Юрко Зелений: «Українська мова за 20 років незалежності виробила тільки одне нове слово – заробітчанин»

Юрка Зеленого ні з ким не переплутаєш – другої такої колоритної постаті на українських інформаційних теренах нема. Крім професійних та громадських досягнень, він відомий своїм інтерактивним словником «Новотвір». Та й біографія цього музичного критика настільки насичена подіями, що навіть якщо обирати найяскравіші, усе одно виходить вагон і маленький візочок. Був членом Спілки Націоналістичної Української Молоді з 1989 року, далі – бійцем УНСО, членом Пласту (з 1990 по 1994 рік). За студентський страйк відрахований із Тернопільського політехнічного університету (натомість здобув дві інші вищі освіти), був одним з ініціаторів відкриття першої тернопільської рок-крамниці «100 ПУДІВ», після переїзду до Києва працює новинарем у «ФДР радіоцентрі» та музичним редактором програми «Галопом по Європах», веде програму «Подорожник» на ICTV. У 2007-08 рр. речник фестивалю «Країна мрій», співречник ювілейного фестивалю «Червона рута 2009», член журі «Коронації слова – 2010» у номінації «Пісенна лірика про кохання»…

Колись мені трапив до рук шкільний зшиток – не зошит! – мого дідуся гортаючи його, я була вражена: начебто українська мова, але зовісм інша! А тепер зайшла на ваш сайт www.zelenyj.biz – повне дежавю… Знов якась альтернативна мова…

Не може мова стояти на місці! Будь-яка мова постійно оновлюється. Навколо нас з’являються нові речі, нові технології, нові явища… На моїй пам’яті лише один приклад мови, яка не просто закостеніла, а суворо дотримується своїх принципів мовобудування починаючи століття з тринадцятого ісландська. Її основоположним правилом є мовний числослів, або, вживаючи запозичення, мовний пуризм. Усі нові терміни будуються на питомо ісландських коренях. Тому сьогоднішній ісландець може читати, скажімо, рукопис ХІІІ ст., і якщо не зовсім розуміє те чи інше старе слово, то зможе принаймні логічно здогадатися, що воно означає. А тепер давайте спробуємо почитати «Руську правду» або «Слово о полку Ігоревім» думаю, на другому реченні і зупинимося…

Ви закликаєте відкинути запозичення і утворити натомість суто українські терміни?

Я не виступаю проти запозичень як таких, тому що зрозуміло, що на сьогодні не можна викинути таке запозичення, як «пошта» (чиста латина!) або таке слово, як «налаштувати», хоча там лежить корінь «лашт» – це старовинне німецьке слово, яке означало міру різних круп, як англійський фунт. Ми не можемо відмовитися від такого слова, як «майдан», хоча наше логічне слово – це «площа». На святе посягну, якщо закликатиму відмовитись від таких запозичень, як «шаровари» і «козак». Але водночас я зовсім не розумію, чому ми повинні на повсякдень чути таку дурню, як «кол-центр». А в той же час є невиправдано призабуте і всім зрозуміле поняття «стіл довідок», «довідкова служба» або просто одним словом – «довідкова». Я, наприклад, не розумію, що означає слово «дауншифтінг», «франшиза», «мерчандайзинг», «франчайзинг» – язик можна зламати! Або, наприклад, модне в різних молодіжних орґанізаціях, які за ґранти живуть, – «воркшоп». Що, не можна сказати все це людською мовою? Я думаю, спокійно можна сказати, але для цього треба сісти, подумати, вигадати або підігнати якесь старе слово, яке разом із тією річчю, яку воно позначало, вийшло з ужитку, і дати йому нову роботу. От проти таких запозичень я виступаю, бо насправді будь-яка мова (зокрема наша) має багато способів новотворення слів.

Як можна вибрати найкраще, не спробувавши різного? Як можна вибрати найкраще слово, якщо ніхто взагалі не створює? Я завжди кажу, що українська мова за 20 років незалежності виробила тільки одне нове українське слово, яке стало відомо на виші –  «заробітчанин». І навіть коли московським нарєчієм говорять новини, то кажуть «зароботчане».

Як вважаєте, Ваше «всемережжя» може потіснити уже звичний «інтернет»?

– По-перше, є певні кола, які його вже вживають. По-друге, я завжди наголошую, що мої мовні пошуки – це не є Верховний мовний суд. Життя саме підкаже, що приживеться, що ні. Просто я виклав своє бачення, чому я пропоную саме так, і чому саме «мережжя» (скорочено від «всемережжя»), а не мережа. В той же час у мене відбувається всенародне голосування, то «всемережжя» посідає друге місце після «равлика» – @… Не сприймаю критики від людей, які кажуть «і зачєм ета тєлячья мова». А є люди, які критикують обґрунтовано – це люди зацікавлені, які або вказують на недоліки, або пропонують щось інше. Іноді воно смішне-дурне, а іноді дуже навіть доречне! Це як випробовування на злам автомобіля: його розбивають об стінку, а потім вносять корективи і випускають модель з вже врахованими хибами. Таке саме в мові – запускається нове слово, приживеться воно, не приживеться, може, стане коротшим, може, навпаки, розростеться. У мене вже є перший кандидат на вилучення з мого словника – це слово «долучник», у сенсі аттачмент. По-перше, долучник – це радше людина, яка має ремесло. А з іншого боку є вже більш-менш усталені терміни «долучення», «вкладення». Тому я за це слово візьмуся і вилучу…

Сучасні українські письменники не бояться експериментувати зі словом – точніше, з трьома словами… Мат уже не є маргінальним явищем в українській літературі. Як Ви ставитеся до цього запозичення?

