Андрій Куликов: Сучасним авторам бракує нових персонажів

Журналіста з багаторічним стажем Андрія Куликова зайвий раз представляти не треба ─ кожен, хто цікавиться політичними новинами, знає його як ведучого однієї з найбільш рейтингових програм “Свобода слова” на телеканалі ICTV. За плечима пана Куликова ─ досвід роботи на радіо Бі-Бі-Сі, СТБ, Студії «1+1» та Новому каналі. Але, певно, мало хто знає, що Андрій Куликов ─ ще й професійний перекладач з англійської та російської. Крім цього, у мовному активі пана Андрія польська, білоруська та французька, а на дозвіллі він любить перекладати англомовні рок-пісні українською. ДЧ ж надає читачам можливість дізнатися ще про одне хобі Андрія Куликова ─ читання книжок.

─ Можете окреслити коло вашого читання?
─ Ідеального чи реального? В ідеалі я би хотів час від часу читати гарні твори науково-фантастичної літератури. Точніше, навіть не наукової фантастики, а фентезі, так званої казкової фантастики. Я би хотів читати захопливі детективи із сучасного українського життя, читати серйозну прозу, переважно міську. Люблю закордонні детективи, особливо англомовних країн. Проте реально моє читання – це науково-популярні або наукові книжки, які допомагають поглянути трошки ширше на деякі проблеми нашої історії, культурного середовища і життя. Час від часу я намагаюся читати книжки англійською мовою, щоб тримати себе, так би мовити, «у формі».

─ Що заважає ідеальному колу стати реальним?
─ Я не можу знайти достатнього масиву сучасної літератури, яка була б мені цікава, підкреслю, саме українською мовою. Якщо і трапляється щось цікаве, прочитую дуже швидко і знову повертаюся до реального кола.

─ Здається, саме сучасних українських авторів, що пишуть сучасні українські детективи й міські романи, в Україні аж ніяк не бракує…
─ Знаєте, якось не захоплює. Як на мене, сучасним творам бракує нових ходів, нових персонажів. З якими б я або міг ототожнити себе, або вони мене настільки дивували і захоплювали, щоби мені хотілося дізнатися, що з ними станеться у наступній главі. Із сучасної української літератури за останніх три-чотири роки, до книг, що мене насправді захопили з різних міркувань, можу віднести: збірку прози Отара Довженка «Квітослава», «Розмір має значення» Братів Капранових і «Шукачі скарбів» Андрія Кокотюхи.

─ Дивно, але ви не згадали жодного з «розкручених» українських авторів…
─ Стосовно «найрозкрученіших» ─ з одного боку, хочеться, щоб тебе вразили, а з іншого, коли тебе намагаються аж занадто вразити, це зайве. Можливо, мені просто важко весь час перебувати під напором штучно вигаданих літературних прийомів, які так полюбляють сучасні автори. А можливо, я просто не доріс до цього рівня. Але з «найрозкрученішими» не складається.

─ Як ви вважаєте, книжка має чомусь вчити?
─ Ні. Я не думаю, що книжка має чомусь вчити. Кожна людина з кожної книжки бере те, що вона хоче взяти. Вчити мають лише підручники, посібники і практичні порадники.

─ Яка найголовніша функція книжки?
─ Вона має давати поштовх до того, щоб людина відкривала себе, і відкривала життя навкруги по-новому. Інколи просто розважати, інколи займати час. А інколи, як буває у мене, має служити снодійним засобом у літаку. Так уже в мене організм налаштований: коли ставлю у літаку книжку, журнал або газету перед собою, то через 5 хвилин засинаю. Це може бути найулюбленіша книжка, чи взята вперше, — але допомагає невідмовно.

