Художник Сергій Якутович: “Я змалював літографію Пікассо на альбомний аркуш і підписав “Донкі Хот”

yakutСергій Якутович – талановитий син не менш талановитого батька, видатного українського графіка середини двадцятого століття Георгія Якутовича. І в цьому випадку можна сміливо твердити, що на дітях геніїв природа не відпочиває. Пан Сергій ілюстрував видання Шекспіра, Достоєвського, Гончара, Гоголя та багатьох інших письменників, а також створив у кінематографі візуальні образи Івана Мазепи й Тараса Бульби. Тож життя цього художника тісно переплетене з літературою.

– Нещодавно відгриміла презентація книги «Берестечко» Ліни Костенко, а ви – автор усіх ілюстрацій до неї. Як вам працювалося з Ліною Василівною, адже вона відома дуже жорстким і вимогливим характером?
– Я звик самоідентифікувати героїв творів, над якими працюю. Коли роблю книгу, «влажу» в письменника, щоб його зрозуміти. Ну, як можна «влізти» в Ліну Василівну? Вона ж жінка! Але в силу того, що вона «влізла» у Богдана Хмельницького – чоловіка, таке гендерне розмаїття пішло на користь книзі (сміється). Я здійснив важку роботу, створюючи образи до її текстів, де письменниці вдалося довести, що тільки жінка може побачити всю слабкість і мерзенність чоловіка. Так, чоловіки слабкі, тому що «брудні»: тут губна помада, тут не застебнувся, тут зрадив непомітно… Жінки – чисті (бувають, звичайно, стерви, але це не жінки). Тільки жінці підвладно змусити чоловіка бути мужчиною. До речі, ця проблема виключно українська, вона не знайома ні росіянам, ні французам…
На презентації ми з Ліною Василівною три з половиною години підписували книжки. Я здивувався, тому що побачив людей, яким важко купити книгу за 150 гривень, а вони купували по 5-6 примірників, оскільки хотіли їх дарувати. До мене підійшла одна жінка й каже: «Ви наш український Мікеланджело!» Я посміхнувся: «Знаєте, п’ять років тому мене назвали українським Дюрером. Здається, я прогресую!» (сміється).
– Ви є ілюстратором книг і художником кінокартин. Певне, видавці й режисери задають тон вашим книжковим уподобанням?
– Коло моїх читацьких інтересів занадто широке, щоб я міг його обмежити лише книжками, до яких маю професійний інтерес. Хоча не без цього. Ось зараз купив нове видання англійських віршів Йосипа Бродського, паралельно читаю «Себастьяна Найта» Володимира Набокова і новий опус мого двоюрідного брата Данила Яневського «Проект Україна». Ну, й, звичайно ж, рукописи книг та сценаріїв, які в роботі. Наприклад, «Чотири пори року» Ліни Костенко – це збірка її лірики – я хочу її оформити як календар, готую дванадцять малюнків… Кожної весни читаю «Анну Кареніну». Це моя найулюбленіша річ. Якщо її не прочитаю – я не людина! Вже майже напам’ять знаю книгу, але без цього не можу…
– Як ви знаходите спільну мову з режисерами?
– Я абсолютно піддаюся режисерам, тому що працюю на результат. У власних проектах для мене важливий процес, а в чужих – підсумок. Тому коли режисер говорить: «Це не піде», – приймаю. Але намагаюся постійно тримати себе в тонусі, завжди готовий до імпровізації…
– Ваше бачення картини «Тарас Бульба» збіглося з режисерським баченням Володимира Бортка?
– Ні. Бортко чомусь зробив акцент на «ура-патріотичних» сценах. А тому, в чому він сильний, – психології стосунків – зовсім не приділив уваги… До «Тараса Бульби» я завжди ставився як до найулюбленішого твору Гоголя. У моєму баченні це має бути не блокбастер, а драма стосунків людини, що старіє. Бульба вихований на ідеалах, втілення яких хоче бачити у своїх дітях. Якщо сьогодні трактувати «Тараса Бульбу», це було б не що таке Батьківщина, а що таке відповідальність між поколіннями. Під час зйомок до мене підходь актор Ігор Петренко: «Не хочу зніматися. Не хочу грати зрадника». Я йому: «А ти не зрадник – ти перший російський дисидент у літературі. Людина, який по-іншому мислить і по-іншому обирає свій шлях – не під егідою якихось ідеологічних норм». От якби з цим усим розібратися – можна було б зробити фільм скромніший, але глибший. Хоча зовні – все вийшло добре, Ступка – недосяжний! У нього з першого до останнього знімального дня був конфлікт із режисером, якому потрібен був не Богдан Ступка, а Ульянов у ролі Жукова. Це не його роль, хоча він будь-яку роль зіграє геніально.
