ОЛЬГА ГЕРАСИМ’ЮК: Жодна «порнуха» не викликала у мене більшої відрази за радянську книжку про родинне життя

herasymyukТелезірка й депутат Ольга Герасим’юк відома як найбільш сентиментальна ведуча українського телебачення. Останнім часом вона з’являється на наших екранах у ролі члена журі популярного шоу «Танцюю для тебе». Однак, думці пані Ольги довіряють організатори не лише телевізійних шоу, але й літературних премій. Недарма вона уже другий рік поспіль входить до когорти експертів літературної премії «Книжка року Бі-Бі-Сі». Тож якої думки Ольга Герасим’юк про сучасну літературу – з’ясовувала наша кореспондент.

– Ви входите до складу журі, яке визначає «Книжку року Бі-Бі-Сі». Певно, «випадковій» книжці непросто потрапити вам до рук – доводиться весь час читати твори потенційних переможців?
– Працюючи минулого року в складі журі, я перечитала десь книжок із тридцять із «довгого списку». Однак при виборі книг у повсякденному житті намагаюсь керуватися власним смаком. Звісно, дослухаюся до книжкових навігаторів – передивляюсь огляди й рецензії, зважаю на критику. Мені цікаві думки різних людей, та це не заважає мені самостійно обходити книгарні й «збирати» літературу на свій розсуд. До моїх рук потрапляють і «тимчасові метелики», й ті книги, які стають постійними «мешканцями» моєї домашньої бібліотеки. Власне кажучи, все нове, що видають вітчизняні автори, – намагаюся читати.
– Кого ж з українських авторів відкрили для себе останнім часом?
– Марію Матіос. Незважаючи на те, що я зовсім інша й часом не сприймаю світогляду її героїнь, та все ж віддаю їй належне. Оксану Забужко. Вона для мене – звитяжний діяч української літератури. Знаю, їй як жінці-письменниці, до того ж специфічній, дуже непросто на «олімпах». Олеся Ільченка, автора книги «Дім з химерами» – про Київ, про Городецького. Вона більше для молодого читача, заграє з ним, вплутує його у майже «денбраунівську» інтригу. Гарних книжок про Київ досить мало, а це ж безодня для літераторів! Мені цікава Люко Дашвар – вона майстерно пише й близька мені, бо в її творах присутня тема містики, що взагалі є відмінною рисою ментальності українця. Безперечно, Іздрик. До того, як він потрапив у фінал «Книжки року Бі-Бі-Сі-2009», я взагалі побоювалася його читати. Мене лякала ця «про-реальність» – так він називає свої писання, важкі й похмурі описи галюцинацій. Вони лягають не на кожен настрій для читання, я з острахом підступала до нього, але жодного разу не пошкодувала.
– Одна з ознак сучасної літератури – зайва відвертість. Чи вас вона не вражає? Наприклад, не можна порівняти «Яму» Купріна та «Діви ночі» Винничука, хоча обидві змальовують життя жінок легких звичаїв…
– Часи змінюються – і змінюється поняття відвертості. Наприклад, у дитинстві я цупила з татової бібліотеки книжки Еміля Золя – це був величезний злочин, коли я читала про різні інтрижки. Якщо зараз перечитати – то це цілковита цнота. А от книжка про хатнє господарювання та родинне життя , з якої єдиної можна було почерпнути хоча би щось про стосунки між чоловіком та жінкою, залишила страшенну травму на все моє життя. Дуже огидно описані стосунки, ніби жінка – просто якась самиця. Це було так гидко, що жодна «порнуха» за все моє життя не викликала більшої відрази… Власне, ступінь відвертості – дуже умовна річ. От я не люблю читати романи сучасних письменників, де матюк на матюці. Бо зазвичай нецензурщина використовується як самоціль, засіб епатування. Хоча в того самого Іздрика, мого улюбленого, я теж зустрічаю лайку, але вона вживається інакше, не шокує. Якісна література передбачає різноманітну лексику, як і різні ступені відвертості.
– Як ви ставитеся до заборони книги Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» комісією з питань моралі?
– Відверто вам скажу, я не прихильниця його творчості. Всі говорять: як можна так чинити із шевченківським лауреатом? Але ж його було відзначено не за цей роман. Якщо лауреат Букерівської премії напише щось погане, то його ніхто не стане виправдовувати. Втім, я не вважаю, що комісія в такому складі, в якому вона є, може виступати моральним мірилом країни. Я би залюбки приєдналася до обговорення, чи потрібна ця комісія взагалі.
