Павло Нечитайло: «Бажаю всім сучасним українським письменникам побільше страждати і мучитися»

nechytailoВпевнені, для всіх тих, хто не уявляє собі літа без фестивалів на зразок «АртПоля» та «Свіржа», мистецьке літо ще довго асоціюватиметься із густим, виразно маскулінним голосом соліста гурту «Пропала грамота» Павлом Нечитайлом. Тож уявіть собі наше здивування, коли ми дізналися, що чоловік із таким яскравим прізвищем, що буцімто натякає на послідовну затятість у НЕчитанні, все ж читав, читає і, судячи з усього, читатиме й далі!

– Павле, зараз літо (інтерв’ю відбулося у липні, під час фестивалю АртПоле. – Ред.), спека, і настала традиційна пора для всіляких музичних фестивалів. Скажіть, чи маєте у фестивальну пору час на книжки?

– Так, на фестиваль я взяв із собою дореволюційне репринтне видання про гностиків, якось воно називається по-хитрому – «У пошуках Бога» чи щось таке. Науково-популярна книжка від початків історії християнства і про гностицизм, про гоніння на гностиків, про їхні духовні пошуки… І все гарно, як до революції писали. Хороша книжка! А вдома в мене лежить відкритий Плутарх. Там порівняльні життєписи всяких відомих людей. Я саме дочитую про Александра Македонського і, по-моєму, вже прочитав його дилогію про Тезея, Ромула і Рема. Отак.

– А з популярного ви щось почитуєте, із художнього? Із сучасного українського?

– З популярного прочитав «Божі воїни» Анджея Сапковського. Із сучасного українського? Бачте, я їх усіх знаю, і по прізвищах можна усіх довго перераховувати… Просто на даному етапі мені нецікаво перейматися грою розуму українських письменників – сюжетами і т. д. Зараз я відчуваю, що мені потрібно дещо по-іншому трансформувати час, не на читання художньої літератури. Мені не подобається зараз читати художню літературу, мені подобається читати спеціальну, наукову літературу, в крайньому разі – публіцистичну, якщо вона написана на більш-менш достовірних джерелах. Уже роки з два я не читаю художньої літератури. Можливо, я в чомусь себе обділяю, але якось так воно виходить. Хоча насправді я набрехав про художню літературу: от Анджея Сапковського прочитав же!

Ще я люблю перечитувати те, що колись читав.

– Що саме, класику?

– Ну так, якусь-там класику. Що я люблю з класиків? Всякі банальні штуки: ну, можна Гоголя почитати, можна Булгакова трішки, ще можна Чехова трішки почитати. Маркеса нещодавно перечитував, якісь оповідання, тому що перечитати «Сто років самотності» просто часу і духу бракує. Щось-там почитую з того, що мені тато покійний радив. Тільки на такій спеці я й не згадаю… Йо-ма-йо! Таки не згадаю! (Сміється.) У мене ще тато збирав усякі такі підбірки, колись були гарні українські видання «Сучасна румунська новела», «Сучасна американська новела», такі грубенькі. «Сучасна» – це зараз досить умовно сказано, адже видавалися вони десь тридцять – сорок років тому.

– Розкажіть, як у вас складалося з літературою у шкільні роки.

– Емммм, я дуже любив читати! Моя мама була вчителькою російської мови й літератури, а відтак у нас удома розкішна бібліотека – уся російська класика. Телевізор тоді був не дуже цікавий, а читати я любив, тому перечитував і радянських письменників, і того, і сього. Шолохова любив читати в школі. Скажімо, «Донские рассказы», про те, як у хлопчика в голові хробаки завелися.

– А як щодо «Війни й миру» Льва Толстого?

– Ну, і «Війну і мир» прочитав по шкільній програмі обов’язково. Що сказати? Ясна річ, якщо маєш хоч краплю совісті, треба прочитати щось-там основне – всіх-там чехових, толстих, достоєвських – якісь основні речі. Інакше, якщо ти, скажімо, гуманітарій і працюєш із текстами, проте не прочитав якихось елементарних основ, це як мінімум прикро.

– Скажіть, чи не бракує вам якихось українськомовних перекладів? Чогось такого, що би дуже хотілося українською почитати, а нема.

– Розумієте, щоб зараз говорити про це, слід бути більш-менш фахівцем у цій царині. Якщо зараз сказати, що мені чогось бракує, я не впевнений, що цього просто немає на ринку. Це треба, мабуть, до інституту зарубіжної літератури чи літературознавства звертатися…

Я-от хотів сказати, що читати – це робота велика. Оскільки робота в офісі й узагалі сучасний формат інформації – коротенькі замітки й усі ці штуки – знецінює те захоплення художньою літературою, яке було ще, скажімо, в покоління моїх батьків, коли всі люди (навіть ті, які були спекулянтами) тримали в себе стелажі з книгами, тому що це було нормально, престижно. А зараз важко бути читачем. Ув епоху блоґів, ув епоху суцільної інформаційної навали, коли мозок тріщить від повідомлень із телевізора, з радіо, з пошти, з мобільних… Тому важко з художньою літературою. І це, як на мене, біда! І треба надолужувати, примушувати себе читати…

– Ви згадували, що ваші батьки мали велику бібліотеку. А ви самі збираєте книжки?

– Ні, не збираю нічого. Навпаки – викидаю, позбавляюся книжок. Хоча інколи бачу якусь цікаву книжку й думаю: купити чи не купити? Купую. Кладу на полицю й вона там собі лежить – усе. Лежить, лежить, лежить собі й лежить… Зараз я приймаю позицію спостерігача і книги в папері накопичувати не буду. Мабуть, більше довірятиму якимось електронним носіям, але теж не факт, адже є магія книжки, магія паперу – і ця магія діє! Але насправді причина одна – я просто не накопичую.

– Насамкінець, можливо, згадаєте якийсь кумедний життєвий випадок, пов’язаний із книжками, літературою, письменниками?

– Так, щоб раз – і ха-ха-ха, то не згадаю, напевне. А! Я згадав, до речі, сучасний український твір, який мені було читати так цікаво, що я аж забризкався слиною! Це текст Кокотюхи і Максима Розумного, де вони згадують про літературні процеси дев’яностих… Там у назві фігурує слово «живим». От там дуже багато було про українських письменників – усякі інтриги тощо – словом, дуже цікаво! А кумедних випадків із життя не пам’ятаю – може, через спеку. Насправді письменник має страждати, і кумедність тут ні до чого. І чим більше письменник страждає, тим ліпші в нього тексти. Тому я бажаю всім сучасним українським письменникам побільше страждати! І мучитися. Тоді літературний процес дуже гарно піде.

Спілкувалася Ольга Бедрик