СЕРГІЙ ПОЯРКОВ: «ПИСЬМЕННИК — ТОЙ, КОГО ЧИТАЮТЬ, А НЕ ТОЙ, ХТО ПИШЕ»

Художник Сергій Поярков  став кращим у своїй галузі на 27-му Європейському Конвенті фантастики у Глазго (Шотландія). Останнім часом він видає книжки, сторінки яких прикрашають фантастичні картини у його ж виконанні. І тексти до них теж пише — з метою проілюструвати малюнок, і ніяк не навпаки.

 

– Ваша книга «Без­доганна недосконалість» принесла Вам перемогу у Глазго. Які відчуття?

– Приємно, що в Європі знову заговорили про Україну. Я знав, що маю шанс – у світі вже звикли до Пояркова як до отримувача різноманітних призів. І тому сентиментів нема. Коли вперше відвідуєш, скажімо, Париж — це прекрасне місто. А в двадцять перше, ще й після інших столиць, воно нічим особливим не видрізняється. Ейфелева вежа виглядає нічим не кращою за міст Патона. Щось схоже і з перемогами.

 

– Як сприйняв книгу заокеанський читач?

– Книга просто чудово продається в Америці – уже розпродали другий наклад. І це при тому, що там найконкурентніший ринок подарункових видань у світі.

 

– Ви проілюстрували багато книг…

– Я вже давно не ілюструю. Були великі нагороди, переважно, до речі, в Америці. А нещодавно на Франкфуртському книжковому ярмарку я з задоволенням відмовився від усіх пропозицій! Тепер мені ілюстрацій не треба. Я співаю свою пісню — пісню художника.

 

– Кого з українських письменників Ви читаєте?

– Читаю переважно тих, кого особисто знаю. Наприклад Юрія Макарова. Олесь Бузина мені імпонує тим, що своєю книгою “Вурдалак Тарас Шевченко”, яку він спеціально написав російською мовою, примусив прочитати її і тих, хто принципово не читає книжок російською.

 

– А коли відбулося перше знайомство з книгою?

– Мені було 4 роки, коли я навчився читати. І перший самостійно прочитаний твір був “Дядя Стьопа”. Отже, я почав з футуризму!

 

– Які книжки, на Вашу думку повинна прочитати освічена людина?

– Немає таких книг. Без Толстого, Пушкіна, Достоєвського, можна бути вихованим на самих Гете, Ремарку, Марку Твені та Шекспірі. Просто чим палітра ширша, тим краще. Читання взагалі справа, яка не передбачає поспіху, метушні. Я завжди кажу: якщо хочете доброго, мудрого, глибокого — викиньте до біса телевізор, читайте книжки!

 

– А хто з письменників Вам подобається?

– Є автори, якими я перехворів і забув, а є хороші, глибокі, які зі мною все життя. Серед таких Марк Твен.

 

– Тобто Вам все ж подобається класика?

– Це відносне поняття. У сучасному мистецтві немає критерію об’єктивності. Вам подобається — значить, це найкраще у світі. Комусь подобаються Брати Капранови, Юрій Макаров чи Андрій Курков, а комусь ні, і їх святе право не читати. От Пушкін – головний російський поет, а для усього світу він невідомий. Толстой, Чехов, Достоєвський – справжні світові класики. Подібна ситуація з нашим Шевченком.

 

– Ви сказали, що Вам сподобалась книга Бузини…

– Мені не подобається, що наша письменницька братія любить засуджувати. Спілка письменників не вміє писати навіть на рівні донцових, устінових, дашкових. Але засуджувати їх я теж не буду. Бо письменник — це той, кого читають, а не той, хто пише.

Є люди, які не мають ні читача, ні видавця, а вважають себе письменниками. Я теж пишу книжки і
продаю їх, причому тисячними тиражами. І не можу зрозуміти: чому вважають себе письменниками люди, які за останні десятьроків нічого не продали? Курков — це однозначно письменник, Забужко, Брати Капранови…— теж,  Тобто — є книга, є читач і дискусія довкола. А є дві тисячі«професійних» письменників, які не дають жодного приводу для розмови.

 

– Серйозне звинувачення.

– Я завжди казав, що Спілка письменників — це мастодонт, який давно себе пережив. І чому ми їх бачимо на парламентських слуханнях з питань культури — що вони там роблять?

 

– Ви вважаєте, що власну культуру не треба підтримувати?

– Справжня культура завжди проросте і проб’ється. Тарасу Шевченку держава допомагала тим, що забрила його в москалі, загнала у заслання. І якщо хтось скаже: «Мені, великому українському письменнику Пердунайському, потрібні кращі умови, ніж Тарасу Шевченку» — нехай покажеться на загальний огляд.

Держава завжди боляче била діячів культури по морді. А в порядку допомоги саджали до тюрми і висилали до Сибіру. У тепличних умовах виростають дармоїди. Он поле, вітер, он сніг січе в кров, он мордою по асфальту протягнули — є про що писати, є про що знімати! А сунули державну цицьку — смокче, зараза, і нічого не робить.

 

– То Ви, як радник міністра культури, вважаєте, що Міністерство культури непотрібне?

– Кшиштоф Зануссі сказав: «Я нічого не маю проти слова елітарний, але мені більше подобається слово масовий». А держава ж замовляє найтошнотворнішу музику, набагато гіршу, ніж приватний спонсор.

Спілкувалася Інна МАЗУРЕНКО