бере до рук книгу разом із котлетою. Навіть мій маленький онук знає, що до книжки треба ставитися шанобливо. Уявіть собі: колись була одна книжка, яку я викинула на смітник. Я її не купувала: знаєте, як буває у закордонних поїздках, коли туристи обмінюються книжками, легенькими, у м’яких обкладинках. Мені під час цього обміну трапився якийсь детектив, він був жахливим, написаний жахливою мовою, дуже вульгарний. Я не витримала – і викинула його на смітник. Це була єдина книжка, з якою я так вчинила. Тому вважаю, що погані книжки дійсно бувають, і, можливо, це єдина причина, чому варто жалкувати за літрадами, які колись слідкували за тим, що видається, а що ні. Я зрозуміла, що, маючи гроші, зараз можна видати будь-яку книжку. Але найстрашніше, коли вона потрапить до читача. Коли вона буде лише лежати на прилавку чи у приватній бібліотеці – це ще півбіди.

 

– Ви кажете, що донька є вашим гідом у підборі книжкок. Але всі нарікають, що молоді люди дуже мало читають…

– Це було дуже давно, моїй доньці було років 10-11, і якось на запитання, чи читала вона „Собор Паризької Богоматері”, вона відповіла: „Ні, я дивилась”. Із того часу ми з чоловіком почали уважно стежити за тим, що вона читає. І ми у своїй сім’ї ситуацію виправили, але, на жаль, подібна ситуація є загрозливою для всієї країни. Звісно, є об’єктивні фактори: це ті засоби, за допомогою яких ми отримуємо інформацію, – і їх набагато більше, ніж було колись.  Але в дітей не те що не вистачає часу – в них не виникає потреби читати. Та найголовніше те, що батьки мало приділяють уваги тому, що читають їхні діти вдома, обмежуючись шкільною програмою. Я щирий патріот і вважаю за потрібне, аби діти здобували освіту національною мовою, мовою країни, в якій вони живуть. Але, на мій погляд, в україномовних школах зовсім не приділяють уваги російській літературі. Українські діти, на відміну від французьких, німецьких та інших,  мають  можливість читати російську класику в оригіналі – цим щастям, цим чудом не можна нехтувати ні в якому разі. Бо російська класична література – це світовий лідер. Я вважаю, що потрібні зміни у самій шкільній програмі. Як казав Жванецкий: „Может вы что-то в консерватории поменяете?”. Треба щось змінити в освітній програмі, бо в головах батьків це не станеться раніше. Люди повинні читати для того, щоб сформувати культурну націю, покоління. Це більше впливає на світогляд, це простіше, ніж ходити в картинні галереї чи слухати музику у філармонії або консерваторії.

 

 

Спілкувалася Іра Татаренко