ЄВГЕН МИХАЙЛОВ, ведучий програми «БУКСІТІ»: Люблю палити люльку, пити кальвадос і читати

“БукСіті” – одна з нечисленних програм на українському телебаченні, які повідомляють, що у нас є книжки і письменники. Її ведучий – не професійний книжковий критик, а читач – такий самий, як і всі ті, хто дивиться цю передачу. Та це не заважає передачі “БукСіті” бути цікавою і змістовною. Отже, що читає ведучий телепередачі про книжки Євген Михайлов.

– Пане Євгене, певне, зазвичай вам доводиться читати твори героїв передачі – здебільшого сучасних українських авторів…
– Для того, щоби зрозуміти людину, не обов’язково читати ті тексти, які вона пише. Звичайно, прочитавши текст, ти краще усвідомлюєш, яким є письменник, із котрим маєш зустрітися. Але мене в першу чергу цікавить дещо інше. Творчість людини – це наслідок, те, що вже відбулося. Мене ж цікавить те, що відбувалося до створення книги. Сьогодні, наприклад, я маю зустрітися з Олесем Ульяненком – я прочитав його «Серафіму», але тільки тому, що мені було цікаво. Щоб поспілкуватися з Дяченками, мені не потрібно їх читати. Цікаво, що передувало виникненню книги. Цікаво, що сформувало письменника, що безпосередньо вплинуло на його тексти.

– І чиє з «письменницьких формувань» вас вразило найбільше?
– Тут не може бути однозначної відповіді. Кожний по-різному, в Роздобудько – одне, в Покальчука – друге, а в Дністрового – третє. Але всі вони цікаві, бо всі різні. І це головне.

– А якщо абстрагуватися. Із яким письменником найбільше хотіли би поспілкуватися про передумови його творчості?
– У першу чергу, це Хуліо Кортасар. Потім Хорхе Луїс Борхес, Марсель Пруст, Артюр Рембо. Із російських письменників – Віктор Пелєвін. Сподіваюся, що з ним ми обов’язково поспілкуємося.

– У вашій передачі автори мають виконувати індивідуальні завдання, блукаючи Петрівкою…
– Петрівка – унікальна штука, як на мене. У кожній передачі є така рубрика: герою програми дають певне завдання – знайти книжку з тієї галузі, в якій, на перший погляд, він нічого не тямить, і розповісти про неї. Таким чином, письменник перед глядачем розкривається з іншого боку – прихованого. Так, Лада Лузіна шукала книжки, присвячені веденню хатніх справ, Ульяненко шукатиме жіночі романи, які ненавидить.
 
– А з пошуком книжок у якій галузі не впорались би ви?
– Жіночі романи – я в них «зіроу», тобто повний нуль. Чи щось на кшталт «Енциклопедії для гламурних жінок». Я не читаю цих книжок, і навіть якщо в передачі звучать мої коментарі до подібної літератури, то виключно на рівні мого особистого ставлення.

– Гадаю, щоб вести книжкову передачу, треба щиро захоплюватися книжками? Звідки ваше захоплення?
– Парадоксально, проте я вчора ставив собі це запитання. Можливо, з дитинства. Десь у чотири роки в мене була книжка «Українські народні казки». Я народився в селі, дуже багато часу проводив на вулиці, а книжку ту дуже любив, носив із собою. Якось ми з друзями мали піти далеко від дому, і я заховав «Казки" під величезну колоду. А коли ввечері повернувся, то з’ясував, що якась сволота вкрала мою книжку. Я дуже засмутився, бо читати для мене було в кайф, особливо казки. Й досі пам’ятаю ту дитячу трагедію.

– А хто ви за освітою? Як потрапили до передачі про книжки?
– У мене вища технічна освіта, ніяк не пов’язана з літературою. А стосовно того, як я став ведучим передачі «БукСіті» – думаю, потрібно вигадати цікавий міф: якщо розповідати все, як було, вийде банальна історія. Я мав працювати режисером у проекті. Як відомо, знайти обличчя – велика проблема, не принципово, на який саме об’єкт. Арт-директор каналу «Сіті» запропонувала мені спробувати себе в якості ведучого. Я переймався, бо це для мене було нове й потрібно було повернутися у мовний режим. Спробував, а потім мене переконали, що в мене виходить якісно. Тексти пишу сам, книжки добираю сам, до інтерв’ю готуюся сам.