– Але якщо не комісія з питань моралі, то хто тоді вбереже читача від подібних творів?
– Ніхто, крім самого читача. Тільки підняття культурної планки в суспільстві допоможе в такій ситуації, а поняття культури закладається в дитинстві. Якщо батьки заробляють гроші, а дитину займають тим, що вмикають телевізор із якимись жахливими мультиками, які самі би не дивилися, – це може призвести тільки до того, що в дитини взагалі спотвориться сприйняття навколишнього світу. Але я сподіваюся, що – як це вже не раз траплялося в історії – найтяжчі часи все-таки посприяють розквіту бажання вихлюпнути душу на папері, мольберті, театральній сцені.
– Багато хто сприймає журналістику як щабель до писемництва. Як ви ставитесь до літературної творчості колег?
– Я не вважаю, що журналістика – це початок писемницва. Хоча журналісти можуть писати талановиті книги, так само, як і фізики, математики. Наприклад, книжки Юрія Макарова – мого колеги та приятеля – стоять у мене на полиці. Я йому сказала, що вони завжди будуть на видному місці, бо раптом він прийде й побачить, що їх там нема (сміється). Ще на поличці стоять книги Світлани Пиркало, ми з нею товаришуємо. Мені цікаво з нею переписуватись, читати її колонки, перечитувати книгу «Кухня егоїста» – там багато гумору, багато полтавського, а ми з нею землячки, і дуже добре знаємо, хто що має на увазі. Це не тільки особлива полтавська говірка, а й бажання примирити світ із непримиренним.
– Як ви вважаєте, територіальний чинник має вплив на авторів, на їхні тексти?
– Читаючи львів’ян, киян, харків’ян, я їх упізнаю, тому що все це – різні світи. Київ – мегаполіс, тут усе перемішане, до столиці тягнуться з усіх куточків країни, тому вона й втрачає самобутність. Інша справа – львів’яни. Вони живуть у невеличкому, європейському, облюбованому левами і грифонами місті. Читаєш харків’янина Жадана – і чуєш іншу мову. Які б ми зараз не були просунуті завдяки Інтернету, а все ж у крові – слова, почуті від бабці. Іноді важко навіть визначити, звідки вони беруться. Часом почую щось від свого сина й потім думаю: як він це знає? І розумію, що це він чув, коли бігав у дитинстві по березі річки Удань Полтавської області… Мова – це не просто слова, це твої клітини і твоя кровоносна система. Найбільше люблю слухати сільську мову, бо міська більш знівельована: люди, які потрапляють у місто, намагаються бути «городскімі». Читаючи, я відслідковую вживання автором певних слів і намагаюся вгадати, звідки родом письменник.
– Вам, певно, найближчі автори з Полтавської області?
– Важко сказати. Так, я полтавка, і люблю нашу мову. Я вихована на Котляревському, люблю Гоголя. Гребінка – мій земляк. І досі в його рідному містечку Мар’янівці всі співають «Очі чорниє», але мало хто знає, що він автор цього відомого романсу. Нещодавно я потрапила до погребу, власником якого був Гребінка. Люди, які за ним наглядають, нікого не пускають туди, і, щоб не привертати зайву увагу, не косять поблизу бур’яни – тож це місце досить важко знайти. А мені показали. Там велике приміщення – метрів двісті, – викладене цеглою із такими арочками, де стояли глечики з кисляком, які на ранок Шевченко з Гребінкою собі приберігали. Якби ми були країною з відповідним рівнем культури, туди би було паломництво туристів! У 2012 році відзначатимемо ювілей письменника – може, вдасться тій Мар’янівці якось допомогти.
– Пані Ольго, вибачте, що перепитую, але чим же закінчилась історія з Емілем Золя? Батьки таки помітили ваш маленький «злочин»?
– Думаю, батьки здогадувалися, що я ті книжки цупила. Тоді були трохи інші поняття про стосунки між чоловіком і жінкою, тож гадаю, вони таємно сподівалися, що книжки допоможуть мені самостійно зрозуміти те, що вони не наважуються мені сказати чи пояснити. До речі, саме так радять психологи: якщо ви хочете своїй дитині пояснити якісь речі, які не можете вимовити – просто доберіть хорошу книгу на цю тему, і покладіть на видному місці – хай вона прочитає. Еміль Золя врятував мене від викривленого уявлення про кохання. Книга – гарний медіум, який пов’язує матеріальний та духовний світи. Головне, щоб вона була написана талановитим письменником.

Спілкувалася Іра Татаренко