Володимир Бистряков: «Моя бабуся була в кордебалеті Батька Махна»

Володимир Бистряков – піаніст, композитор, заслужений артист України. Автор популярних естрадних пісень, інструментальних п’єс, музики до безлічі драматичних спектаклів і більше ста кінофільмів (наприклад, «Острів скарбів», «Аліса в Задзеркаллі» та «Чоловік моєї вдови»). Популярний він і своєю участю в телеклубі «Золотий гусак». Та незважаючи на всі заслуги, Володимир Бистряков не зупиняється на досягнутому: нещодавно побачила світ його перша книжка «Сміх найкраще лікує від неврозів». Про неї та інші цікавинки дізнавалася наша кореспондентка.

– У Вашій книзі «Сміх найкраще лікує від неврозів» зібрані байки. Це «байки» в їхньому класичному розумінні?

– Байка – це перш за все правдива історія. Жодна подія з цієї книги не вигадана, можуть бути дописані якісь монологи, деталі… Чому я наважився своєю мовою викладати чужі історії? Тому що пам’ятаю, що коли Юрія Нікуліна запитували: «Скажіть, а ви цей анекдот знаєте?» – він відповідав: «Від вас я його ще не чув!».

– На кого Ви орієнтувалися, працюючи над книгою?

– Я намагався так писати, щоб самому було цікаво. Тобто я, правду кажучи, егоїст. Писав не для того, щоб нав’язатися комусь. Можете читати – можете не читати; можете слухати – можете не слухати!..

Ви хоч раз бачили передачу «Золотий гусак»? У нас там постійно одна й та ж контора сидить – люди, які давно одне одного знають, багато разом їздили. На чолі кута сидить Черкаський, такий весь презентабельний. Він взагалі унікальна людина – напіводинак, напіводружений: у паспорті написано, що одружений, а в дружини – що розлучена. Черкаський – еротоман професійний: має 78 років, а в нього дівчата по 27-28 років. В основному він вибирає таких, щоб вони могли його підняти, тому що вже насилу ходить. Черкаський не вгамовується, це людина-легенда, людина-анекдот, розумієте… Одного разу був щодо нього цікавий випадок. Іллєві Ноябрьову зустрічна дама почала докоряти: «Ви такі непристойності несете в себе на екрані, вже б посоромилися… Це ж справжнє жахіття! У вас тільки одна людина хороша та інтелігентна – Черкаський: сидить і мовчить. Йому, либонь, за вас усіх соромно!» А Ілля Ноябрьов відповів їй: «Ну, він позитивний. Але мовчить із однієї простої причини – все, що він говорить, вирізається, причому негайно – найбільшого соромітника на передачі немає!».

– Зізнайтеся, травити байки навчила Ваша легендарна бабуся?

– Про неї буде окрема книга, я навіть назву придумав – «Ох бабуся, ох бабуся!». А вона в мене була найчудовіша! По-перше, коли ми жили в комуналці, бабуся була дуже владною головою сім’ї, а я – шкетом хуліганським. У нас тоді тільки з’явилися іноземці: 66-67 рік – перші делегати. В Москві пройшов міжнародний фестиваль, то за негром ішов такий натовп, ніби то Папа Римський приїхав. Усі хотіли за нього потриматися! Ми обдирали його, як липку, заклавши основи майбутньої фарцовки. Міняли значки, монети, марки, через що за нами бігала міліція. І коли вся наша шпана бачила бабусю, яка вибігала з дрючком і кричала: «Бабка! Атас!» – стадо хуліганів тікало, змітаючи на своєму шляху кущі. Так що байкам вона мене не вчила. Але бабуся була найчудовіша!.. По-друге, вона пережила всі уряди, які були до революції і під час революції. Розповідей було море! При ній вбили Столипіна – саме коли він був у театрі. Вона бачила, як Керенського носили на руках панночки-психопатки, ридаючи від захоплення! Її познайомили чи то зі Скоропадським, чи то з Петлюрою на балу, тому що вона була з дрібної буржуазії; і мій дід приревнував її до когось із цих діячів – бо той сказав, що в неї гарні ноги. Боюся уявити, що було б, якби дід замочив чи то Скоропадського, чи то Петлюру – уявляєте, історія України пішла б не в той бік! У неї на квартирі зупинявся перший червоний комендант міста Києва Полупанов. Він приїхав із дружиною, яка, вселившись до хати, одразу кинулася до шафи приміряти бабусині шуби прямо на очах господарки (як я вже сказав, бабуся була з дрібної буржуазії): «Ну, мені ця шубка підійде, а ту ми вшиємо, розширимо…».

– А Ви про неї складали байки?

– Ну, якось ми зібралися компанією, і я кажу: «В мене бабця супер. У неї трудова, знаєте, де лежала? У кордебалеті Батька Махна!». Така настала пауза… Зрозуміло, кордебалет можна уявити – що він за батьком Махном їздив і виконував йому канкан, але що це моя бабулька… І бабулька, що найцікавіше, підхопила ідею. Розуміючи, що це повний абсурд, казала: «Так, лежала!». Хтось наважувався: «А покажіть!». На що бабуся абсолютно геніально відповідала: «А книжка – згоріла!». Хтось не вгамовувався: «Де?». «У вогні громадянської війни…», – і закочуючи очі, додавала: «І досить згадувати, мені нелегко про це говорити…».

