Режисер і актор Андрій Приходько: “Постановка “Доктора Серафікуса” була би культурним шоком”

Андрій Приходько – колишній харків’янин, учень Петра Фоменка, актор і режисер його славетної «Майстерні». Із 1998 року він живе і працює в Києві, зокрема в театрі імені Івана Франка. Наразі Андрій – художній керівник Театрального центру НаУКМА. Митець контактує з літературою, так би мовити, професійно. Адже він – режисер, що поставив на сцені вистави за творами Юкіо Місіми, Педро Кальдерона, а також перетворив на театральне дійство “Шякунталу”. Тому ми й вирішили поцікавитися, що читає режисер.

– Розкажіть, що ви читаєте останнім часом, як вибираєте „своє” в літературі: хтось радить, чи самі шукаєте?
– Я не є показовим читачем, я не регулярним читачем… Останнє, що я читав, це „Чорна книга” Орхана Памука. Мені її приніс актор Ярослав Гуревич. Він так упевнено сказав, що мені це має сподобатися, наче добре знає мене. Але я й справді був задоволений. А зараз добрався до книжки „Йога для тих, кому ніколи, по 15 хвилин у день”. Але там є вступ, попередження, передмова, від видавця. То я поки що на вступі загруз (сміється).

 

– А що подобається із сучасної української літератури?
– Нещодавно дочитав „Сьомгу” Софії Андрухович. Як на мене, вона дуже сучасна, дуже чутлива. Чутлива не в сенсі еротизму, а в сенсі чуття життя. Звичайно, вона трошки така провокаційна, можливо, й не трошки. Мені взагалі подобається таке поєднання: Андрій Бондар, шикарний поет, і Софія Андрухович.

 

– А що читаєте професійно, саме як режисер?
– Зараз, мабуть, у зв’язку з внутрішніми катаклізмами, професійними, я взявся перечитувати чотиритомник Анатолія Ефроса – поностальгував. Мені так сподобалося його товариство, що потім не захотілося залишатися самому, і я взяв перечитувати Пітера Брука, потім Джорджо Стреллера. От із такою компанією мені добре.

 

– Їхні твори входили в якийсь нормативний курс під час вашого навчання в Дніпропетровському театральному училищі та Гіті сі, чи ви самі до них звернулися?
– У ГІТІСі, звичайно, був курс і російської літератури, й зарубіжної. Але, на жаль, останній зосереджувався на західній традиції і проходив повз індійську, японську, арабську драматургію.

 

– То це через „літературний голод” ви звернулися до індійської драми й вирішили поставити “Шякунталу”?
– Я випадково, ще в Москві, в „Букіністі”, купив Калідасу в перекладі Костянтина Бальмонта й загорівся. Спочатку, коли читаєш, наштовхуєшся на стереотип індійського кіно, а потім через товстий шар стереотипів починаєш пробиратися до власного розуміння твору.

 

– А як пов’язане те, що читаєте, й те, що інсценізуєте?
– Я помітив, що, крім однієї вистави, всі інші – з моєї власної бібліотеки.

 

– А яка не з власної?
– Це „Шельменко-денщик” Григорія Квітки-Основ’яненка. Тобто в мене є ця п’єса, але не я робив вибір. Це мені запропонували в Молодому театрі, щойно я до Києва переїхав. Це, власне, єдина вистава, яку не я сам обрав, але дуже радий, що долучився до творчості Квітки-Основ’яненка.

 

– Яка географія авторів ваших вистав?
– Є японець, іспанець, француз, англієць, українець.

 

– А чому з японської літератури обрали для роботи саме Юкіо Місіму?
– Виписував журнал „Современная драматургия”, де 1991 року було надруковано п’єсу „Маркіз де Сад” у перекладі Георгія Чхартешвілі, який більше всім відомий як Борис Акунін. І треба ж було – ще й дипломною виставою вибрав саме цей твір.

 

–  Чи є щось із прочитаного, над чим ви ще не працювали як режисер, але хотіли б?
– Так. Було б шикарно реалізувати постановку Віктора Домонтовича, його роман „Доктор Серафікус”. Це, на мій погляд, справжній культурний шок. Я із задоволенням взявся б за це.

 

Спілкувалася Вікторія Шупікова