Фотограф ІГОР ГАЙДАЙ: Без читання жити взагалі неможливо


Він –  автор численних проектів, котрі відомі не лише в Україні, а й за кордоном. Він – справжній естет і професіонал, котрий охоче поділиться секретами фоторемесла з усіма бажаючими. Він стверджує, що ніколи навіть не задумувався всерйоз взятися за письменництво, хоча тексти до своїх фотоперформенсів пише сам. Ігор Гайдай – відомий столичний фотограф, поціновувач жіночої краси і дійсно непересічний читач.

– На собі відчула, що ваш день розписаний по хвилинах. Як знаходите час для читання?
– Я читаю, бо без читання жити взагалі неможливо. Ну, а вільного часу, як завжди, хотілося би мати побільше. Зараз дуже мало читаю белетристики, тому що пріоритети поступово змістилися убік духовної літератури. Не читаю фентезі, іронічно-пригодницькі детективи, хоча мої знайомі читають, захоплюються ними. Я не заперечую інтересу до такої літератури, але не маю на це часу. В основному читаю неординарні філософські книги, наприклад, Вадима Зеланда… Можна сказати, що в читанні я такий-собі прагматик, котрий вибирає літературу з ідеями, зачатками ідей, які можна застосувати наступного дня в житті, у творчості.
– Тобто зазвичай література, якуу ви читаєте, перегукується з проектами, над якими працюєте?
– Звичайно, перегукується. Адже це єдина сфера моїх інтересів, де я споживаю якісь знання і де продукую що-небудь як фотограф. Хоча розумію: є люди, в яких інтереси в житті одні, а в професійній діяльності їм доводиться робити щось зовсім інше. Для мене це було би складно. Я вважаю себе цілісною людиною, тому цілісність переношу на власну творчість. Я вірю в силу колективної енергії. Більше про її властивості мені допомагає довідатися література, якою цікавлюся. А тому природно, що я роблю проекти, в яких знімаю по 100-200 осіб в одному кадрі. Наприклад, проект „Українці початку ІІІ тисячоліття” – саме про цю енергію.
– А що читали в дитинстві?
– Був дитячий період пригод – «Одіссея капітана Блада». В юності я охопив великий пласт російської літератури: Тургенєв, Толстой, Гончаров. Пізніше був період Річарда Баха, читання творів із літературних газет, знайомства зі світовою літературою. Був тривалий період, коли я взагалі нічого не читав. Зараз надаю перевагу езотеричній літературі, принаймні тій, яку ставлять на полички із покажчиком “езотерика”. Але я її, скоріше, відношу до духовної, бо вона сприяє розвитку духовних якостей.
– А хто був вашим улюбленим літературним героєм у дитинстві?
– Найулюбленішими були індіанські вожді (сміється).
– Якби у вас з’явилася можливість, кого б із літературних героїв хотіли би сфотографувати?
– Для мене всі люди – в якомусь сенсі літературні герої. Хоча первинно літературний герой – це вигаданий образ, а я займаюся фотографією, визначальна риса якої – поєднання образності й абсолютної реальності. Тобто я знімаю певну абсолютно реальну людину, яку можуть знати, яку впізнають у натовпі, у неї є ім’я, дата народження і телефон. Але одночасно ця людина може втілювати певний образ, наприклад, літературного героя.
– А чий образ імпонує вам як фотографові?
– Я дуже люблю фотографувати оголених жінок. Можна сказати, що це і є образ. Майже в кожній жінці я бачу ту частину енергії, якої потребують чоловіки. Вона називається жіночим началом. Дотримуючись світових традицій – це образ богині Ісіди. Хоча це звучить загально, але дуже точно.
– Ваші проекти супроводжують дуже гарні тексти. Ви їх самостійно пишете? Не думали про кар’єру письменника-есеїста?
– До своїх проектів я дійсно завжди сам пишу тексти. Можливо, роблю це не так професійно і талановито, як письменник, що володіє мовою, наче я фотокамерою. Але навряд чи за мене хтось висловить краще ту думку, коту хочу донести глядачеві. Про кар’єру письменника не думав. Я ж фотограф. Навіщо мені писати, якщо я можу фотографувати?
– Зараз популярні творчі дуети, коли письменник і художник разом працюють над книгою. Не думали про подібне співробітництво?
– Чесно кажучи, не дуже люблю ілюстрування. Я своєю фотографією мислю як самодостатньою картинкою, що може існувати взагалі без тексту або з мінімумом тексту: де, коли і ким вона зроблена. Тоді виходить «чесна» фотографія, що являє завдяки цьому мінімуму даних документальну цінність.
– Чому надаєте перевагу – прозі чи поезії?
– Прозі – я не люблю поезію. Нещодавно слухав по BBC інтерв’ю з Оксаною Забужко, це був прямий ефір. У відповідь на запитання слухача про те, чи буде вона продовжувати писати вірші, Забужко коротко відповіла: «Знаєте, я буду зараз більше займатися прозою. Тому що я вже доросла до прози, я виросла з поезії». Я зрадів, коли це почув. Адже вперше почув ставлення до поезії, що цілком співпадає з моїм, до того ж від знаменитої української письменниці. До цього, якщо я комусь говорив, що не люблю поезію, тільки ледачий не починав забивати мене ціпками. Мовляв, „поезія – це поезія”, на її тлі проза більш примітивна. На мій же погляд, це далеко не так. Я розумію, чому 14-15-річні пишуть вірші, мало хто з них напише прозу. По-перше, необхідно дуже добре знати, що пишеш. По-друге, якщо маєш якусь серйозну систему ідей, котру готовий подарувати світові, то дуже важлива її форма. Форма вимагає відтоку енергії. Баланс між формою змісту і силою ідей у творі – більш важливий для прози. В поезії вся увага віддається формі. І який би не був сильний зміст, як би його не було піднесено, заради форми робляться величезні поступки. Я дуже захоплююся Оксаною Забужко, котра не побоялася заявити про своє ставлення до поезії на всю країну.
– А ви самі писали коли-небудь вірші?

