Соліст гурту «Вперше чую» Григорій Вагапов: «Чехова почав читати від розпачу»

Учасники гурту «Вперше чую»: Григорій Вагапов, Вадим Лежньов, Богдан Кутєпов

Молодий український гурт «Вперше чую» є постійним гостем всеукраїнських фестивалів бардівської пісні та різноманітних літературних тусівок. Музичний напрям, у якому працюють «Вперше чую», одним словом визначити надзвичайно важко, однак вони позиціонують свій стиль як авторський котік-рок з елементами фолку, фанку та реггі. Люблять жартувати співаючи та вкладають у кожну пісню енергетичний «месидж» слухачеві. Кореспондент ДЧ поспілкувалася з лідером гурту Грицем Вагаповим про натхнення, літературу та мотоцикли — адже Гриць є переконаним байкером.

— Грицю, звідки пішла назва гурту і що це за стиль такий цікавий – «котік-рок»?

Все просто: кожну пісню ми щоразу намагаємося подати як уперше. На кожний виступ приходять нові люди, слухають наші пісні вперше і роблять для себе певне відкриття. Музика гурту «Вперше чую» сприймається невимушено. Взагалі, люди добре реагують на стьоб. Наприклад, композиція «Ченчик» — легка, танцювальна, близька кожному. «Вотка» – про чоловічу дружбу, написана під враженнями після молодіжної гулянки. У кожної пісні своя історія. А стосовно стилю «котік-рок», то це просто обігрування стилістики обкладинки альбому «СкаСка». Там зображено незвичайного веселого кота, якого нам намалювала студентка Київської Академії мистецтв, молода талановита художниця Даринка Кузьмич. І ми вирішили так себе назвати. Хоча насправді досі не знаємо, до якого стилю в музиці себе приклеїти. Хай це буде авторський техно-фолк, рок із елементами фолку, фанку та реггі, хай це буде позитив-рок, позитивна музика, тексти і настрій. Нас порівнюють із «ТІКом», «ДДТ» (пісня «Есенин» – прим. ред.), але ми – «Вперше чую». Ми не міряємося силами ні з ким, не хочемо бути на когось схожими. Ми просто робимо улюблену справу.

— Що то за драматична епопея з мотоциклом, після якої народилася пісня «Сузукі Бандіт 400»?

О, то ціла історія! Пісню «Сузукі Бандіт 400» я розпочав писати три роки тому, а завершив не так давно – коли впав із мотоцикла. На швидкості 160 кілометрів «Сузукі» мене просто-таки скинув. Я летів, наче «бетмен». Не пригадаю, скільки саме метрів, але довго летів. Коли встав із асфальту, спецкостюм на мені горів — гасив його сам. А потім вийшла така злободенна пісня.

— Спершу пісня чи все ж таки вірш? І що, крім подібних «грандіозних» падінь, тебе надихає?

Ні, саме пісня. У мене насамперед з’являються пісенні тексти, окремо мелодію я не шукаю ніколи. Навпаки, коли є мелодія, то під неї хочеться написати слова. А вірші я писав аж у юності, мабуть, як усі підлітки. У мене зазвичай починається все глибоко та драматично, а закінчується гумором та приколами. Надихає «творча жаба». Коли вона «душить», з’являється величезний стимул діяти й показати усім, що ти вмієш зробити краще. Гадаю, це відчуття знайоме не тільки мені. А взагалі, треба жити так, щоб було про що писати.

— Як ти, до речі, ставишся до алкоголю?

– Негативно. Не вживаю зовсім, бо постійно за кермом автівки чи мотоцикла. Знаю, що байкери бувають двох видів – або живі, або п’яні.

— Пригадай, що любив читати у дитинстві.

