Анатолій Борсюк: «Окрім п’єс Леся Подерв’янського, жоден доробок не припав до душі аж так, щоб я міг із задоволенням його перечитувати»

Анатолій Борсюк знає ціну книжці, а тому абищо він не читатиме. Більше за те, популярний телеведучий, один із найулюбеніших учасників проекту «Танці з зірками», зізнається ДЧ, що він усе менше відчуває потребу в книжках, віддаючи перевагу власному досвідові перед книжним. А ще, виявляється, колись пан Борсюк мав зіграти у виставі за п’єсою Леся Подерв’янського…

 

– Це правда, що ви успадкували розкішну бібліотеку від батька, якому вона, в свою чергу, дісталася випадково під час війни?

Мій тато був військовим лікарем, із радянськими військами він увійшов до Києва в 1943-му році. Все було зруйновано, треба було десь жити — йому дозволили зайняти вільну квартиру. Батько взяв собі три кімнати в «комуналці» в одному з уцілілих будинків на Печерську. Власне, квартира сподобалася йому завдяки розкішній бібліотеці, що залишилася від попередніх власників.

До мене ж вона не дійшла. За деякий час, уже після війни, повернувся хазяїн. У нього були якісь проблеми з радянською владою, тому житло залишилося нам, а от книги він забрав. Однак скільки пам’ятаю, у нас завжди була гарна бібліотека: всі стіни, шафи були зайняті книжками. З часом, коли батьків уже не стало, а книжок у продажу було більше, ніж у нас удома, ми з дружиною ретельно перебрали нашу літературну колекцію, залишивши найулюбленіше.

 

Які видання залишили собі?

Це маленька купка книжечок, які, можливо, й помруть разом зі мною, а може, діти заберуть на згадку, – примірники з автографами друзів-письменників і видатних авторів, які вже померли. Це Олесь Гончар, Микола Амосов… Також залишив книжки, які я, можливо, й не читаю, але вони нагадують про певний період мого життя. Наприклад, книга, яку я отримав разом із похвальною грамотою по закінченні першого класу. Однак, якщо відверто, я все менше відчуваю потребу в книжках, як і взагалі у будь-яких засобах інформації, будь-якій інформації – тому читаю рідше.

 

Пане Анатолію, ви серйозно? Розумієте, ви говорите майже сенсаційні речі, які я не буду «вирізати» з інтервю…

То й не треба. Я відчуваю меншу потребу в книжках, бо мені не потрібен чужий досвід — уже час підсумовувати власний і користуватися ним. Звісно, я можу перечитати улюблений твір. Наприклад, зараз у мене в телефон закачано одразу три улюблені книги – «Пригоди бравого вояка Швейка» Гашека, «Майстер і Маргарита» Булгакова й «Сто років самотності» Маркеса. Виникає бажання – беру й читаю з будь-якого місця. Ще дуже люблю прикольну стьобну літературу. Із задоволенням читаю Подерв’янського, Хармса, Олешу, Жванецького. Можу почитати мемуари…

 

Певно, не вельми шануєте сучасних українських авторів, окрім «гумористів»?

Я не купую книжки для того, щоби познайомитися із героями сучасності. Та й не бачу в цьому сенсу. Зараз випускають неймовірну кількість літератури, тож аби віднайти вартісний твір, треба або покладатися на думки інших людей (критиків, рецензентів), або нічим більше не займатися, окрім як читати з ранку до вечора. Я спробував «пошукати» серед тих книг, які мені дарують у великій кількості сучасні письменники… Так, є багато авторів, які мені просто симпатичні, але крім п’єс Леся Подерв’янського, жоден доробок не припав до душі аж так, щоб я міг із задоволенням його перечитувати час від часу.

 

Чула, що театрали планували створити виставу за Подервянським, і нібито вам відводилася якась роль…

Справді, був задум створити компіляцію із творів Леся, а головні ролі віддати телеведучим. Цей проект так і завершився нічим. Не знаю, якого персонажа хотіли закріпити за мною, та й чи взагалі хотіли? Хоча я вже не раз казав авторові «Феномену датського кацапізму»: «Лесю, за нагоди я можу зіграти в тебе будь-яку роль. Бажано, жіночу!»

 

У вас дві дорослі доньки. Якось у пресі ви зауважили, що в дитинстві одна шанобливо ставилася до книжок, а інша — навпаки, їх нівечила. Хто з них вдався у тата?

О, ви собі не можете уявити, як мене дратувало, коли батьки дарували мені книжки! Я хотів іграшок. Мені не дозволяли зневажливо ставитися до книжок, тоді їх було не так багато. Дуже лаяли, якщо на книжках зявлялися плями чи заламані сторінки. Бо на той час дістати хорошу книжку непропогандиського характеру було складно, майже неможливо.

 

Виходить, ситуація, за якої ви б викинули книгу, неприпустима?

