Сніжана Єгорова: “Намагаюсь уникати макулатури – моя голова не унітаз”

ryv4l_724x550Зірка українського телебачення, актриса Сніжана Єгорова живе у швидкому темпі: не зникає з телеефірів, разом із чоловіком Антоном Мухарським розробляє та продає оригінальний одяг, з ним же час від часу записує пісні у своєрідному стилі українського «кантрі» та, що найважливіше, – виховує чотирьох дітей. А чи вистачає Сніжані часу на читання та які саме книги вона полюбляє – з’ясовувала наш кореспондент.

-Один актор зауважив, що чим старшим він стає, тим меншою стає потреба у читанні. Ви поділяєте цю точку зору?

– Дійсно, коли з’являються обов’язки, діти, робота й різні побутові проблеми, стає все складніше знайти час для читання. Але я книголюб; а книголюби, як і спортсмени, повинні підтримувати форму. Мозок – теж своєрідний м’яз, який потрібно розробляти. Будучи школяркою, студенткою, артисткою театру, я полюбляла читати різні романтичні твори: про те, що дива трапляються за кожним поворотом, про велике чисте кохання. Зараз, на жаль, все рідше вдається виділити час на читання художніх творів. Я намагаюся слідкувати за книжковими тенденціями, але без фанатизму. Зараз переважно читаю книги, які приносить мій чоловік (телеведучий Антін Мухарський – Ред.). Зазвичай це книжки, які стосуються особливостей українського менталітету: «Нація як спільнота», «Український менталітет»; останнє, що прочитала – «Нотр дам де Юкрейн» Оксани Забужко.

– Виходить, слідкуєте за сучукрлітом?

– Півтора року тому ми з чоловіком вели телепроект у Туреччині. Там познайомилися з молодою парою дауншифтерів-мандрівників, які прямували до Індії. Вони свідомо відмовилися від благ цивілізації. Коли мій чоловік спитав у них: «А які книжки ви читаєте? І чи читаєте взагалі – ви ж відірвані від світу?», вони відповіли: «Ми книжок не читаємо, ми їх пишемо». Мені чомусь так врізалась у пам’ять ця відповідь… Я читаю книги сучасних українських авторів – тому що я патріот своєї країни. І саме тому останнім часом мене не покидає відчуття, що пора вже не читати, а самій писати книги, щоб хоч якийсь внесок у розвиток країни зробити. Серед сучасних авторів люблю Андруховича – він живий класик. Захоплююсь Оксаною Забужко, схиляюся перед її працьовитістю та майстерністю. Нещодавно відкрила для себе Ларису Денисенко – раніше я знала її тільки як телеведучу. Вразило те, наскільки не по-жіночому написана її «Корпорація ідіотів». Чекають на свою чергу ще багато книжок – і класиків, і молоді. Молоді автори, звісно, трохи страждають… але не на вторинність, а на загравання з формами. Вони зміст так намагаються бути ні на кого не подібними, що стають схожими одразу на всіх. Але поки українці прагнуть слова – є надія, що наша країна не перетвориться на Бананову республіку.

– Невже навіть під час відпусток надаєте перевагу літературі філософській та культурологічній?

– Під час канікул роблю винятки: перед поїздкою (зазвичай відпочиваємо родиною) ми запасаємось популярною літературою – купуємо бестселери, детективи. Жіноча белетристика до цього списку не потрапляє. Ні Донцову, ні Мариніну я осилити не змогла. Віддаю належне їхній працьовитості. Однак намагаюсь уникати макулатури – моя голова не унітаз, через який все транзитом проходить. А ще, якби моя воля – заборонила б усі брошурки про магію. У нашій країні з низьким рівнем міжособистісних стосунків відкривати цю скриньку Пандори дуже небезпечно.

– А вашим донькам, мабуть, до душі «легка» література?