– А вже взяли інтерв’ю, про яке мріяли?
– Я мріяв взяти інтерв’ю в Андруховича. Але вже не мрію, дуже він проханий. Та й не киянин, а мені потрібно буде його на Петрівку «загнати». З Шевчуком хочу зробити інтерв’ю, з Марією Матіос.

– Якось Юрій Макаров у інтерв’ю для ДЧ зауважив: якщо Україні й потрібна книжкова передача, то вона має виходити на суспільному каналі, бо інакше не матиме глядачів…
– Я не думаю, що це залежить від суспільного каналу. Це залежить від рівня свідомості у країні. Якщо це рівень пляшки горілки та кільця ковбаси, бойовичка або порнушки – тоді, певно, так. А якщо держава свідомо допомагає людині піднятися вище внутрішньою ієрархічною драбиною, то людина підіймається і сама відчуває потребу читати. Без тексту у своєму розвитку обійтися неможливо. Тому я не певен, що обов’язково потрібний суспільний канал для книжкової передачі та її фінансування. Я вважаю, що в нас свідомі люди. Взяти хоча б книжкову мережу «КС» – вони продають по мільйону примірників книжок на місяць лише в Києві! Це свідчить, що у нас люди стовідсотково читають, і з Макаровим можна посперечатися.

– А як підбираєте книжки для особистого читання, непов’язаного з передачею?
– Я дуже довго вагаюся перед тим, як почати читати книжку. Для мене це особливе відчуття, якась необхідність прочитати саме цей текст. Ти читаєш книгу не для того, щоб убити час, а щоб щось у себе “вмонтувати” – якийсь фрагмент, що в тобі відсутній і тому потрібний. Такі фрагменти «вмонтовуються» непросто – для мене це ніби ведення діалогу з автором.

– Із ким «діалоги» повторюються найчастіше?
– Періодично перечитую Хуліо Кортасара, в мене навіть улюблений книжковий герой – Олівейра з «Гри в класики», яку я перечитував, певно, п’ять разів. Вів довгі діалоги із Дж. Р. Р. Толкіном – у нас були такі вечірні читання. Влітку зазвичай перечитую Карлоса Кастанеду: він мене дисциплінує, «закручує гайки». Люблю поезію: Райнера М. Рільке, Октавіо Паза, обожнюю Гарсіа Лорку. Вони мені додають потужних і глибоких відчуттів.

– А самі вірші не пишете?
– Вірші не пишу давно. Для того, щоб писати вірші, людина має переживати якісь екстремальні події. Це має бути такий граничний стан, коли ти виходиш за межі звичайної реальності: тоді можеш писати справжню поезію. можуть на це здатні одиниці. Потрібно перетворити своє життя на пекло, а я так не можу. Не готовий це зробити зараз і не певен, що колись зможу. Але свого часу вірші писав.

– У вас удома багато книжок?
– Дуже! Я їх зберігаю в декількох кімнатах. Коли готуюся до програми, в кімнаті, де працюю, викладаю книги на підлозі біля комп’ютера і перекладаю, як пасьянс, декілька днів. Дружина свариться, бо таким чином захаращується кімната, до того ж усі зашпортуються через книжки.

– А маєте улюблене місце для читання?
– Я багато читаю в метро. Люблю читати у ванній, на балконі – палити люльку, пити кальвадос і читати.

– Певно, створення сценарію до передачі нагадує роботу над невеличким оповіданням?
– Я катую себе кожного разу, працюючи над сценарієм. Я ж не розповідаю про книжки, не рецензую їх на рівні літературного критика. Це все на рівні відчуттів. Пишучи сценарії, я в першу чергу думаю, як мені спровокувати читача, щоб він узяв книгу до рук.

– А не було думки самому стати письменником?
– Я не зможу писати книжки: це дуже копітка праця – я не витримаю.