─ Яка книга відкрила для вас найбільше, і яким було це відкриття?
─ Книга Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або козак Мамай і чужа молодиця», яку у нас класифікують як химерний роман. Її дії відбуваються у вигаданій Україні, чи то у ХVII, чи то у ХVIII сторіччі. Вона написана блискучою українською мовою, має яскравий синонімічний ряд, фольклорні образи, цікаві персонажі. Мені не було й двадцяти років, коли я її прочитав. Вона дала мені зрозуміти, хто такі українці, чого вони в цьому світі живуть. Наступна ─ «Пригоди хвацького вояка Швейка в часи світової війни» Ярослава Гашека. Хоча вразив не стільки Швейк, скільки Гашек. Я зацікавився його іншими оповіданнями, читав кілька публіцистичних творів, це вивело мене на дивовижний проект, який він свого часу створив, ─ Пародійну партію, яка називалася «Партія поміркованого поступу у межах законності». Він навіть виставив свою кандидатуру від цієї партії у президенти Чехословаччини, зібрав 26 голосів. А якби я не читав Гашека, напевно, ніколи б про це не дізнався. А це яка цікава штука! Вона певним чином перегукується із сучасною українською політикою. І, певно, «Володар перснів» Толкієна, тому що там блискуча англійська літературна мова.

─ У дитинстві любили читати?
─ Дуже. Я почав читати досить рано, як на ті часи, мені ще не було п’яти років. Я читав практично все, що потрапляло під руку: від дитячих книжок до “Швейка”. Вперше він мені трапився під руку, коли мені вирізали гланди у сім років. Це була дитяча палата, де лежали хлопці від 5 до 14 років. Один чотирнадцятирічний хлопець читав “Швейка”. Оскільки я читав усе підряд, я у нього випросив цю книжку, почав читати, звичайно, нічого не зрозумів. Це мені років на п’ятнадцять відбило бажання його читати, але потім я відкрив його для себе по-новому. Мені пощастило в тому сенсі, що в моєї бабусі була книгозбірня. Вона працювала з українською мовою. Саме у неї я почав читати українською — моя родина російськомовна, батьки купували мені переважно російські книжки. Саме українською я прочитав блискучий переклад Ольги Сенюк «Малюка і Карлсона», потім був Всеволод Нестайко з його «Тореадорами з Васюківки», «Країна сонячних зайчиків» і т.д.

─ А улюбленого книжкового героя маєте?
─ Навіть декілька. Це Сем із роману Толкієна «Володар перснів», це Том Трейсі із повісті Вільяма Сарояна «Тигр Тома Трейсі», Марвін Флін з роману Роберта Шеклі «Обмін розумів». З українських персонажів ─ це Іван Богун з роману Соколовського «Богун». Звісно, це не історична постать Богуна, але той, яким він змальований в цьому романі, мені імпонує. І, напевно, Богдан Хмельницький з трилогії Михайла Старицького «Богдан Хмельницький», знов таки як літературний герой.

─ Зараз на телебаченні з’являються книжкові передачі. Чи потрібні вони?
─ Я переконаний, що вони потрібні, і переконаний, що українським телевізійникам цілком до снаги робити такі програми. Чому їх лише шість? Справа, на мою думку, полягає в тому, що в нас забагато телебачення. У нас надміру національних, місцевих каналів. Україні цілком достатньо 5-6 загальнонаціональних каналів. Якраз п’ять телепрограм про книжки — по одній на кожному з каналів. У ідеалі ─ на кожному каналі має бути книжкова програма.

─ Маєте улюблений книжковий афоризм?
 ─ У мене є улюблений книжковий фінал з «Обміну розумів», коли Марвін Флін після дуже багатьох подорожей повернувся додому. У нього була небезпека потрапити під час подорожі до так званого спотвореного світу, де все здається таким, як має бути, хоча насправді таким не є. Він повернувся додому й придивлявся, чи в своєму він світі. Але зрештою усвідомив, що гігантські дуби щоліта перекочовують на південь, сонце, як і завжди, сходить на заході. І це переконало його, що він у своєму нормальному світі.

 

Розмовляла Іра Татаренко