Оксана Караванська: «П’ять моїх колекцій пов’язані безпосередньо з літературою»

 

Без неї вже неможливо уявити собі українську моду, так само, як неможливо уявити українську літературу без Михайла Коцюбинського чи Панаса Мирного. Караванська ввійшла до світу моди впевнено й назавжди. Вона як справжня жінка може бути і зразковою дружиною, і дбайливою матір’ю, і успішним бізнесменом, і цікавим співрозмовником, дизайнером, який одягає першу леді країни, а також – особистістю, що не уявляє свого життя без книжки.

 

Чи впливають літературні твори на ваші ідеї при створені одягу?
Якщо порахувати, то в мене як мінімум чотири колекції, пов’язані безпосередньо з літературою – «Царівна» Кобилянської, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Венера в хутрі» Леопольда фон Захер-Мазоха, «Дванадцять обручів» Андруховича, а також моя перша колекція, створена під впливом «Тіней забутих предків» Коцюбинського. Отож, усе-таки п’ять колекцій. Думаю, так, на мене художні твори мають сильний вплив.

 

Як гадаєте, спіральні витки, властиві моді, можна знайти й у літературі?
Якщо у моді спіраль і є, то я підозрюю, що вона досить прогресивна й зовсім не «пласка». Хоча я ніколи над цим не задумувалася. А от про літературу так сказати точно не можна. Її можна порівняти з науково-технічним прогресом, що аж ніяк не рухається по спіралі.

 

У дитинстві більшість із нас прагнуть потрапити в казку. Якою героїнею ви хотіли бути?
Ніколи не хотіла жити в казці чи бути принцесою. Я хоч і творча людина, але все ж таки прагматична, тому принцесами не марила. Тим паче, я дуже рано почала читати серйозну літературу. У третьому класі прочитала майже всього Дюма, в четвертому – Джованні Боккаччо. «Казковий період» закінчився в шестирічному віці: бабуся читала мені страшенно багато казок – це був перебір. Сама ж почала читати в п’ять років. У першому класі було дуже важко – я вже все знала!

 

У вас є маленька донечка. Багато читаєте їй?
Наразі лише починаю, вона ще дуже маленька. Поки що їй різні пісеньки й колискові більше подобаються. Та я вже зібрала досить багато дитячої літератури, в тому числі й казочок. До цього вона ще не доросла: під колискову засинає краще, ніж під казку.

 

А синові прищепили любов до читання?
От цього вже не вийшло. Я робила все можливе: підсовувала йому свої дитячі книжки, які мені подобалися, але з урахуванням того, що він – хлопчик. Цей спосіб не спрацював. Почала ходити по книжкових магазинах, шукати теми, якими захоплюються всі діти. А «Гаррі Поттер»… З ним вийшла фатальна невдача: син прочитав дві з половиною книжки і сказав, щоб я більше не показувала йому цю «барахляндію». Не сприймає він і фантастику. Для дітей останнім часом саму фантастику й видають. Цікаво, чому? От так ми й перескочили дитячу літературу. Єдине, що мені вдалося в нього «впхнути» – скорочена версія творів відомих дитячих письменників у супроводі картинок і деяких технічних пояснень. Це просто геніальна фішка! Дитині ж нудно читати грубезну книжку, а так вона має суть твору, кілька основних тез плюс візуальне зображення, що не посягає на простір для фантазії.

 

Кажуть, є три види подарунків: хороші, погані й книжки. На вашу думку, книги можуть бути універсальним подарунком, чи їх теж варто поділяти?
Книги теж можна поділяти на хороші й погані. Хоча мені траплялися тільки погані подарунки, а не погані книжки. Книга як подарунок не може бути поганою апріорі. Хіба що вона пов’язана з якимись релігійними ідеологіями, чужими для мене (сміється).

 

Яка книга вам найбільше сподобалася?
Я не маю улюбленої книги – просто люблю читати. Книжка написана не для того, аби вибирати її для себе в житті якоюсь «провідною зіркою». Думаю, вона написана для того, щоби її прочитали, забули, однак вона відклала в тобі Щось. Книги лишають на нас абсолютно різні відбитки, але обов’язково лишають.
Як книга може бути більш-менш улюблена? Вона свою справу свого часу зробила. Вона те «щось» тобі заклала, й ти пішов далі. Ти йдеш далі, рухаєшся, читаєш наступну книжку, що знову ж залишає слід. Коли ти перечитаєш її через десять років, сприймеш текст зовсім інакше. Ще є книжки, що слугують цитатником для гумору, наприклад, книги Ільфа й Петрова.

 

Маєте улюблене місце для читання?
Я – фанат читання, і читаю всюди, де тільки можна і що тільки можна. У літаку, то в літаку. Поезію, то поезію. У поїзді, в ліжку… Я не уявляю себе без книги.

 

На ваших футболках написано «Люби українське. Носи українське». Чи можна перефразувати «Люби українське. Читай українське» ?
Перефразувати-то можна… Але це може стосуватися літератури тільки в тому випадку, коли вона вийде на такий рівень, що її захочеться любити й читати. Чесно зізнаюся: я настільки розбещена хорошою літературою (мені випала в житті чудова можливість – читати англомовні твори в оригіналі), що здивувати мене якісною літературою досить складно. Як на мене, щоби сучукрліт став таким, яким би я могла захоплюватися (принаймні «Дванадцять обручів» мене зачепили) потрібно як мінімум п’ятдесят творів, що здані здивувати, сколихнути душу.

 

Отже, класиків ви полюбляєте більше?
Ні, чому більше? Їх я прочитала теж свого часу. Тих, що були мені доступні. Вони свою справу зробили. Ще, звичайно ж, є неперекладені класичні твори. Але то вже інша історія. Зараз я купую літературні новинки.
І, повертаючись до питання про улюблену книжку, скажу, що читаючи Курта Воннеґута, не можна сказати, закохався в нього чи ні, однак це є «щось», і у своїй «внутрішній бібліотеці» ти відводиш для нього певне місце. Прочитавши Хуліо Кортосара, не порівняєш його ні з Воннеґутом, ні з будь-ким іншим. Ця людина, та й узагалі вся латиноамериканська проза – особлива. Письменників такого рівня не можна порівнювати між собою. Це певною мірою неетично. Мені цікаві й ті, й інші. Кожен з них відіграв певну роль у формуванні мого літературного й життєвого світоглядів.

 

Коли екранізують якийсь роман, вам хочеться подивитися?
У такому варіанті – так. А от у зворотному – волію цього не робити. Спочатку книжки – потім фільми. І не навпаки. Єдиний екранізований роман, який мене не розчарував, – «Гордість і упередження», остання екранізація (фільм знятий у 2005 році режисером Джо Райтом, роль Елізабет Беннет зіграла Кіра Найтлі – ред.). Звичайно, книжка Джейн Остін і фільм Джо Райта не ідентичні, однак дух – збігся.

 

Чи хотіли б щось самі написати?
Усе попереду. Мені вже багато років про це говорять. Мабуть, час іще не настав. У школі любила писати твори, та й не тільки собі. Тому, можливо, я до цього ще повернуся.

Спілкувалася Анна Богородіченко