– Пам’ятайте момент, коли ви «захворіли» на кіно?
– Батько весь час водив мене в кіно. Після прем’єри «Дона Кіхота» Григорія Козинцева я захворів і зліг із температурою. Наступного ранку тато запитав: «Чому ти страждаєш? Візьми й намалюй!» До тата приходили польські студенти, й один із них приніс журнал, де була крихітна літографія Пікассо «Дон Кіхот». Батько показав сказав мені: «Дивись. Цей дядько – великий художник, він малює майже так, як ти…» Я змалював картинку на альбомний аркуш і, як зараз пам’ятаю, підписав: «Донкі Хот». Батько взяв його і сказав: «Ти взяв у руки олівець і тепер відповідальний за кожен штрих»…
– Шкодуєте, що не стали кінематографістом у молодості?
– Я обрав професію художника-графіка. Я не кінематографіст, але все одно знімаю кіно. Мої офорти, ілюстрації – це мої повнометражки й мої серіали.
– Ви багато працювали закордоном. Не виникало спокуси залишитися там? Адже на Заході комфортніші умови для роботи, не кажучи вже про матеріальний бік…
– Ніколи. Я патріот.
– Зараз у кінотеатрах йде «Аліса в Країні Чудес» Тіма Бартона, який пишається тим, що не читав оригінал. Як думаєте, це припустимо?
– Я проходив це ще з Параджановим, котрий говорив: «Я крім “Мойдодира” більше нічого в житті не читав!» Це бравірування. Справа в тому, що режисер – жахлива професія, адже людина бере на себе функцію творця. Інша справа – ступінь його талановитості. Згадайте Пазоліні: його «Декамерон» і «Тисяча й одна ніч» далекі від першоджерела – можливо, це їм і на користь. Для того, щоб література була цікавою, важливо, аби її автор не забронзовів. Зараз я працюю над проектом, присвяченим Янушу Корчаку. Я хочу, щоб люди, які відвідали експозицію, виходили в сльозах, одержимі думкою: «Я людина!» Я планував здійснити проект в найогиднішому місці, наприклад, в “Арена сіті”… Будь-який час страшний, але наш – безнадійний… Сьогодні Корчак особливо актуальний – людина, яка пішла зі своїми вихованцями в газову камеру. Коли йому запропонували: мовляв, діти нехай ідуть, а ви лишіться, він запитав: «Навіщо мені після цього жити на землі ?..» Це – те почуття відповідальності, яке ми втратили… Сьогодні ж телевізор дивитися неможливо, а газети й журнали краще не купувати. Треба частіше дивитися в дзеркало. Не причепурюватися, а намагатися побачити себе… Я кожен день живу для того, аби бути кращими, ніж є.
– Вам не здається, що загалом українці схильні любити себе такими, якими вони є, схильні прощати собі маленькі грішки…
– Не згоден, тут усе від людини залежить. Коли я вчився в Москві, до мене приїжджали друзі, й ми ходили в ресторан, де принципово говорили українською. Пам’ятаю, якось нас обслуговував офіціант – жлоб жлобів. Питаю його: «Вам погано? Налийте собі!» Він випив, налив по другій, третій… А потім питає: «Хлопці, ви чехи? Поляки? Хто ви?» Відповідаю: «Ми українці». Він розчаровано: «Такі хороші хлопці… Шкода, що хохли!»
Все залежить від людини. Україна – це нація, а нація – це не народ. Пам’ятайте рядки з «Театрального роману» Михайла Булгакова: «Взимку здохла кішка, грошей не було, і чомусь постійно рвалися шнурки на черевиках, але голився він кожен день». На жаль, шляхетність – це те, чого не вистачало радянським людям. Те, чого немає в повсякденній культурі українців. Тому що українська культура – це не повсюдна етнографія, а також і міська культура…
Спілкувалася Іра Татаренко