Юрій Макаров: «Мій улюблений літературний персонаж — Ісус Христос»

Якби редактори якогось тлумачного словника потребували ілюстрацій до статей «імпозантний», «шляхетний» чи «інтелігентний», запросто можна було би використати світлини Юрія Макарова, який просто-таки промениться зазначеними якостями. Головний редактор «Студії 1+1», співведучий культурологічної програми «Документ», він — один із небагатьох людей в українській журналістиці, для яких культура — не абстрактне поняття, а живий, пульсуючий, повнокровний світ. Пан Юрій вважає своїм фаховим обов’язком читати все, що видається зараз в Україні, тож коли вам цікаво, які автори належать до «набору джентльмена-2000», — читайте далі.

 

— Традиційне  питання:  коло вашого читання?
— О, воно великою мірою залежить від кола бізнес-інтересів наших видавців. Бо половину з того, що я читаю, — читаю, можна сказати, з примусу: змушений за фахом відстежувати те, що видається. Інше питання, що це не завжди досконалі з літературної точки зору речі.
Стабільно мене цікавить нова українська  література,  нова  українська проза, зокрема, феномен жіночої прози. Я думаю, в нашому літпроцесі можна назвати принаймні два десятки авторів, які безумовно заслуговують на увагу. Я переконаний, що Тарас Прохасько — це феномен світового масштабу; крім того — Андрухович, Ірванець, Забужко. Із   молодого   покоління:   Софійка Андрухович — це супер, Жадан — супер, Карпа — так, і хоча це не зовсім моя література, але теж щось змістовне й істотне. І таких імен зараз можна перерахувати багато — це те, що варто читати, на що не шкода часу.
А ще мені постійно щось рекомендує дружина — художник і журналіст. Вона просто такий пилосмок, який ковтає все. А крім того, є коло класичної літератури, з якої я зріс. Це, скажімо, Толстой, від якого ніколи не втомлююсь.

 

— Що читаєте зараз?
— Я зазвичай читаю три-чотири книжки одночасно, зараз — кілька речей російського видавництва «У-факторія». Це така виразна контркультура — у Росії нещодавно за вироком суду навіть знищили наклад чергової книжечки цього видавництва. Вони видають дещо контро­версійні речі. Зокрема, мене в цій серії зацікавив один публіцист — Борис Кагарлицький, він лівий соціолог, пише про російську кризу. Книжка називається «Рутопія» — от вона й лежить у мене зараз на столі.

 

— Отже, пана Макарова цікавить усе — і культура, і контркультура. Чи існує взагалі книжка, якої б Ви принципово не взяли до рук?
— Є чимало таких книжок, після яких хочеться руки відразу помити. Зокрема, маю на увазі книжечки, які видаються в Києві, як кажуть, на іноземні гроші — видавництва «МАУП». Якби я не був змушений, то ніколи не брав би їх до рук, але що поробиш, будь-яке видання — предмет моєї фахової цікавості.

 

— А як ви ставитеся до поділу літератури на елітарну і масову?
— Є така дуже банальна відповідь, яка, попри свою банальність, у принципі адекватна: є погана література, і є добра. Скажімо, Олександр Дюма — це масова література, але, безумовно, якісна. Взагалі, я всеїдна людина: скажімо, залюбки споживаю продукцію масового кінематографу за умови, що вона добре зроблена. В Україні масової літератури не так багато, але вона є — можна згадати Загребельного, Куркова. Вони можуть подобатися чи не подобатись, але той факт, що це якісна література, жодних сумнівів не викликає.

 

— Чи могли б ви назвати письменника, який найкраще висловив досвід вашого покоління?
— Для мого покоління проблема ідентифікації є досить гострою. Але я особисто якось досить швидко про­йшов процедуру культурного перекодування, тобто те, яким я бачив себе двадцять років тому і яким бачу зараз, — це дві цілком різні картини. Я не відмовляюся від себе минулого, але переосмислення цінностей відбулося. Свого часу для мене письменником номер один був Юрій Тріфонов — при тому, що він знач­но старший за мене. Ця вісімдесятирічна людина писала про те, з чим я себе асоціював. Сьогодні ж такою людиною в українській літературі для мене є Тарас Прохасько — попри те, що у нього зовсім інший досвід, бо він питомий галичанин, а я — киянин. Але те, як він спри­ймає повітря, людей, бруківку, стосунки з минулими поколіннями, — найкраще відповідає моєму світовідчуттю, нехай навіть у його творах і не відбито якихось соціальних моментів теперішності.

 

— А хто ваш улюблений літературний герой?
— Ісус Христос.

 

— Літературний?!
— Так. Я розумію, що кажу.

 

— Два слова про ваші проекти, пов’язані з літературою. Чи не виникало ідеї зробити продовження телепрограми «Мій Шевченко»? Зняти цілу серію фільмів про українських класиків?
— Ми розмовляли з колегами щодо продовження. Йшлося про Лесю Українку. Бо сказати «мій Франко» я чомусь не можу — при тому, що якісь окремі риси цієї постаті мені дуже подобаються, в цілому вона не є части­ною мого внутрішнього світу. А от Леся — можливо. Але після Шевченка доволі небезпечно братися за інших — ти розумієш: кого б не взяв, вони енергетично не витримуватимуть порівняння. Тому я не знаю, чи зміг би зробити аналогічний проект про когось іще. Може, про Лесю, але я не впевнений.

Спілкувалася і захоплювалася Іра ТАТАРЕНКО