«Золота скрипка України» Василь Попадюк: «Якщо хочеться довго і нудно читати книжку, то я беру її англійською»

Сказати, що Василь Попадюк – музикант-віртуоз, це не сказати нічого. Навіть «український Паганіні» – це ще не зовсім те… Попадюк – настільки цікаве явище у сучасній музиці, що його треба просто слухати.

.

Взагалі-то Василь Попадюк, як і всі інші музиканти гурту PapaDuke– мультиінструменталіст. Його батько, теж Василь Попадюк, був видатним сопілкарем, маленького Василька з чотирьох років вчили грати на фортепіано, але у хлопчикові прокинулися гени дідуся-скрипаля…

 

Живучи в Канаді з 1997 року, Попадюк залишається українцем. Цим навряд чи когось здивуєш. Але завдяки своєму зарубіжному місцю проживання та постійним світовим гастролям Попадюк сприймає літературу трохи екзотично як на українця…

 

 

– Ти любиш читати усе своє свідоме життя – а пам’ятаєш, як у тебе це почалося? Батьки посприяли? Школа?

– Взагалі-то читати я любив завжди – навіть не можу сказати, як це почалося. Батько вдома бував порівняно рідко – увесь час на гастролях, а мама працювала хореографом у дитячому колективі «Веселка», тому теж весь час була зайнята з ним. Тому в основному моє дитинство проходило у школі, у дворі і вдома. Я приходив додому і читав… Ми були більш самостійні – я зараз навіть не уявляю, як дітей можна відпустити кудись самих, хоча сам у першому класі добирався двома транспортами до школи.

У часи мого дитинства був страшенний дефіцит книжок, а у мами були знайомства, і вона могла дістати різні цікаві книжки, яких не можна було побачити ні на полицях книгарень, ні у бібліотеках. Оце й був вклад батьків у мою любов до читання.

 

– У Київській спеціальній музичній школі імені Миколи Лисенка навантаження були досить серйозні, але ти все одно встигав читати?

– Річ у тім, що домашні завдання з предметів загальноосвітнього циклу були невеликі, а інші – ну, на скрипці там пограти 3-4 години чи на фортепіано… А у вільний час читати можна було.

 

– Улюблених авторів ти тоді мав?

– Я багато всього перечитав… Любив Стендаля. Просто з цікавості прочитав років у 12 «Американську трагедію» Теодора Драйзера. Тоді я зрозумів усе по-своєму – потім перечитував… Книжка мене так захопила – відірватися не міг! Пам’ятаєш сифони з солодкою водою? От я тоді любив налити склянку води з цього сифону, вкраяти батон і сісти читати «Американську трагедію».

Російську класику полюбляв – мама якось притягла повне зібрання творів Толстого… Достоєвського любив.

 

– Ти ріс у сім’ї доволі націоналістичній – це якось позначалося на тій літературі, яку ти читав?

– Мені нічого не забороняли читати – якогось спеціального добору літератури не було. Певно, що ми читали «Кобзар» Шевченка, твори Гната Хоткевича (його «Олексу Довбуша» я прочитав у 16 років), Стефаник мені дуже подобався… Ще тато привозив з Канади всіляку цікаву літературу, і її ідеї мене вражали. Пам’ятаю канадську читанку, в якій на першій сторінці був вірш: «Мово рідна, слово рідне, Хто вас забуває, Той у грудях не серденько, А лиш камінь має».

Але книжки, видані за кордоном, усе-таки не справляли на мене такого сильного враження, як музика. У мене вдома в Києві досі є платівка Квітки Цісик з автографом, привезена батьком ще 1981 року. Квітка Цісик – це для мене була бомба! І як це гарно було зроблено, на такому високому рівні – просто гордість проймала! Із симфонічним оркестром… Дуже професійно – я би навіть сказав, геніально! Не думаю, що тоді взагалі у нас хтось її знав.

 

– Скажи як батько трьох дітей: за твоїми спостереженнями, підростаюче покоління читає менше, ніж ми?

