Олесь Доній: «У нас не проблема літератури, а проблема нації»

Знаєте такого письменника Сашка Недонія? Він має у творчому доробку декілька збірок віршів, хоча за останні роки йому частіше доводиться писати прес-релізи мистецького об’єднання «Остання барикада». А що вдієш, якщо більшу частину доби займає зовсім інша іпостась цієї людини – політик, громадський і культурний діяч, голова вищезгаданого об’єднання – Олесь Доній.

Розмовляти з Олесем Донієм про літературу удвічі цікавіше, ніж на будь-яку іншу тему, оскільки у сучукрлітпроцес він зробив свій внесок і як Сашко Недоній, і як власне Олесь Доній. Якби ж так робили всі українські письменники! Але Олесь Доній – єдиний у своєму роді. Хоча і у двох особах…


 

Чи пам’ятаєте свою першу прочитану книжку?

У 6 років прочитав першу книжку – «Смок і Малий» Джека Лондона. Тоді саме транслювався фільм, він мені сподобався, і захотілося дізнатися, так би мовити, повну версію (сміється). І я попросив, щоб мене навчили читати. Замість абетки я вчився читати по семитомнику Джека Лондона…

Перші мої книжки були здебільшого з військової стратегії і тактики, оскільки мій дід закінчив Академію генерального штабу. Тому з першого класу я читав про те, як на якомусь Чудському озері розташовувався полк правої руки, полк лівої руки… У першому класі я вже чітко знав, що піду на історичний факультет.

Найбільше за життя накопичення інформації через книжки у мене було в другому-третьому класах. Я читав не книжками, а полицями.

А як Ви почали читати українською?

Мій батько – українець, киянин, а мама – росіянка, москвичка. Я ріс лише з мамою. Звичайно, вдома у нас не було українських книжок. У тодішньому Києві навколо нас взагалі не було нічого українського… І до розуміння, що я українець, я прийшов через історичні книжки. У родині виховувалося і підтримувалося загострене відчуття справедливості, і, читаючи книжки на історичну тематику, я бачив несправедливість до України, до її історії, народу. Поступово, десь у середніх класах школи, я вже чітко усвідомлював себе українцем.

У нас удома була книжка «Знаменосцы», де автором значився «Александр Гончар», і потім, коли у школі ми вивчали «Прапороносців», я на прикладі Гончара дізнався, що «Олесь» – синонім до «Олександр». У 16 років, отримуючи паспорт, я прийшов до паспортистки зі спеціальним словником – зеленим таким, ще радянським – спеціально, щоб їй показати, що російське «Александр» перекладається українською «Олександр, Олесь». Тому я хотів, щоб мені вписали російською «Александр», а українською «Олесь». Паспортистка ж доводила, що нема такого імені, і не вірила словнику. На той момент у нашій дискусії перемогла паспортистка, але це якраз приклад того, що офіціоз не заважає почувати нам так, як ми хочемо. Те, що українська мова не була державною, не заважало тим, хто хотів перейти на українську. Так, це було важче, але можливо, бо коли у тебе є позиція, то тебе можуть хіба що розстріляти, а все решта – твій вибір: можеш здати позиції або відстоювати їх.

«Можна зламати шпагу – не можна знищити ідею…»

Я свій вибір зробив ще у школі. Десь у старших класах у нас був такий маленький гурток із трьох людей – ми скуповували літературу по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом у магазині «Пропагандист» на перехресті бульвару Шевченка та Червоноармійської. Всі нерадянські історики були заборонені на той момент, а в копійчаній пропагандистській літературі, критикуючи українських буржуазних націоналістів, вони здуру давали цитати Грушевського, Міхновського, Винниченка, кого завгодно. З книжечок проти українського буржуазного націоналізму можна було більше дізнаватися про історію української боротьби, тому їх у мене була ціла полиця.

Читаєте книжки своїх друзів, які вони Вам приносять? Чи влаштовуєте літературні читання, щоб самому послухати?

На жаль, на літературних читаннях на власних фестивалях і акціях нереально когось нормально послухати. Коли ти організатор, у тебе нема можливості відпочивати разом з усіма фестивальниками. Голова зайнята безліччю дрібних турбот – а іноді й не дуже дрібних…

А книжки – коли як. Коли радять, коли дійсно дарують свої, дещо щастить ще в рукописах читати. Деякі письменники не зациклені на власній творчості, можуть порадити і хорошу світову літературу. Я товаришую з кількома директорами видавництв – вони теж можуть показати книжку якогось достойного не відомого мені автора. Я ж не всіх українських літераторів знаю персонально…

Це фізично неможливо!

