ВАЛЕРІЙ ХАРЧИШИН, соліст гурту «Друга ріка» ── ЛЮБИТЕЛЬ ЖІНОЧИХ РОМАНІВ

Гурту «Друга ріка» уже більш, ніж  десять років. А це для музичного колективу чимало, особливо для того, щоб стати відомими. Зараз гурт перебуває на піку популярності, і це не дивно ─  лірична музика, тексти про кохання, автором яких є лідер команди Валерій Харчишин, не можуть не хвилювати дівочі серця. Можливо, на таку популярність пісень серед представниць слабкої статі впливають книжкові вподобання Валерія? Про це ми і вирішили дізнатися, поспілкувавшись із Валерієм Харчишиним.

– Розкажи, ти любив читати в дитинстві?
– Коли я був ­маленький, то прогулював уроки. Просто казав мамі, що йду до школи – вона давала мені канапки з собою і казала: «Ну, йди, синку, навчайся!» А я йшов на якесь будівництво, діставав книжку – не пам’ятаю навіть, що я тоді читав – здається, «Дона Кіхота». У принципі, це шкільна програма, але те, що мені загадували в школі, я ніколи не хотів читати, лише те, що обирав сам. Там сидів і читав по кілька днів підряд, до школи не ходив. А потім, коли мене зачепила музика, я взагалі забув, що можна читати.

– А коли згадав?
– Є в мене такі перепади – усе ж таки я Близнюки. Повернувся до книжок, коли мені набридла музика і я ще не розумів, якою музикою займатимусь – академічною, традиційною чи рок‑музикою. З тих пір у мене улюблена книжка «Майстер і Маргарита» Булгакова. Але не тому, що не з’являється нових. Це як фільм «Хоробре серце» – назавжди.

– Вірші легко вчилися на-пам’ять?
– Ну, як у всіх дітей. Деякі легко, а ось Іван Франко дуже важко давався.

– Яким жанрам ти віддаєш перевагу?
– Це не детективи, точно. Бо я їх ніколи не читав. Я починав читати багато разів, але на шостій-сьомій сторінці бажання продовжити зникало. Мені подобаються романтичні книжки. Можливо, навіть жіночі.

– Невже жіночі романи?
– Так, жіноча романтика (усміхається).

– А ось щодо власної творчості – чи вважаєш ти свої тексти поетичними?
– Я ніколи не ставився до своїх текстів, як до власне віршів. Вони не можуть існувати без музики. Ні, звісно, їх можна читати, але без неї – то просто набір емоцій, який інколи дуже важко зрозуміти. А з музикою вони сприймаються ідеально.

– Із яким твором у тебе асоціюється власне життя?
– Та я б сам написав. Це мала
би бути автобіографічна книжка. Ні, не мемуари. Я б не все своє життя описував, а якийсь конкретний цікавий період – наприклад, із 1998 по 2005 рік. Про становлення групи «Друга ріка», про те, як ми жили всі разом, як сварилися, не сходилися, збігалися, про низку якихось розчарувань, низку закохувань, потім розлучень. Щось таке мало б бути.

– А чи довірив би ти це написати іншій людині?
– Ні, я б сам про це все писав. Бо людина, як правило, прибреше трошки. Їй буде дуже важко це все описувати.

– Чи буває таке, що книга надихала на творчість?
– Ні, тільки візуальні картини й кінофільми.

– А ти прислуховуєшся до думки друзів, якщо вони радять щось почитати із сучасної літератури?
– Як правило, завжди радить одна й та ж людина, яка постійно читає, – то Андрій Подолян, мій менеджер. Я не знаю, як у нього вистачає часу. У мене вже купа книжок під ліжком лежить – надарували ще минулого року. Я прислуховуюсь, але все ж таки як тільки відкриваю книжку і починаю читати – лунає телефонний дзвінок, і все – я вже мушу бігти. Із сучасної літератури я починав читати Муракамі «Хроніку механічної пташки» разів п’ять. Потім починав читати Коельйо. Кастанеди мені подарували три книжки, кожну з них я відкрив – так само по три-чотири сторінки – і все. Мені подобається читати О’Генрі, бо там такі конкретні сюжети – завжди можеш після них мобілізуватися. Адже вони не напружують мозок. Прочитав – і одразу можеш приступити до роботи. А коли читаєш занадто цікаву книжку, то абстрагуєшся, входиш повністю в неї і тоді вже не можеш працювати. А зараз мені доводиться дуже багато працювати й менеджером, і творчо, тож дуже важко мобілізуватися після книг.

– Тоді що ти побажаєш почитати читачам нашої газети?
– Я побажаю прочитати моє інтерв’ю. Декілька разів (сміється).

Мелісса Ремез