«Чесний» Мілош

Чеслава Мілоша без перебільшення можна назвати людиною-епохою. Він не вміщується у жодні окремі дефініції чи метафори, а його творчість можна вважати своєрідною енциклопедією 1900-х. Чеславу Мілошу судилося життя довжиною майже в століття, тому історія ХХ сторіччя стала його особистою історією. Але заслуга письменника не лише в тому, що, пропустивши крізь себе трагедію часу, він зумів показати її іншим. Важливіше – вміння лишатися чесним – з самим собою і з читачем. Недарма Чеслав Мілош став лауреатом Нобелівської премії з літератури 1980 року. Зараз же його ім’ям називають літературні фестивалі та премії.

Мистецтво долати відчай

Коли 30 червня 1911 року у литовському селищі Шетейні з’явився на світ маленький Чеслав, у його життя увійшло одразу три країни: Литва, Росія і Польща. Адже Литва тоді входила до складу Російської імперії, а батьки Мілоша були поляками. Через те мовна і культурна атмосфера прадідівського дому на березі річки Нев’яжі, була польською. Втім, для Литви, що колись разом із Польщею складала одну державу, це не рідкість. Згадаємо хоч би знамениті рядки «Litwo! Ojczyzno moja!», які належать перу, славетного земляка Мілоша – Адама Міцкевича. Тож не дивина, що рідна Литва відігравала велику роль у становленні Мілоша, як країна, «де схрещуються різні культури, релігії і епохи». «Я був би кимось іншим, якби не моє щастя дитини у шетейнському саду» – твердитиме письменник у своїх «Пошуках вітчизни». Однак ідилічним простором місце раннього дитинства стане пізніше, вже з відстані часу.

Уже змалечку Чеслав вправлявся у мистецтві долання відчаю. Першим усвідомленим явищем у житті, як він сам про це писав, була війна. Виглядаючи з-під пелерини бабусі, хлопчик знайомився з жахом: «ревіння гнаної худоби, паніка, густа курява на дорозі, темний горизонт, на якому блискало і стугоніло». У 1914 батько Мілоша, інженер-будівельник мостів і доріг, був мобілізований. Сім’я супроводжувала його у прифронтовій смузі і так почала кочовий спосіб життя, не затримуючись ніде довше, ніж на кілька місяців. Часто домом був фургон, іноді – військовий ешелон, із самоваром на підлозі, який перевертався, коли поїзд раптово рушав. Із цих постійних мандрів для Мілоша витікає розуміння того, що світ є плинним і тимчасовим, і певно, саме тут слід шукати витоки мілошівського катастрофізму, який згодом виллється у цілу літературно-філософську течію.

Після війни родина Мілошів повертається до Литви, у Вільно. Там на хлопця чекає цілком цивільне зростання: гімназія і католицьке виховання, студентські роки на факультеті права і поетичний дебют в університетському журналі, читання блаженного Августина і водночас захоплення марксизмом. Були там і Клуб волоцюг із карколомними пригодами та мандрівками до Західної Європи, і літературна група «Жагари», учасники якої увійшли до історії літератури під іменем катастрофістів. Тоді ж таки формуються літературні майбутнього нобелівського лауреата, які не змінилися протягом усього його життя.

У 1936 році тиражем у 300 примірників (на більший тоді могли розраховувати лише класики) виходить збірка Мілоша «Три зими» – візії невідворотної катастрофи. Вірші були написані герметичною, майже незрозумілою мовою, – так говорять пророки, які хочуть донести людям щось надзвичайно важливе, але не можуть вмістити це у людську мову. Однак книжка несла в собі особливу емоційну ауру, витворену баченням апокаліптичної небезпеки. Вона відразу привернула до себе увагу дослідників, які заговорили про катастрофізм, відчай, песимізм поезій. Утім, життя рано навчило Мілоша долати відчай, а тому в «Трьох зимах» на тлі страшної правди про навколишню дійсність вимальовується радше надія: «…Три рази мають звитягу здобути брехливі, / аж поки правда на світі воскресне, / і з нею постануть в одній хвилині / пречисті земля і небо, море і весни» – звучить вона  у вірші «Повільна ріка».

Втеча від масок

Друга світова війна стала ніби матеріалізацією катастрофічних передбачень, новим трагічним досвідом. У 1940-му Мілош тікає від радянських «визволителів» до Варшави, де стає учасником антифашистського руху й одним із організаторів підпільного літературного життя окупованої Польщі.