– Віршів не писав ніколи. Читав багато, але в так званий період професійного отримання знань – у школі, інституті. У нас вдома була багата бібліотека, і найчастіше я перечитував разом із заданим за шкільною програмою твором весь том, в якому він розміщувався. Але навіть у таких визначних поетів, як Лермонтов і Пушкін, проза мені подобається більше, ніж поезія.
– То вас можна назвати читачем зі стажем?
– Я не можу себе назвати якимось завзятим читачем. У мене є маса знайомих, які прочитали більше книг, ніж я. Але я завжди побоювався стати фанатом читання, коли задоволення і сила, отримані від імпульсу, починають переростати в якийсь серіал. Наводжу приклад зі свого читацького досвіду. Я прочитав кілька книг Жорж Санд. У кожній було щось корисне і класне. Але якщо співвіднести цікаве і потрібне із задоволенням звичайної цікавості (чим закінчаться інтриги в цій книзі), то цікавість переважувала. І я зрозумів: щоб не «підсісти на наркотик», треба просто перестати читати цього автора. Але я можу судити тільки про себе.
– А сучасній українській літературі приділяєте увагу?
– На превеликий жаль, не добрався до неї. Причому навіть до таких авторів, що інтригують мене. Наприклад, Андрій Курков – із ним я особисто товаришую. Хочу почитати Подерв’янського, Карпу. Мені цікаво, що криється за «формою». Є якесь підґрунтя, чи це все понти? Я не ховаю їх на дальню поличку, поки тільки в шухляду мого письмового столу. Втім, я уважно стежу за подіями в українській літературі, знаю, що вона розвивається. Я вважаю подарунком долі, що українська мова, яку звинувачували в тому, що вона напівмертва, зараз розвивається, нею розмовляють, пишуть і читають.
– А у вас є улюблений книжковий афоризм?
– У мене особливе ставлення до афоризмів. З одного боку, я впевнений, що слова здатні матеріалізуватися, згодний із висловом «Як ти яхту назвеш, так вона і попливе». Але життя багатогранне, воно не може підходити під один девіз. Девіз не може бути універсальним. Поміркуйте самі, кожна народна мудрість на визначені випадки з життя має аналогічні протилежні випадки з життя, і до кожного – по народній мудрості. Я побоююся стати рабом девізу, тому в мене його немає.