Королева із роду упирів

250px-NatKoroleva2

Цю жінку часто називають екзотичною письменницею, беручи до уваги переважно її твори. Однак і її життя було наскрізь сповнене екзотизму, навіть дещо нагадувало пригодницьку казку, починаючи з того, що в її роду числиться чистокровний упир і вурдалака Василь Дунін-Борковський і закінчуючи тим, що Наталена була іранською принцесою! І вже зовсім небагато «посвячених» знають про українську письменницю Наталену Королеву…

 

 

Своячиця великого князя

 

Народилася Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена де Кастро Лачерда Медіна-Селі Дунін-Борковська 3 березня 1888 року в Північній Іспанії поблизу містечка Бургос. Мати письменниці – Марія-Клара де Кастро Лачерда – спадкоємиця старовинного іспанського аристократичного роду, померла через декілька годин після пологів. Подейкують, буцімто коріння письменниці з батькового боку сягає часів Рюрика: мовляв, найперший предок Наталени прийшов до України з Данії (звідси – «Дунін», тобто даньчик) ще з варягами, а за часів Ярослава Мудрого їхній рід був посвоячений із родом великого князя. Пізніше Дуніни служили в козацькій старшині Богдана Хмельницького. У 1638 році король Владислав IV подарував Анжею-Касперу Дуніну село Борковка на Чернігівщині, й відтоді з’явився титул Дунін-Борковські. Казали навіть, що найвідоміший представник роду Василь Дунін-Борковський, який організував змову проти гетьмана Івана Самойловича і сприяв приходові до влади Івана Мазепи, був упирем і вурдалакою!

 

Батько Наталени багато подорожував, тож відразу після народження дівчинку перевезли до бабусі Теофіли Домонтович, яка жила на Волині. Так «голос предків» уперше дав про себе знати.

 

Утім, за деякий час бабуся Теофіла померла, і Наталену забрав на виховання дядько Євгеніо, католицький священик. Дівчинку віддали навчатися в монастир Нотр-Дам де Сіон, де вона студіювала мови, історію, філософію, медицину, музику. Дядько навчав її верховій їзді, фехтуванню. У монастирі Наталена навчилася головному – добру й милосердю. Через дванадцять років батьки (граф Адріан на цей час уже одружився вдруге) покликали Наталену до Києва. Мачуха хотіла, щоб дівчина навчалася в Інституті шляхетних дівчат. Для Наталени, яка вже володіла іспанською, французькою, латиною, італійською, арабською, а на побутовому рівні ще й українською і польською мовами, це не було складно. Однак після монастиря її вражали лицемірство й ненависть, що панували у стосунках між вихованками і вихователями інституту.

 

По закінченні «шляхетного» навчального закладу батьки хотіли видати Наталену заміж за гусарського офіцера російської армії, проте дівчина, порушивши їх волю, поїхала до Петербурга здобувати вищу освіту. Там вона вступила до археологічного інституту й невдовзі отримала ступінь доктора археології за дисертацію з литовської старовини. Потім захопилася єгиптологією. Водночас вступила до Петербурзької академії мистецтв й здобула диплом вільного художника. Їй навіть вдалося організувати декілька власних виставок. Познайомившись із відомими російськими художниками й поетами, дівчина поринула в атмосферу богемного життя і модних течій. І все ж усе це не вповні вдовольняло молоду Наталену. Вона вступила до французької трупи Михайлівського театру й невдовзі підписала контракт з паризьким Theatre Gymnase. Статус зірки сцени коштував Наталені повного розриву з батьками, адже для тогочасного суспільства було нечуваним, щоб дворянка стала акторкою.

 

На жаль, туберкульоз змусив Наталену покинути сцену. Вона їде лікуватися, багато подорожує Італією, Францією, Іспанією, Туреччиною, Близьким Сходом. Бере участь у розкопках Помпеї й археологічних пам’яток Єгипту; з 1909-го року публікує художні й наукові твори у французьких журналах.

