Антон Фрідлянд: «Є книжки-коханки, а є – на все життя»

Антон Фрідлянд – відомий український журналіст та сценарист, головний редактор журналу про мандри «Unique», автор декількох книжок російською мовою, які вийшли у видавництві «Фоліо». Але ніде правди діти, у навкололітературних колах він більш відомий як колишній чоловік ексцентричної письменниці Ірени Карпи. Тож наш кореспондент спілкувалася з Антоном не лише про книжки, але й про жінок.
– Якось я натрапила на вислів, який нібито належить вам: «Дівчину, як книжку – шукаєш найцікавішу…»
– Я думаю, що порівняння книжки з дівчиною не дуже коректне… І це не мій вираз, хоча щось таки в ньому є. Дійсно, є книжки на все життя – як матір, сестра, а є «книжки-коханки» – на кілька годин польоту, на кілька зустрічей у громадському транспорті. Щодо дівчат я більш спокійний – не змінюю їх так часто, як книжки (сміється). Гоголю, Селінджеру, Воннегуту я не зраджую. А до моїх книжкових «коханок» належить переважно спеціалізована література – довідники для літературознавців.

– Одна відома художниця зазначила, що вона воліє сидіти вдома, а не ходити по виставках, щоб ненароком не вкрасти ідею в колег. Ви слідкуєте за письменницькими новинками?
– Мені здається, що психологія письменника – не колективна. Важко побачити, аби письменники тусувалися разом. Я не знаю таких клубів, хіба що для авторів-початківців – їм дійсно важливо мати однодумців. Коли письменник працює, він має бути насамоті. Письменники одне одного не притягують… А «красти ідею» в колег я не можу, бо не слідкую за творчістю вітчизняних письменників. Українські й російські автори не відчувають сучасних світових тенденцій так, як автори-американці та європейці. Щоб втілювати світові тенденції, потрібно їх знати, а ми географічно й історично стоїмо дещо осторонь від Європи й Америки. Серед тих сучасників, кого я все ж-таки впустив у коло своїх читацьких інтересів: Чак Палагнюк, Амелі Натомб, Бен Ельтон, Крістофер Баклі – майстер політичного детективу, так би мовити, «на злобу дня». Наприклад, найвідоміший роман Баклі «Тут палять» екранізований Джексоном Ратманом. Головні герої роману – адвокати диявола: один – лобіст інтересів тютюнової компанії, інший – торговець зброєю. Баклі йде далі за Бегбедера, який у романі «99 франків» підкреслив, що в сучасному світі все продається. Баклі глибший. Якщо Бегбедер показує перше коло пекла, то Баклі – десяте.

– Картина «Задуха» за однойменним романом Палагнюка була презентована цього року на Одеському кінофестивалі, навіть отримала кілька нагород. Ви вже встигли оцінити екранізацію?
– Я дивився «Бійцівський клуб» Пінчера й «Задуху» Брегга – мені сподобались обидві екранізації. Зокрема, Пінчеру вдалося зняти трилер, настрій якого дуже близький до того, який передає книга… А вершиною екранізаторського мистецтва я вважаю «Собаче серце» Володимира Бортка. Ще дуже сподобався «Морфій» Балабанова, наскрізь пронизаний настроєм морфініста – в ньому відчувається нескінчена зима…

– Як ви вважаєте, чи потрібні книжкові передачі на телебаченні? Хіба можна примусити людину прочитати книжку, розповівши про те, яка вона класна з екрана телевізора?
– Ну, фільм же можна примусити подивитися, показавши анонс, – чому ж тоді книжку не можна порадити? Я згоден, розмовляти про книжки на телебаченні – складна справа, але все можливо. До того ж, мені здається, багатьом читачам було б цікаво подивитись і послухати улюбленого або ж не-улюбленого автора, чия книга викликала в нього емоції. Мені, наприклад, дуже було б цікаво послухати, а краще – поставити кілька запитань живому класику Умберто Еко. Він – один із моїх улюблених авторів, я маю до нього багато запитань. Зокрема, в чому полягає секрет його працездатності: він письменник, вчений-філософ, викладач, активний суспільний діяч.

– При всій повазі до живого класика, читати його твори непросто. Наприклад, моя подруга резюмувала, що «Ім’я троянди» – книга, читаючи яку, добре засинати навіть у маршрутці…

– Певно маршрутка – не найкраще місце для «споживання» роману про життя середньовічних ченців у монастирі з усіма забобонами, схоластикою. Але це цікава річ! На жаль, сьогодення примушує людей жити у пришвидшеному темпі. Техніка читання не встигає за книгодруком – людина нахапається фактів з Інтернету, а потім оперує ними у розмовах… На жаль, якість інтернетівської інформації зворотно пропорційна її кількості.

– Що ви почали раніше – писати чи читати?
– Я патологічно рано почав читати і писати, десь роки у чотири. Я вигадував казки, записував їх у зошит. Батьки глузували, що в дитинстві я мав улюблений куточок, у якому сідав на крісло, закидав ногу на ногу та з поважним виглядом гортав книжку, більшу за себе (сміється). Іноді батьки навіть відбирали в мене книжку й гнали на вулицю, бо мені було цікавіше з книжкою, ніж із однолітками. Ще в батьків була одна дореволюційна книжка – здається, 17-го року, – «Статеве питання». Вона була дуже специфічною, і нічого «статевого» в ній не було – наводилися роздуми Зігмунда Фрейда, Карла Маркса про стосунки. Ця книга була не те що схована, але стояла не в першому ряду на книжковій полиці. Я її знайшов, всю прочитав, мало що зрозумів – але мені здавалося, що доторкнувся до забороненого плоду.

– А яка книга вразила вас відвертістю стосовно цього «статевого» питання?
– Книга Філіпа Рота, лауреата Пулітцерівської премії – «Тварина, що помирає», яка лягла в основу сюжету картини «Елегія» з Пенелопою Крус та Беном Кінгслі. У книзі забагато сексу. Вона про любов старого професора до молодої студентки. В юному віці вразив твір «Це я, Едічка» Едуарда Лимонова – аж надто відверто автор зобразив у ньому гомосексуальний зв’язок.

– Ернест Хемінгвей відзначив, що письменнику заважають спиртне, жінки й марнославство. Що заважає Антону Фрідлянду?

– А ще він додав, що також письменнику заважають відсутність спиртного, жінок і марнославства. Я дотримуюсь думки, що художник повинен знати і як це – бути голодним, і як це – бути ситим.

– А як же сакраментальна фраза Лілі Брік: «Володі корисно страждати, в нього потім виходять дуже красиві вірші…»?
– Володя погано закінчив, наскільки пам’ятаю. Мене дратує, коли говорять, що людині потрібно постраждати. Це не разовий біль, як щеплення. Страждання не є ліками і не дозуються. Я б нікому їх не побажав. Найкомфортніше ми відчуваємо себе, коли переходимо від однієї хвилі до іншої. Коли щось змінюється в нашому житті – внутрішні сили мобілізуються. Мене надихають, скоріше, переходи від щастя до нещастя і навпаки.

Спілкувалася Іра Татаренко