Після війни він працює у польському посольстві спочатку у Вашингтоні, а потім у Парижі. У Польщі в цей час – розмах тоталітаризму, моральний релятивізм якого суперечить принципам Мілоша. Таким чином постає вибір: батьківщина чи правда. Оскільки примирити ці дві константи на той час було неможливо, поет обирає правду. 1 лютого 1951 року він не приходить до посольства за зарплатнею і стає емігрантом. За це комуністична пропаганда одразу охрестила його «зрадником», а книжки письменника – табуйовано.

Париж приймає Мілоша. Однак Мілош не може прийняти Париж. У 1953 році він пише «Поневолений розум» – розвідку про сутність тоталітарного режиму, яку одразу перекладають багатьма мовами і яка стає культовим твором у різних частинах світу. Того ж року з’являється повість «Здобуття влади» – за неї автор отримує Європейську літературну премію, а відтак – перепустку до «безперебійного» друку і нормального життя. Але не так сталося, як гадалося. Через те, що все більше французьких інтелектуалів стають прихильниками радянського комунізму, Мілош знову змушений тікати, рятуючи свою внутрішню свободу – цього разу вже до США. Там у 1960 році він стає професором славістики Каліфорнійського університету в Берклі. Про свою еміграцію Мілош згодом напише: «Гадаю, що вирішальним для моєї втечі було бажання позбутися фікції і знайти таке місце на землі, де б я міг носити своє обличчя, а не маску».

Поїхати за океан було непросто. Адже відрізати себе від живого організму рідної мови і культури у більшості випадків означало для письменника перестати творити. Проте у США Мілош продовжує працювати, за його власним зізнанням, «оселившись у польській літературі». Уже на той час він був одним із найвідоміших польських літераторів, зокрема, завдяки «Поневоленому розуму» та «Рідній Європі», написаній 1958 року в Парижі. З роками ж його популярність зростає. Американці знають Мілоша спочатку як «Темновельможного професора» і перекладача, після 1973 року – як поета, і як одного з найцікавіших тогочасних авторів. Він дістає різноманітні нагороди і почесні звання. У Польщі, натомість, в цей час про нього знає лише вузьке коло інтелектуалів.

Для Мілоша-емігранта література стала чи не єдиним способом долучитися до польського життя. Тому в цей час видано багато книжок письменника, серед них – повість «Долина Ісси», поема «По нашій землі», збірки віршів та есе – «Король Попелі та інші вірші», «Зачарований Гутьо», «Місто без імені», «Земля Ульро». Також Мілош працює над перекладами Святого Письма, зокрема, виходять «Книга псалмів», «Книга Йова», «Книга мудрості» тощо.

Мудрець, який шукає реальність

Мілош володів дуже цінним умінням – берегти час. І не тільки час теперішній, тобто кожну хвилину свого життя (що вилилося у надзвичайну «плодючість» письменника), а й час минулий. «…Обов’язок письменника полягає у тому, щоб пам’ятати» – так він визначив своє покликання у нобелівській промові 1980 року. Сила у тому, щоб називати речі своїми іменами, звільняючи минуле від вигадок і легенд, – твердить письменник. Власне, і премію йому дали саме за це – «за безстрашне провидництво, з яким він показав незахищеність людини у світі, що страждає через конфлікти». Іншими словами – за чесність.

У всій своїй творчості Мілош переслідував нелегку мету – спіймати реальність. Він навчився уміти бачити й уміти показувати, максимально відсторонюючись від предмету зображення. Замість «я бачу» він навчився казати «є» – і це слово стало для нього сутністю поезії.

Мілош якось сказав, що відчуває себе «маленьким хлопчиком, який грається на березі річки». Можливо, цим образом можна охарактеризувати образ нобелівського лауреата: тут і пожиттєва дитяча чесність, і дивовижне вміння дивуватися, і невтомна енергія, і водночас, талант відстороненості, показу реальності «з берега».

Мілош помер у 2004-му,  93-річним старцем. Тоді один із критиків сказав, що його смерть закриває епоху художників-титанів, художників, які грають у хаосі світу роль мудреців, пророків, точок відліку. Можливо, хтось не знайде у житті письменника чогось аж надто особливого. Адже не лише він пережив дві війни, був змушений творити в еміграції, не лише він зумів охопити широту проблем свого століття. Але Чеслав Мілош зумів зробити це з непідробною чесністю, надією і вдячністю.

Жищенко Наталія