– Старша прочитала «Гаррі Поттера», і молодша прочитала… за 100 доларів. Я з нею уклала парі: якщо вона осилить такий товстезний том за тиждень – отримає винагороду, і вона перемогла (сміється). Ми з чоловіком намагаємось їй прищепити любов до читання. А старша донька зараз читає специфічну літературу – вона студентка театрального інституту, студіює Станіславського, Чехова, книжки про мистецтво. Одного разу, коли вона ще вчилася в школі, я прийшла до неї на відкритий урок і так, між іншим, запитала: «Діти, а які ви книжки читаєте?» Вони подивилися на мене наївними й чистими очима, і ніхто нічого не відповів. Я перепитала: «Діти, а ви читаєте книги?», на що вони відповіли: «А навіщо, є ж Інтернет». Це люди нового покоління, які сприймають інформацію інакше: вона у їхніх головах зберігається, мабуть, якось по-іншому. Але я впевнена, що книжку ніщо не замінить. Інша справа, що фантазія людей, які живуть у бурхливому інформаційному просторі, і так достатньо розвинена…

– А вас у дитинстві примушували читати «з-під палки»?

– Ні. Мама з дитинства читала мені казки. Мені подобалося їх запам’ятовувати, а потім переказувати в дитсадку. Коли вихователька кудись виходила, то просила мене сісти за стіл і переказувати дітям казки – я була такою собі Аріною Родіонівною (сміється)… Завжди була небайдужа до книжок. Дома в нас була велика бібліотека. А моя тітка була директором Союздруку, і її книжкова колекція була справжнім раєм для найзатятішого бібліофіла тих часів. Приїжджаючи до неї в гості, я читала запоєм. Мені здавалося, що тітка – власниця скарбів! Зараз у читача є величезний вибір: за жанрами, ціною, та навіть за кольором обкладинки. Звідси – перенасичення ринку, люди перестають цінувати книгу. Це раніше її передавали з рук у руки, берегли, займали чергу, щоб прочитати…

– Чи можна припустити, що книга зникне зовсім?

– Стверджувати таке – це все одно, що заявляти, що, наприклад, релігія зникне як явище. Але ж Біблія впродовж століть залишається Книгою Книг. Якщо книжка зникне, тоді й homo sapiens перестане існувати. Будуть істоти з чіпкими ручками – щоб хапати на ходу матеріальні цінності, зі статевими ознаками – щоб розмножуватись, але без голови. Такі собі обрубки-сомнамбули, «жлобосапієнс».

– А серед письменників бувають «жлобосапієнси»?

– Процес мислення виключає «жлобство» – адже це поняття означає відсутність знань у житті. «Жлобосапієнси» не розуміють самі, хто вони такі. Вони глибоко впевнені, що є пупом землі. Будь-яке власне відкриття вони сприймають як щось грандіозне, бо книжок не читають, не знають, що все уже було давно відкрите. І для того, щоб піднятися вище, потрібно дуже добре попрацювати.

– Як би ви охарактеризували взаємозв’язок між письменником і читачем?

– Письменництво – це така собі математика плюс хімія. Літери несуть у собі певний код, а коли письменник вкладає у текст своє бачення світу й передає його читачеві – це своєрідна хімія. У мене такий «хімічний обмін» відбувся з Паоло Коельйо. Мене нервувало, коли на кожному кроці кричали: «Коельйо – геній, Коельйо – п’яте-десяте…» А коли пристрасті вляглися й про нього забули, в аеропорту Донецька я натрапила на розкладці на цілу добірку його книг. Купила їх. А наступного дня відлетіла на Мальту й узяла книжку «Алхімік». Почала читати в дорозі й була вражена: у книзі герой теж мандрує у пошуках скарбів – а я лечу до такого сакрального місця… Це для мене стало якимось одкровенням…

Хоча, з іншого боку, є й книги, які навпаки допомагають «відключити» мозок. Незважаючи на те, що я намагаюся контролювати своє життя, все ж хочеться іноді «вирізати» частину мозку, яка за зовнішніми ознаками бачить суть речей. З віком людина починає відключати деякі рецептори, щоб не з’їхати з глузду. Приходить розуміння того, в які розетки не варто лізти – а то вдарить струмом.

Спілкувалася Іра Татаренко