Сергій Фоменко, фронтмен гурту

„Що би я робив без тебе, моя ніжна королево”… А я не уявляю, що б ми робили без нього. Сергій Фоменко – неповторний і співучий митець. Часто в інтерв’ю він стверджує, що найбільше цінує кохання й мандрівки, а ще любить читати. Про те, як можна знайти час для читання, знаходячись увесь час у стані закоханості та в мандрах між концертними майданчиками, розповість Фома, лідер гурту „Мандри”.

 

Що полюбляєш читати?

Я читаю абсолютно різні книжки. Остання – “Боб Ділан хроніки”. Це автобіографія Боба Ділана – американського співака фолькової музики.

 

Здається, це не перша автобіографія, яку ти читаєш, попередня була автобіографія Маєлза. Надаєш перевагу цьому жанру?

На мій погляд, це дуже цікавий жанр. Можна дізнатися більше про життя музикантів, яких поважаєш і любиш. Автобіографія завжди дуже жива, тому що наповнена безцінним життєвим досвідом, різними цікавинками. Звісно, моє захоплення автобіографіями цікавих людей не означає, що я тільки автобіографії й читаю. Я читаю різну літературу, намагаюся купувати те, що мені подобається. Останє, що прочитав з української: „Диявол ховається в сирі” Андруховича й „Гуморески” Павла Глазового.

 

Наскільки знаю, це не перша книжка Андруховича, про яку ти згадуєш в інтерв’ю. Імпонує його творчість? А ще когось з українських авторів читаєш?

Мені дуже подобається Андрухович, особливо його останні твори: „Дванадцять обручів”, „Диявол ховається в сирі”, про яку я вже згадував. А щодо інших, то так часто читаю хіба що Ірену Карпу.

 

Певно, через те, що товаришуєте?

Не тільки тому, мені цікаво подивитися на цей феномен української літератури. До того ж, особисто я вважаю її творчість актуальною й цікавою. Читаючи її, намагаюся просто бути в курсі сучасних літературних подій.

 

А сам не задумувався над тим, щоб написати книгу?

Якраз зараз саме про це й думаю. Можливо, дасть Бог, усе буде добре, і до десятиріччя я таке зроблю. Принаймні, видам збірку з текстами пісень.

 

А в дитинстві любив читати?

Так, читати я почав рано. Перша велика книжка, яку прочитав, були „Пригоди Тома Сойєра” та “Пригоди Гекльберрі Фіна”. Прочитав – й одразу втілив у життя всі ті речі, про які йшлося в творі. Наприклад, тікав з дому. Далеко, слава Богу, не вдалося зайти. Але тікав вниз по Дніпру на острови, якийсь час жив на Десні. До речі, „Тома Сойєра” й до цього часу перечитую з великим задоволенням.

Мені здається, що на дітей та й взагалі на людей з багатою уявою дуже впливають книжкові персонажі. З тобою таке траплялося?

Згоден. Думаю, що література має серйозний вплив на свідомість. Як і кіно, вона дає якісь образи, типи людей, героїв, яких так чи інакше починаєш наслідувати, якщо ними серйозно захопишся. А особливо, коли йдеться про артистичну натуру, яка все приміряє на себе. Для мене такими героями були Робінзон Крузо, Гуллівер, герої Всеволода Нестайка. Його „Тореадори з Васюківки”, „Незнайомець із 13-ї квартири” – це теж дуже сильні речі, які можуть вплинути. Коли бачу цікавий персонаж, починаю збирати інформацію про нього, далі та інформація перевтілюється вже в мені, і, можливо, у якийсь момент певну рису я починаю використовувати як власну. Тобто творча людина у випадку перетину із сильним книжковим персонажем починає, як хамелеон, переймати „колір” на себе.

 

Серед улюблених героїв ти переважно назвав книжкових персонажів-мандрівників. А назва гурту походить не через таку любов до мандрівок та до героїв-мандрівників?

Можливо, опосередковано, не спеціально. Просто мені взагалі подобається образ „волоцюги” – людини, яка не сидить на місці. Бо чесно скажу, коли я в Києві затримуюся більше, ніж на тиждень, мене вже починає „ковбасити”. Як тільки виїжджаю за Київ, одразу стає добре. Тобто атмосфера гастрольного автобуса, споглядання нових краєвидів, знайомство з новими людьми – для мене це дуже класно. Хоча в буденному житті мені подобається статичність, але подорожувати мені подобається так само.

 

Цікаво, як за подорожами знаходиш час на читання?

Ну, книжка завжди є зі мною, і десь в готелі я знаходжу час, аби її погортати. Можливо, це звучить дивно, але улюблене місце для читання – пляж.

 

А взимку?

Вдома на дивані чи біля вікна.

 

А книжки бувають поганими?

Так, наприклад, „Капітал” Карла Маркса чи „Історія СРСР” – ці книжки привели до вельми негативних наслідків. Ще до поганих можна віднести просто нецікаві книжки. У нашого перкусіоніста Салмана, наприклад, до книжок взагалі дуже цікаве ставлення. Якщо він читає книжку, і вона йому не подобається, він її може просто спалити. І це правильно. Нецікава книжка має йти у вогонь, бо вона нецікава. Як і нецікава музика. Це абсолютно нормально.

 

Ти пишеш вірші…

Так, ще із 6-7 класу. Перші присвячував пригодам, літературним персонажам, пізніше дівчатам. А зараз всі пісні присвячую якимось конкретним історіям.

 

А до тебе приходить муза?

По-різному. Головна фішка, щоб тебе ковбасило. Це як вагітність –неможливо не розродитися. Тоді це творчість. Життя взагалі прекрасний інструмент для творчості.

 

З ким із письменників хотів би поспілкуватися за чашечкою кави?

З багатьма хотілося б. Але з багатьма я добре знайомий, наприклад, із Юрком Покальчуком. Ми з ним пили, і не тільки каву… Дуже добре до нього ставлюся, цікавий дядько, класний письменник і перекладач. Знаю Карпу, Андрія Бондаря та його дружину.

 

Як вважаєш, чи кожен може написати книгу?

Вважаю, що кожен, якщо йому є що сказати. Тобто тоді цю книгу буде цікаво читати. Якщо не можеш саме написати книгу, можна начитати її на диктофон, а потім з допомогою редактора оформити. Так і робляться всі автобіографії. До речі, жанром автобіографій почав захоплюватися з книги Вертинського „Дорогой длинною”. У цьому випадку дуже важлива жива мова. Чим менше художнього втручання редактора, тим цікавіший оригінальний текст. Там може не бути технічно правильного тексту, зате не буде нудно.

 

Є улюблений літературний афоризм?

Так, східна мудрість: усе, що не можливо сказати, можна зробити. Вважаю, що це дуже важливо. Не все ми можемо подати, але все можемо вдіяти.

Спілкувалася Іра Татаренко