– Як казав колись Олександр Кривенко, відомий новинар, свого часу – головний упорядник часопису «ПіК» («Політика і Культура»): «А шо матюки? Матюки ми всі любим, знаєм, ми ними спілкуємося». Звичайно, я проти того їхнього засилля в текстах. З іншого боку – я розумію, що це просто така хвиля, це захоплення, «упоение свободой» після того, як ми 70 років жили всі у совєцькому концтаборі. Тоді це було затиснене державною машиною – цензурою, а тут раз – і цензура зникла, і воно все вихлюпнулось… Ось, мовляв, ми тепер собі можемо, вибачте за козацький зворот, хоч насрати на стіл, і будемо від цього волочитися. Це така підліткова хвороба нашого красного письменства, і вона вже йде на спад, тому я вважаю, що за якийсь час це питання просто відпаде саме собою.

З іншого боку, як мовний спостерігач розвитку мов я переконаний, що матюки ще років так за п’ять-десять просто втратять той статус, який мають сьогодні. Тобто це буде лихе слово, але не матюк, як у поляків «курва», яке вже давно вживається в фільмах. Ми до матюків почнемо ставитися, як до чужинського „фак”, тобто воно нас не чіпає.

До речі про сучасну українську літературу: Ви її читаєте, судячи з усього?

– Я не є великим шанувальником «укрсучлітру». Я, наприклад, свого часу, починав читати Любка Дереша. Таке я називаю «укурене чтиво»: укурилися та й написали, а інші читають. Воно не містить для мене якихось відкриттів. Починав читати Ірену Карпу – при всіх моїх із нею стосунках уже на другій сторінці мені стає нудно. Із більшим захопленням я прочитав «Я, Побєда і Берлін» Кузьми свого часу. Але це, мабуть, з тієї простої причини, що він там описує ті події, які відбувалися у мене на очах… Зараз он чекаю, поки жінка дочитає Шкляра, але не тому, що зараз довкола нього такий шум, гам і тарарам, а тому, що я колись читав ранішні твори Шкляра і пам’ятаю, що це був перший автор, який відкрив мені український детектив. Це був український бойовик «Елементал», головний герой був там такий зарізяка-вояка, який мислив по-українськи, який робив шпигунську розвідницьку підривну діяльність – ось на такому мали би робитися наші кіна, так мали би будуватися легкі чтива. А укрсучлітр – я не кажу за весь, але переважно – чтиво, побудоване на епатажі. Цей епатаж – надзвичайно скороминуче явище. І тому люди виростають із цього підліткового віку нашого красного письменства – і все, воно навіть самих тих авторів не буде цікавити.

Ви в дитинстві читати любили?

– Так, читав у рамках шкільної програми і трошки більше. Перечитав всю епопею про Шерлока Холмса, читав Агату Крісті, Жуля Верна, Едгара По… Це були іноземні письменники. Якщо чесно, в школі я українську літературу дуже не любив. Ніяк не міг зрозуміти, що в деяких творах такого геніального. Скажу відверто – я не любив Шевченка… Я вірші взагалі не любив, а тодішня подача була побудована так, щоб викликати відразу до цієї літератури. Тому Шевченка я переосмислив і відкрив для себе вже пізніше – у 30 років, коли вже був зрілим чоловіком.

А зараз що читаєте?

– Я щодня перелопачую купу різної літератури, але воно має якісь мовознавчий або суспільствознавчий характер – мені цікаво, як розвивалися історичні події давніх часів, новітньої доби… Мені цікаво читати літературу з незвичним поглядом на звичні речі. Наприклад, почитав нещодавно книжку російського дописувача – це Істархов, «Удар Русских Богов». Мені дуже сподобався його підхід. Знову ж таки, заборонений плід солодкий – колись я кілька разів натрапив на історичну школу ревізіоністів. Це люди, які мають дещо інший погляд на єврейський Голокост. І потім я подивився, що цих авторів саджають у тюрму на терміни від 5 років і вище – це нагадує те, що зараз ми маємо довкола людей, яким вішають справу нібито підривання пам’ятника Сталіну у Запоріжжі. Одні й ті ж самі засоби, одна й та сама однобічність у висвітленні питання. Якщо саджають і чомусь це забороняють, то цікаво почитати – а що та людина написала, за що ж її у так званих вільнодумних країнах смикають туди-сюди? І почитав. Наприклад, Ернст Тюндель дописувач, називається «6 мільйонів втрачено, 6 мільйонів знайдено». Там він каже, що кількість жертв Голокосту значно перебільшено – лік на мільйони. І обгрунтовує свою думку, наводячи свідчення тих самих концтабірних в’язнів єврейського походження. Отаке мені цікаво читати! А те, хто там кому що, як вони ходили, курили, пили і хто кого грав – це мені нецікаво.

 

 

Спілкувалася Атанайа Та