Мама читала мені на ніч «Кіберіаду» Айзека Азімова. Ще запам’яталася книга Кшиштофа Пшемановські «Чотири танкісти і пес». У нас вдома була величезна бібліотека, зібрана моїм дідом та матір’ю, де були всі твори Сіменона, Азімова, Бредбері, Велика радянська енциклопедія — куди ж без неї (усміхається). То я у кращі свої часи перечитав фантастику, детективи і все, що було на полицях. Сподобалися твори Джека Лондона. Справжнім відкриттям для мене стали «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека. Після цього твору я інакше подивився на українську мову, зрозумів, що вона надзвичайно яскрава. Навіть запозичив звідти деякі лайки, якими користуюся до цього часу.

— А зараз що читаєш?

Та от не так давно почав читати повісті Чехова. Просто від розпачу. Затягнувся ремонт і якраз перебираю книжкові полиці. Хотів повикидати всі старі книги і раптом наткнувся на Чехова. Досить цікаво, допомагає по-новому поглянути на звичні речі, переоцінити щось. Також зараз люблю фантастику, особливо наукову. Вважаю фантастів людьми, які йдуть попереду часу і кличуть за собою цивілізацію.

— Кого в літературі не сприймаєш узагалі?

Маяковського не люблю. А ти, до речі, знаєш, як він став поетом? Просто волею щасливого випадку. Я вчився з Віталієм Бурлюком — внуком футуриста Давида Бурлюка, другом Маяковського. І от Давид одного разу, представляючи Маяковського своїм подругам, сказав: «Як? Ви не знаєте, хто це? Та це ж Маяковський — відомий радянський поет!». Тоді Маяковський ще не писав узагалі, та аби не «підкачати», почав… Не знаю чому, але важко мені осягнути думки цього класика. Хоча, не сперечатимусь, є в нього й особливі речі, наприклад, рядок із вірша, який цілком заслуговує стати афоризмом, якщо досі не став: «И бог схватит мои стихи, и будет задыхаясь читать их своим знакомым».

— А що зараз читає твоя донька Уляна і на якій літературі ти її виховуєш?

У них зараз в садочку досить серйозна літературна та виховна програми. А вдома читаємо Карлсона, і вона в татка на пузі шукає таку ж велику кнопку. Щиро дивується, чому ззаду нема пропелера. Читаємо різне – зараз, на щастя, не бракує якісної дитячої літератури, на якій би формувалася свідомість.

— З ким із фантастичних персонажів ти міг би порівняти себе?

— Ой, мабуть, Гаргантюа (сміється). Не питай чому. Соромно про це казати, але дуже вже точно описана пародія на митця.

— Якби випала нагода познайомитися з кимось із класиків світової чи вітчизняної літератури, хто б це був?

Хотів би поспілкуватися з Володимиром Висоцьким. Коли у нас в родині з’явився перший магнітофон «Весна-308», у мене була одна-єдина касета. І це був Висоцький. Я тоді якраз почав вчитися гри на гітарі: не знав жодного акорду, але вже лупив по струнах і співав пісень. Перша пісня, яку я заспівав, була «Баллада о борьбе», якось само собою підібралися акорди навіть на моїй шестиструнці… Талант Висоцького та його вплив на культуру радянського періоду важко переоцінити. Кожна його пісня — пережита, вистраждана. А ще мене завжди дивувало його вміння написати пісню від першої особи: водій, льотчик, крило, бомба… І це перевтілення настільки правдиве, що не повірити і не страждати разом із героєм – просто неможливо.

Я памятаю, що ти певний час на телебаченні працював. Глядачі знають тебе як ведучого програми «Диваки». Чому закинув журналістику?

Можливо, просто подорослішав. Важко працювати журналістом, розуміючи, що насправді передбачає сьогодні ця професія. Музика — це сфера, де можна співати й говорити вільно, хоча рими — набагато впертіша річ, ніж факти.

— Над чим зараз працюєш?

У планах запис другого альбому. Цього сезону мали багато концертів на мотозлетах, співали для аудиторії байкерів. Тому скоро, можливо, з’явиться «байкерський альбом». Крім того, мрію в найближчому майбутньому написати документальний роман у новелах, також про байкерів.

Спілкувалася Тетяна Землякова