Чому ж? Справді, було кілька книжок, яких я позбувся досить демонстративно – просто викинув на смітник. Тому що така література не повинна розповсюджуватися в Україні. Це література агресивного ксенофобського штибу. Псевдомістичне чтиво з претензією на науковість, що поширює хибні, шкідливі думки серед простого народу, затурканого й малоосвідченого у своїй масі. Утім, я ніколи не купую книги, що мені не подобаються. Якщо ж вони якось трапляються в інший спосіб – дарую їх консьєржу. А як назбирається ціла купа таких книжок, відношу на роботу. У нас на каналі є спеціальна шафа для видань, які «шукають» свого читача. Тож якщо комусь зі співробітників котрась із них сподобається – він може її забрати. А взагалі, книжка – хороша річ, було б де ставити.

 

Наскільки розумію, ви вже перейшли на електронний формат. Думаєте, електронні книжки витіснять друковані?

Звичайно, ні! Інші носії інформації просто не можуть замінити книжки. Вчора вигадали аудіо- чи електронний формат, а завтра вигадають щось геть нове. Мода швидкоплинна. Для мене друковані книги виконують роль ностальгічного приватного засобу релаксу. Я читаю так, як розмовляю, не люблю читати «про себе». Читаючи, я нібито влаштовую такий собі театр одного актора (Усміхається). Мені подобається саме звучання слів і певних фраз.

 

Як гадаєте, книжка має чомусь вчити?

Це залежить не від книжки, а від того, хто її читає і навіщо. Якщо людині потрібен досвід, закладений у книжці, вона намагатиметься його отримати. Якщо ж досвід не потрібен – вона не читатиме. Гадаєте, чому примітивні серіали й реаліті-шоу мають такий шалений попит? Вони пропонують легке вирішення життєвих проблем. Молодь слухає «попсу», бо одразу складно сприйняти класичну музику, до неї потрібно дорости. Я через це свого часу пройшов. Зараз мені потрібен складніший спосіб для того, щоб отримати справжнє задоволення, та й задоволення має бути вишуканішим. Зрозуміло, можна сп’яніти від випитого на сонці стакану портвейну «три сімки». Коли я був молодим, вважав, що мені важливо передусім, аби прийшов «кайф». Коли ж став старший, почав розуміти, що мені вже мало тільки випити, для мене важливо: де це буде відбуватися, у якій компанії, що я буду пити і з якого посуду. З кожним періодом життя коло людей, які можуть зі мною розділити цю радість, зменшується, так триватиме аж до смерті, доки одного дня лікар-дієтолог не скаже: «Все, старий, повертайся до витоків. Ніякої горілки, ніякої закуски, ніяких приятелів – спокій і жорсткий режим, повертаймося у дитинство». Так само і з книжками. Спочатку достатньо дуже простих книжок, легких для розуміння і використання порад, з часом і набуттям досвіду все ускладнюється. Сьогодні я вже не можу читати все підряд і не хочу.

 

Як ставитеся до книжкових передач?

На мою думку, вони не вирішують головної проблеми – не привертають увагу потенційних читачів до книжок. Це витрачені гроші власників каналу. А ще, скоріше, слабкоіміджевий варіант поставити галочку, що на каналі є культурна програма. Книжки треба пропагувати в інший спосіб. Як, наприклад, свого часу зробив мій однокурсник і друг Володя Бортко – зняв у адаптованому варіанті «кишенькової книжки» роман Достоєвського «Ідіот». Це єдиний спосіб зацікавити людей оригіналом.

 

Є якась книжка, у якій ви хотіли б змінити фінал?

Коли вперше прочитав «Дванадцять стільців» Ільфа і Петрова, мені здалася абсолютно невиправданою смерть головного героя. Потім я прочитав «Золоте теля» й зрозумів, що ця думка прийшла не тільки в мою голову. Оскільки я читав переважно класику, не з моїм хлопським розумом радити будь-що переробляти. Якщо можна переписати фінал, то можна переписати й початок. Якщо знаєш, як переробити Шекспіра, сядь і напиши. Але в моєму розумі маразм ще не почався. Тому я залишаю класикові класикове, а читачеві читачеве.

 

Не думали, аби поділитися власним досвідом – написати книгу?

Коли дивлюся на збірку творів мого улюбленого письменника Льва Толстого, думаю: мені не вистачить життя, аби просто сісти й переписати від руки все, що він створив. Уже не кажу про те, щоби придумати і вкласти в текст емоції. Я вже починав кілька разів, у мене є кілька непоганих ідей, але я дуже повільно пишу. Мені складно працювати в такому форматі, бо все життя висловлював думки візуально.

 

Тоді, можливо, є якийсь твір, який вам хотілося б проілюструвати?

Ні, але можу вам продати ідею, дорого не візьму! Цікаво було би зробити бібліотечку авторських ілюстрацій. Письменники – це люди, які до таких речей чутливі. Кому ж, як не їм, знати, як виглядають власні герої?! Для цього авторові зовсім не потрібно бути графіком рівня Доре. Уявіть авторські малюнки до книжки Леоніда Кучми! Я б її охоче придбав, там би людина розкрилася! Цікаво, а що малював би Путін? І як би різнилися між собою малюнки братів Капранових.

Спілкувалася Іра Татаренко