Телеведуча Юлія Бориско: «Вінні-Пух для моїх дітей практично арт-хауз!»

Юлія Бориско – стильна і самобутня ведуча «Телевізійної служби новин» на каналі 1+1. А ще вона кохана дружина і мама чудової малечі – восьмирічної Соломійки та пятирічного Марка. Перш, аніж посісти вагоме місце на вітчизняному телебаченні, їй довелося повчитися на журналістку у рідному Львові, досліджувати фінанси і податки у столичній ТРК «Експрес-Інформ», потрапити на телеканал «1+1» у якості економічного журналіста «ТСН», тоді ведучою «Сніданку з 1+1». Першу половину 2005-го присвятити каналу ICTV, зокрема вести вранішні випуски програми «Факти», по тому – три роки створювати головний випуск «Новин» на «Першому національному». З 2008-го Юлія Бориско – ведуча ТСН на «1+1». Її прямі ефіри вирізняються з-поміж інших помітним позитивним настроєм, оптимізмом та дотепними жартами. Не секрет, що гостроту розуму неабияк «наточують» книжки, тож про них ми й поговоримо з популярною телеведучою.


– Юліє, якось ти висловилася, що кожна людина, яка приходить у цей світ, має завдання особистісного духовного зростання, мовляв, можна не мати сімї, дітей, але не треба зупинятися у розвитку. Скажи, як багато при цьому відіграє читання?

– Насправді найбільше у житті відіграє любов. А читання дозволяє зазирнути у глибину себе. Тобто – у кожній книжці знайти саме те, що внутрішнім чуттям ти і так добре знав. Це щодо інтелектуального чтива. Бо розважальне має інше призначення: воно збалансовує психіку і лікує сміхом.

– Знаю, ти багато читаєш, тож цікаво, що для тебе означає книжка? Можеш сформулювати своє визначення: книжка – це?..

– Багато я читала до народження дітей і «усиновлення» собаки. Зараз так, почитую… Кожна книжка це – відчинені двері. У світ чуттів, фантазій, знань, мудрості тощо. І саме книжка знаходить людину, а не навпаки.

– Хто твої улюблені автори і яка книжка відіграла особливу роль у твоєму житті?

– Важко сказати. Найбільше на мене впливає те, що прочитано останнім. Тривалий час кілька років тому була під враженням від «Нового Заповіту» і його тлумачення у книзі Олександра Меня «Син Людський». Люблю Германа Гесе: він близький мені за великою дозою буддизму у сприйнятті світу і тонким розумінням Христового вчення. Знайомство з ним варто починати з «Сідтхартхи», після чого легше сприйматиметься «Гра в бісер». Наразі у мене «езотеричний» період, захоплення на кшталт філософії Екхарта Толле. Часом «заносить» у психологію, але – ненадовго. Іноді від отриманих знань відчуваю передозування, тоді або місяцями не читаю взагалі, або життя підкидає щось легеньке. От і нещодавно подруга «підсадила» на Сергія Довлатова. Читаючи його, я відчула щось схоже на почуття кохання…

– А за яких обставин тобі читати найкомфортніше? Що необхідно для цього: кава, теплий плед, мяка подушка? І яка книжка лежить у твоїй торбині зараз?

– Мені комфортно читати всюди, крім нашої квартири. За кавою у кав’ярні, на лавочці у парку і навіть в метро – щоб не марнувати час. Удома читати не вдається: мучать незроблені справи. І хоч чиста хата, кажуть, це знак змарнованого життя, проте статус берегині домашнього вогнища не дає мені розслабитися… Зараз у торбині лежить «Діагностика карми» Сергія Лазарєва, том 4.

– Чи є книжки, до яких ти повертаєшся неодноразово?

– У світі стільки незвіданого, що не хочеться відчувати дежавю. Зазвичай до прочитаного не повертаюся. Але Біблію, мабуть, ще кілька разів переосмислюватиму.

– Скажи, а ти відслідковуєш новинки сучасної української літератури? Як гадаєш, у нинішній Україні є письменники, що «сприяють особистісному духовному зростанню»? Може, порекомендуєш когось?

– Рекомендувати не стану – це все індивідуально, до того ж я не стежу за новинками. Люблю Андруховича, Ліну Костенко. (Дивно вони виглядають в одному реченні). На полиці стоять – зараз згадаю, зліва-направо – Лесь Подерв’янський, Юрко Позаяк, Любко Дереш, Лариса Денисенко, Тарас Антипович, до речі, мій геніальний однокурсник. Але з українського за всі часи найбільше шаную Лесю Українку. Щоправда, духовно розвивати може навіть дитячий віршик. Якщо шукати знання, вони виринатимуть звідусіль і проступатимуть між рядками.

Хто з літераторів-сучасників має бути удостоєний звання «класика», на твою думку?

– Ой, для цього треба знати, хто з них ще живий (Сміється, – Ж.К). З українських це Ліна Костенко, але навіщо її чогось там удостоювати: вона класик і без смішних ритуалів.

– Юліє, ти мама двох дітей, що читаєш їм? На яких книжках їх виховуєш?

– Мої діти ростуть на творчому доробку «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» та «Видавництва старого Лева». З останнього Форуму видавців у Львові привезли «Книгу Драконів» Едіт Несбіт, діти в захваті! До речі, завше навідую Форум видавців у Львові, бо люблю атмосферу східного базару і запах типографії… Але на ніч казочки малим читає тато, бо я в цей час працюю. Дітей треба виховувати так, щоб їм було цікаво, тому спеціальних книжок і рецептів цього не існує. По своїй малечі бачу, що їм подобається все дуже динамічне і смішне. Скажімо, старий радянський мультфільм про Вінні-Пуха, такий любий нашому поколінню, для моїх дітей, практично, – арт-хауз! Вони не розуміють, як головні герої можуть п’ять хвилин сидіти за столом і їсти. Таке ж і з літературою: за короткий проміжок часу вони прагнуть отримати якнайбільше.

– Тепер писати книжки модно, нині маємо казочки від Тіни Кароль, Гайтани, футболіст Ващук про футбол написав… У тебе в планах немає подібних творчих задумів?

– Якщо можеш не писати – не пиши. Так казали Толстой, Хемінгуей і моя близька подруга, журналіст «Інтера» Софія Гордієнко. І це – про мене. Я – МОЖУ не писати і це велике щастя. Гадаю, письменники мене підтримають.

– І наостанок, чи існує художній твір, у якому ти прочитала про себе?

– Цей художній твір називається – моє життя.

Спілкувалася  Жанна Куява