На щастя, уже так! А в період, коли я вигадав і редагував журнал «Молода Україна», я читав те, що ще не видавалося ніде, і ми вибирали, що буде опубліковано в журналі… Приємно, що деякі речі стали відомими книжками, але вперше вони побачили світ у нас – наприклад, деякі перші поезії Поваляєвої, «Четверта революція» Павла Солодька або деякі хорватські речі, які надсилав нам тодішній аташе з питань культури у Хорватії Юрій Лисенко, більш відомий під псевдо Юрко Позаяк. Дуже шкодую, що не встиг видати таку влучну для України річ, як Сімо Мраовіча «Костянтин Багрянородний». Цю книгу написано з позиції етнічного серба, народженого у Хорватії, і коли всі його друзі-хорвати йдуть на війну, у нього починається певне роздвоєння особистості, бо всі його родичі з сербського села, і він не може зрозуміти, ким почувається більше – хорватом чи сербом. І автор це все описує дуже іронічно, текст такий досить богемно-фривольний, а насправді про дуже серйозну проблему. Такого рівня і такого типу проблематика в Україні, на жаль, не осмислена. Хоча є значна частина людей в Україні з роздвоєною свідомістю, які не можуть визначитися, росіяни вони чи більше українські громадяни. Описати це без злості, без агресії, з гумором – до цього у нас взагалі ніхто не підніметься.

Ви знайомі з нашим сучукрлітпроцесом не тільки ззовні, а й ізсередини…

Ми самі й вигадали це слово (сміється). Наш журнал уперше започаткував рубрики – «Укрсучпроза», «Укрсучпоезія»… Тепер наш жарт став офіційним терміном. Кожне слово має свого автора, як свого часу «вантажівку» вигадав у 70-х роках Валерій Шевчук. Це означає, що українська мова просто жива, вона в процесі творення.

За радянських часів українські літератори були, як правило, вихідцями з села. Вони дуже добре описували своє середовище, а міського україномовного середовища на той момент майже не існувало. Те гетто, в яких воно було закрите у містах заходу України, не розширювалося на більшість України. Тому проблема була фактично у відсутності української міської культури. Це зумовлювало фрагментарність української літератури – не скажу слова «неповноцінність», щоб не ображати, але українська література не обіймала всі сфери життя в Україні. Зараз, на щастя, уже існує пласт української міської культури – зі своєю лексикою, своїми настроями… Подивіться – зараз навіть молода українська автура здебільшого понароджувалася в містах. Раніше такого не було. Відповідно зараз заповнюються все більше і більше ті сфери, де раніше була прогалина. Наприклад, є феміністична література, якої не було – починаючи від Оксани Забужко, я можу критично ставитись до «Польових досліджень українського сексу», але поява цієї книжки заповнила лакуну, яка раніше була порожня. Аналогічно зразок патріотичного фемінізму Ліни Костенко – «Записки українського самашедшого» – хоча вона спробувала писати від імені чоловіка, але прямо скажемо: це явна феміністична література. Або жорстка міська поезія та проза Жадана – абсолютно урбаністична, східняцька, різка, рубана, фактично те, що можна вишкрябувати на бетонних парканах. Це музика міста! Те, що з’явилося у 20-х роках – українська урбаністична культура, яку потім зарубали, і вона могла розвиватися тільки на рустикальному рівні. Зараз українська література стає повноцінною. Навіть те, що в ній є брутальність – тут найяскравішим зразком є Подерв’янський – це також елемент повноцінності. Якщо є елемент у мові, значить, він мусить існувати десь у літературі. Навіть якщо 90 % населення консервативне і цього не сприймає…

У сучасній українській літературі є все, чим зараз живе нація. Література вже відповідає рівню нації. Інша справа – такий рівень нації! Прямо скажемо: українська література далеко не найсильніша зараз серед європейських.

А за якими критеріями визначається сила літератури?

З одного боку вони можуть бути суб’єктивними (подобається – не подобається). А з іншого – є якісь об’єктивні елементи: поширеність літератури за межі своєї країни, і це залежить не лише від промоції. У першу чергу література повинна стати повноцінною і популярною у себе – не конкретна книжка, а взагалі література. А потім виграти у конкурентній боротьбі серед дуже багатьох інших літератур. Не йдеться про премії – премії дуже часто це удача або невдача. І тут не достатньо лише промоції. Насамперед – ще раз наголошую – література повинна мати зв’язок із нацією. На цей момент у нас не проблема літератури, а проблема нації. Наклади по 2000 примірників для книжки для 45-ти мільйонів населення – це ненормально. І це не проблема якості цих книжок – це проблема неспроможності читати українською мовою, принаймні серйозні речі. Це проблема неконкурентоспроможності зараз українців як нації. І над цим мають замислюватись інтелектуали, політики, державні мужі. Нація має підвищувати свій культурний рівень. Є одна проблема – проблема культури. А далі можна деталізувати: проблема культури політичної, економічної, екологічної, побутової – якої завгодно! І значить, цю культура треба підіймати!

 

Спілкувалася Атанайя Та