– Особисто мої діти чомусь читають більше… Особливо старша – постійно бачу її з книжкою.

 

– А ти їм читав, коли вони були маленькими?

– Аякже! Ми ж дружимо з Іваном Малковичем, тому коли я приїжджаю до нього, він мені дарує такі класні дитячі книжки! Він великий молодець! Чудове видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, супер, що таке є! У нас є всі книжки цього видавництва – навіть CD-версії. Коли ми їдемо з дітьми на озеро, то по дорозі їх слухаємо. Діти самі просять… Хоча я сам аудіо ніколи не вживаю – мені здається, що це вже трошки не те. Коли сам читаєш, воно якось внутрішнім голосом у тебе всередині проходить – це зовсім інше, ніж слухати начитку… Але з дітьми аудіокнига – це дуже зручно, бо вони тихо сидять у машині!

 

– Як тобі здається – порівняно з тим, що ти читав у дитинстві, сучасна література розвивається чи деградує?

– Це складне запитання… Мені здається, що ще років 10 тому був великий підйом, а зараз певний спад. Відразу після розвалу Союзу, коли стало більш-менш свобідно, не стало цензури, з’явилося дуже багато всього – така потужна хвиля піднялася! А зараз якось не так… А може, просто я зараз менше слідкую.

 

– А є у тебе улюблені літературні жанри?

– Я в дитинстві дуже любив фантастику і пригоди – від «Години бика» Івана Єфремова в захваті був, Веніаміна Каверіна запоєм читав… Потім захопився детективами. А вже потім почав читати більш дорослу, філософську літературу… Наприклад, Василя Бикова любив.

Що ж стосується сучасної літератури, то часто так бувало, що я читав книжки якогось автора, а потім випадково з ним знайомився. Спочатку відкрив для себе Андруховича, а потім він мені подарував повне зібрання власних творів. Так само я Шкляра читав, Жадана… Коли Сергій хотів подарувати мені свою книжку, я сказав, що у мене така вдома є. Він так здивувався, що його твори можна почитати в Канаді! Багато з ким мені поки що не пощастило познайомитися – от, наприклад, Ірена Карпа, читав її – прикольно пише, мені сподобалося.

 

– У тебе завжди виникає бажання познайомитися з автором, якщо книжка сподобалася?

– Ні, іноді краще не знати автора. Бо бувало таке – не хочу називати прізвищ – що я уявляв людину зовсім іншою… Чи це вони так зі мною поводилися нещиро?

 

– А канадських авторів читаєш?

– От якщо хочеться довго і нудно читати книжку, то я беру її англійською. Хоча мої дружина і діти вільно читають і англійською, і французькою…

 

– Ти консерватор, який воліє читати паперові книжки, чи поціновувач електронних?

– Я купую книжки – це не бібліотека, я їх не підбираю, а просто вибираю те, що подобається – і вдома складаю. Це вже декілька шаф… У нас у Торонто є такий магазин «Буква стор», його тримає Юрій Кузь, у нього ще радіо є, і він мене туди частенько запрошує, а по дорозі я заходжу до книгарні і дивлюся, що там є новенького. Звичайно, це виходить дорожче, ніж в Україні, бо ж треба враховувати вартість пересилки.

Був у мене один кумедний випадок. Поїхав я на Україну, і Соломія, дружина моя, мені вручила список книжок, які я мав привезти. Ходив-ходив по Львову – жодної книжки не можу знайти! От сиджу я на каві – бо я люблю каву – і чую: люди говорять про книжки. Думаю, а раптом вони мені що підкажуть? Підходжу до них: добридень, перепрошую, що втручаюся… А вони мене впізнали – може, тому, що моя морда тоді висіла повсюди, у нас був в оперному театрі концерт. Один каже: а я видавець! Другий: а у мене своя книгарня – давайте ваш список і зайдіть за цією адресою за годину! І весь мій список у нього виявився…

Спілкувалася Атанайя Та