 

 

Іранська принцеса

На початку Першої світової війни Наталена отримує звістку про батькову хворобу й повертається до Києва. У той час вона виходить заміж за іранського принца Іскандра Гакгаманіш ібн Куруш, однак довгого щастя подружжю не судилося: через півроку Іскандр гине, і молода жінка лишається вдовою. Перша світова війна, під час якої Наталена була сестрою милосердя, принесла їй три поранення, тиф, запалення легень, загострення туберкульозу, бойовий хрест «За відвагу»… Про цю військову нагороду письменниця з подивом згадувала: «Мені дали її лише за те, що я виконала свій звичайний обов’язок – залишилася з хворими вояками на полі бою». Після війни, ставши на службу в дипломатичну місію УНР і переїхавши до Праги, молода жінка зустрічає Василя Короліва-Старого, якого знала ще з Києва як письменника й громадського діяча. Вони одружуються й купують невеличкий будинок у містечку Мельник поблизу Праги, де Наталена мешкає до кінця свого життя. У Празі, на замовлення міністерства освіти, Наталена Королева укладає шкільний чесько-український словник, що вийшов під редакцією Степана Смаль-Стоцького. Пізніше вона також упорядкує великий французько-український словник, який так і не буде виданий.

 

 

Переможний голос роду

Василь Королів-Старий відкрив нову сторінку в житті письменниці: під його впливом вона почала писати українською мовою. Звичайно, цьому сприяли також і «українське» дитинство, і той-таки голос роду, що озивався до неї все життя. «Чому я стала українською письменницею? – писала Наталена в одному з листів. – Бо як побачила Волинь, то закохалася в екзотиці. А як побачила Київщину – власне Київ з його соборами, народом, то не могла позбутися думки – ні, пересвідчення – що ці люди нащадки стародавньої Еллади. …Так блудний лицар знайшов свою духову землю, свій чарівний перстень, щоб сповнити істотне завдання у житті: творити мистецькі цінності для добра української нації, якій вірно служили колись члени роду Дунін-Борковських…» У 30-х роках виходять найвідоміші книжки письменниці, що приносять їй славу і популярність. Це й збірник легенд «Во дні они», й історична повість «1313», і автобіографічна повість «Без коріння», і збірка оповідань «Інший світ». Кожне з українськомовних видань, що офіційно виходили в умовах еміграції, а також в Галичині й Буковині, мало у своїх архівах матеріали письменниці. Нею захоплювалися, їй аплодували, у Львові навіть ставилося питання про екранізацію одного з її оповідань…

 

Із чоловіком письменниця прожила трохи більше двадцяти років. З початком Другої світової, після допиту в гестапо (за підозрою у співпраці з лідерами ОУН) 63-річний Василь Королів помирає. Наталена знову одна. 1943-го року вона завершує й видає книгу «Легенди старокиївські», після чого їй доводиться припинити літературну діяльність. Щоб хоча б якось заробляти на життя, вона малює образи святих на замовлення чеської організації «Храмове дружство». Дітей у подружжя не було, тому вона бере до себе хлопчика, якому допомагає отримати освіту й стати інженером. Наприкінці життя Наталена була самотня. Її всі забули, так, ніби сповнилися слова з її власної пісні, написаної у 19-річному віці: «Як ти у траві – хочу бути забутою. Щастя, якого бажаю – це жити самотою». Тільки сірий улюбленець – котик Пінокіо — поділяв з письменницею сум довгих самотніх вечорів…

Можливо, до того, що життя Наталени Королеви було сповнене фантастичних пригод і справді незвичайних подій, спричинила «упирева» кров у її жилах, а можливо, її життя – тільки феєричний збіг обставин… Тепер уже важко сказати, бо й сама письменниця – не менш загадкова постать, ніж і її далекий предок-вурдалака. Біографічних матеріалів катма, зате лишилися тексти, у яких Наталена далебі по-королівськи відкрила кордони на Захід, як до неї це робила Леся Українка, а ще раніше – Ярослав Мудрий.

 

Наталя Жищенко