Олег Пінчук: Мій улюблений персонаж ─ Котигорошко

Про скульптора Олега Пінчука ходять легенди: мовляв, живе він у казковому будинку, де поряд із його сім’єю і двома таксами “мешкають” відомі скульптури. Окрім рідні талановитого скульптора, жуків, слонів, носорогів та героїв картин Марії Приймаченко ми натрапили у апартаментах пана Олега на розкішну бібліотеку, про яку і розпитали докладніше у її господаря.

─ Книги – це частина інтер’єру, чи Олег Пінчук – прихований бібліофіл?
─ Книги, які ви бачите, були прочитані у різний час. Сьогодні я читаю книги очима: ілюстрації, картини, скульптури. Можна сказати, що я став читачем художніх альбомів. А от книги інтелектуальних авторів читати небезпечно: вони вміють маніпулювати за допомогою слів, ніби гіпнотизують і зомбують читача. Починаєш втрачати свою індивідуальність. Тільки знайдеш хорошого автора, зразу підпадаєш під вплив його думок, а це  для художника погано (важливо не попастися на гачок). Звичайно, існує маса “легкої” літератури, яку прочитав і забув, але для чого тоді її читати? Мені цікаві книги, які я збираюсь ілюструвати, альбоми художників – на них мені часу не шкода.

─ Але все ж таки, ви знаходите час для читання художньої літератури?
─ Звичайно, знаходжу. В основному, коли подорожую, бо мені доводиться відвідувати багато закордонних виставок. Недавно їздив до Москви, то взявся за “Московіаду” Андруховича. Книга хороша, автор цікавий, хоча прочитав я мало (мабуть, тому що потяг швидко їхав).

─ Ваші книжкові полички прикрашають сучасні українські автори: Цибулько, Курков, Забужко… Ці книги вам дарують самі автори чи ви їх купуєте?
─ По-різному. В основному, дарують, бо згадані вище імена належать моїм старим друзям. Із Цибульком ми багато пива випили, “Майн кампф” читали напідпитку. Оксану Забужко я давно знаю. Її батько мені дуже допоміг у свій час, можна сказати, ввів мене у світ мистецтва. Я дуже люблю Забужко — вона талановита, інтелектуальна письменниця, філософ і не тільки… Бачити її – це вже велике задоволення: будучи вродливою жінкою, вона говорить про речі, про які жінки не завжди говорять. А один із перших витворів Куркова (частину примірників він особисто продавав на Узвозі) я прочитав на одному диханні. Було цікаво дізнатися, чим займається мій хороший знайомий. Це був початок вісімдесятих, у нас була своя компанія, до якої входили письменники, музиканти, художники. Одні стали відомими людьми не лише в Україні, інші поспивалися, а когось вже серед нас немає.

─ У дитинстві ви любили читати?

─ Як не дивно, але любив. Моїм першим улюбленим літературним героєм, років у п’ять, став Котигорошко. Я був маленьким хлопчиком, а хотів вирости і стати сильним, може, через те і симпатизував йому. У школі мені подобалися твори Джека Лондона, також любив читати Франка. Це я не жартую, оскільки родом я з Дрогобича, а він якраз писав про людей, які жили поряд із ним, про моїх земляків. Його твори й зараз не втрачають своєї актуальності. А роман “Диво” Павла Загребельного мене взагалі вразив. Це саме той випадок, коли талановитий автор може маніпулювати увагою читача. Цей твір зацікавив мене своїм хитромудрим сюжетом, переплетенням різних епох. У батьківському будинку, у Дрогобичі, велика бібліотека українських класичних авторів.

─ Що ви читаєте зараз?
─ Зараз почав читати “Бійцівський клуб” Чака Палагнюка. Останнім часом приділяю увагу сучасним авторам (класичну літературу читав у дитинстві). Помічаю, що багато хто з публічних людей любить говорити про своє велике бажання читати, перераховуючи десятки імен модних авторів. Вважаю, що не можна спекулювати на високому. Література для мене – це, до певної міри, сакральне поняття, тому я не соромлюся називати себе художником, який мало читає. Читачем я себе не вважаю, а от “колишній читач” – такий варіант можливий.

Спілкувалася Іра Татаренко.