Вона завжди вам підігрувала?

– Так! Ми любили з нею фокус показувати: в одній кімнаті сидять мої друзі за столом, небилиці розповідають, а я тим часом за дверима готую тацю з горілкою та закускою і прошу бабулю повартувати біля дверей, а за знаком – увійти. Сам же повертаюся в компанію, хвилин через десять ляскаю в долоні й кричу: «Степан!» І бабуся вривається в кімнату: «Звали, пане? Я тут!». Всі аж котилися від сміху. Валера Леонтьєв мене потім запитував: «Як твій Степан, нормально?»… А байки мене навчило травити життя.

Похоронний марш для бабусі це була найбільша капость у Вашому житті?

– Ні, капостей було дуже багато… У мене в дитинстві було багато няньок, незважаючи на те, що ми жили бідно: няньками служили ті дівчата, які в нас знімали квартиру. Легенда свідчить, що я забирався до них під спідниці й кричав: «Ніжки, ніжки, ніжки!». Проте я виріс і не перестав капостити. Працював у філармонії, і якось так вийшло, що зарплату за три місяці мені віддали рублевими папірцями, причому м’ятими. Я приніс її додому – цю величезну купу грошей. Бабуся заходить і каже: «Це що таке?». Кажу: «Банк пограбував!» – тиша… Потім дісталося мені.

– Розвійте для нас кілька байок: правда, що ви жили в будинку біля Булгакова? У такому разі не навідувався до вас кіт Бегемот?

– Я жив у квартирі, де раніше розташовувалася майстерня Врубеля, а через дорогу жив Щербицький. Булгаков – недалеко. Кіт жодного разу не заходив, а ось домовики в нас були. І зараз в моїй квартирі на Подолі живе домовик, іноді чую, як він зітхає. Бабуся моєї дружини живе на кухні, весь час закриває вікна – а він стукати починає…

Ви дійсно вели переговори про співпрацю з братом Усами Бен Ладена?

– Один із його братів є найбільшим кіномагнатом. У нас із ним мав був бути спільний проект – оце все, що стосується Усами Бен Ладена. Я навіть написав музику, але потім не склалося…

А до якого твору хотіли б написати музику?

– До Гоголя – в мене з ним уже було кілька «зустрічей»: «Вечори на хуторі…», «Страшна помста». Взагалі, Гоголю близька музика Мусоргського, це була б досить цікава і глибока тема. Гоголь – це приклад того, що не обов’язково людині бути у всьому геніальним. Наприклад, можна бути надзвичайним письменником, проте поганим учителем географії.

Ви герой автобіографічної книги Миколи Караченцева …

– О! Це окрема історія! У своїй автобіографічній книзі він відвів цілих два розділи про дружбу зі мною – тільки все там перебрехав! Я йому сказав про це: «Коля, скільки випили горілки, щоб таке написати? Ось цього не було!». Він: «Як не було?». Кажу: «Не було, або не зі мною було!». Він: «А ось це!». Я: «Не ти мені розповідав, а я тобі розповідав!». Коли Караченцев був здоровий, міг подзвонити о 4 ранку, під час гастролей, – у Владивостоці ж у цей час був день, – починав розповідати мені анекдот, який я тиждень тому розповідав йому в Києві.

Героєм якої художньої книги, ви б хотіли бути?

– Я б хотів бути книжковим героєм кожного з творів авторів «срібного віку». Вони мені подобаються у живописі, літературі, поезії. Стравінський, Блок, Гумільов, Ахматова – безліч талановитих людей у зміну епох. А зараз іде профанація якихось жанрів у мистецтві. Ми в глибокій культурної дупі. Хоча зараз і є доступ до інформації, чого не було раніше… Однак рано чи пізно люди перестануть слухати Сердючку і «Білу ковбасу любові»! Я впевнений, що на зміну роздягненим дівчаткам прийдуть кліпи, зосереджені на очах музиканта, тому що це – очі душі.

Чи відчули себе письменником після виходу в світ Вашої книги – «Сміх найкраще лікує від неврозів»?

– Я не розраховую на те, що моя книга переживе століття, але якісь риси стилю в ній є. У ній є атмосфера, яка вловлюється при читанні. Маленький шматочок життя. У ній є форма, є повтори, елементи драматургії. Те, що мені подобається у Хемінґвея: опис статевого акту настільки здорово зроблено – через сприйняття, почуття, прискорення фрази, повтори (це чисто технічно – я більше ні в кого цього не бачив). І ось відчуваєш, що накльовується, а потім раз – і це все зникло!.. Розумієте, ось це цікаво, це музика – музика слова. У мене вона теж є!

Спілкувалася Іра ТАТАРЕНКО