Інна Цуріна: Я проти бібліотечного егоцентризму

Будь-який бібліотекар є читачем непересічним. Тим більше – головний методист України. Інна Олексіївна Цуріна працює в бібліотечній справі з 16 років і знає цю професію досконало. Пані Інна – завідувач методичним відділом Парламентської бібліотеки та викладач Державної академії керівних кадрів, де отримують підвищення кваліфікації бібліотекарі. Розмовляти з нею про книжки та літературу – справжнє задоволення.

– Що для вас читання?

– По-перше – насолода. Як для людини. У той же час, робота – як для методиста, який комплектує фонди публічних бібліотек. І в цьому є велика дилема. Ми звикли до того, що в бібліотеці має бути зібрана література дуже правильна, вишукана, класична, орієнтована на виховання людини високого зразка. Завжди був такий собі бібліотечний егоцентризм – бібліотекар казав собі: я знаю, що читач повинен читати, а що йому читати не варто – наприклад, детективи, любовні романи…Проте сьогодні змінюється сам образ публічної бібліотеки. Ми починаємо орієнтуватися на інтере­си людини. Франція, наприклад, пережила це в 60-ті роки минулого сторіччя. Там влада звернула увагу на те, що люди не ходять до бібліотек, і змінила підхід. Як кажуть: подивися з точки зору читача, і все буде мати свій сенс. Тому я намагаюся відслідковувати літературний процес, багато читаю. Можливо, не все такої якості, як би хотіла, – але намагаюся читати те, що може зацікавити пересічну людину, щоб потім порекомендувати своїм колегам. Найбільше ж люблю історичні романи та мемуарну літературу.

– А художні книги?
– Серед художньої літератури – фантастику. Як на мене, ставлення до фантастики як до якогось «чтива» – зовсім неправомірне. Ось, наприклад, мої діти навчалися у фізико‑математичній школі. У них був учитель, який не ставив п’ятірки навіть найкращому учню, якщо той не читав фантастики. Він казав: «У тебе немає асоціативного мислення». І це дійсно так! Бо для того, щоб дивитися кольорові сни, треба читати фантастику. Мої діти захопилися читанням після того, як прочитали роман Бєляєва «Голова професора Доуеля». Але фантастика різна буває. Мені найбільше до вподоби соціальна – Перумов, Олді, Дяченки. А ось фантастичні страшилки – у жодному разі. Як методист скажу: на це гріх витрачати кошти бібліотек.

– Але ж це може зацікавити читача…
– Так, може. І публічна бібліотека повинна мати весь спектр книг. Але я хочу, щоб читали літературу якісну. З цієї точки зору дуже важлива обізнаність бібліотекаря з найкращими зразками.

– Чи не плануєте самі щось написати?
– З мене вистачає методичних видань! (Сміється.) Хоча, якби я писала, то працювала б у стилі Жванецького – іронічному, навіть ядучому.

– Чи не здається Вам, що Інтернет може витіснити книжку?
– Ось за що я не переживаю, то це за книжку. Це світовий феномен. Скільки разів ми це вже проходили: прийде радіо – зникне книжка. Прийде телебачення – зникне театр… Але досі все це є! Та й Інтернет зараз – це великий-великий смітник. Знайти щось, відібрати, як ми кажемо – каталогізувати, дуже складно. Тому книжку він не замінить.

– Який би перелік книг із власного досвіду Ви могли порадити, щоб привчити дитину читати?
– Оскар Уайльд казав: «Для того, щоб стати грамотною людиною, потрібно прочитати 150 книжок. А для того, щоб їх знайти, потрібно прочитати 15 тисяч!» Як на мене, це Бєляєв, Марк Твен, Жуль Верн – фантаст, який передбачив понад двісті винаходів. А починати треба з казок братів Грімм чи Андерсена. До того ж необхідно малюкові читати вголос. І ще – дитина має бачити батьків із книжкою. Шкода, що зараз втрачена традиція сімейного читання, яка існувала в ХІХ ст. Тоді такого поняття, як дитяча література, не було. Читали Майна Ріда, Марка Вовчка – і це було читання для всіх, сімейне читання.

– А що Ви любите із сучасної літератури?
– Я всеїдна щодо книжок. Зараз читаю Марину Мєднікову. Хоча є речі, які можу погортати, але потім розумію – ні, не моє… Так було з Любком Дерешем. Узагалі, сучасна література – це епатаж. А я вже не дівчинка, щоб звертати на таке увагу. Надто багато бруду на вулиці, щоб про це ще й читати. Хоча, наприклад, є Покальчук – теж епатаж, але якісний! Проте не варто поспішати давати оцінку сучасному літературному процесу – історія розсудить.

– І все-таки, хто із сучасних авторів, на Вашу думку, має шанс стати класиком?
– Життя все розставить по місцях. Я розумію, що Чехових буде мало. Але ж не тільки Чехов складав свого часу літературний процес. Так і сьогодні – хтось залишиться, а хто саме – час покаже. Може, Дяченки чи Олді… Ось хто, наприклад, міг подумати, що Толкієн залишиться – з історіями, які просто розказував для своїх онуків.

– А поезію сучасну Ви читаєте?
– Ви знаєте, я зупинилася на Ліні Костенко – обожнюю її «Марусю Чурай». Ще люблю Лесю Українку – і чим старшою стаю, тим більше. Та й взагалі, книги треба перечитувати – із часом по-іншому сприймаються. Сьогодні, коли перечитую класику, помічаю – це знову потужні, але вже зовсім нові враження. Саме такою є справжня література – та, яку відчуваєш, сила слова якої заворожує.