Грішний «святий Жене»

Якось популярному французькому філософові Жанові Полю Сартру замовили написати передмову до дебютної книжки ще нікому не відомого письменника Жана Жене. Сартр погодився, й на велике здивування і видавця, і читачів передмова до книжки дебютанта із сумнівною репутацією «затяглася» на цілих 650 (!) сторінок, склавши окремим, першим, томом у повному зібранні творів Жене. Та найбільш парадоксально в цьому опусі відомого філософа виглядала, власне, сама назва, де злодія-рецидивіста, який усіляко ганив власну матір-повію і надавав перевагу чоловічому коханню, Сартр оголосив «святим Жене».

Вічний утікач

Заледве не від самого народження в Жанові Жене не провіщалося нічогісінько «святого» – такий собі «знедолений» з романом Гюго, байстрюк, народжений на самому паризькому дні 19-го грудня 1910-го року. Його мати, 22-річна повія Ґабріель Каміль Жене, у неповні сім місяців віддала сина до притулку. Майже одразу по тому хлопчика взяла на виховання селянська родина Раньє. Єдиною освітою, що її офіційно здобув Жан, були п’ять років сільської початкової школи, до якої хлопчика віддали названі батьки. Ще в школі стався заледве не доленосний випадок у житті хлопчини: його, десятирічного, звинуватили у злочині, якого він не коїв. Образившись на таку кричущу несправедливість, Жан за однією з версій вже тоді вирішив всупереч усім стати злодієм: мовляв, і так мають за крадія, то хай хоч звинувачення будуть справедливі!

Утім, для родини Раньє освіта вихованця видалася не такою важливою, як зайві руки, тож 30-го червня 1923-го року майбутнього письменника забрали зі школи заради «робочої сили». Проте за кілька років здібного до наук Жана все-таки вирішили віддати вчитися на друкаря. Та було пізно – хлопець уперше утік, щойно прибувши на місце. Відтоді його життя перетворилося на свого роду «гру в хованки»: втік – зловили, знову втік – знову зловили. Так, після першої «бунтарської» втечі Жана запроторили до дитячого притулку у Парижі, після чого віддали на виховання до будинку композитора Рене де Бюкселя. Однак уже за кілька днів юнак прогуляв довірені йому гроші й був направлений до Центру догляду за дітьми й підлітками для огляду психіки. Природно, звідти непокірний хлопець так само втік, відтак його знову повернули, і він знову вперто й послідовно дав драла. Далі більше – юного Жана Жене кілька разів кидали до в’язниці – за що? За безквитковий проїзд! Зрештою, після чергового 45-денного ув’язнення у вересні 1926-го року суд вирішив помістити малолітнього злочинця до виправної колонії в Метре, де хлопець мав би разом з іншими «непутящими» підлітками доходити розуму на виправних сільськогосподарських роботах. Трохи більш ніж за рік Жан утік і звідти, однак його знову знайшли й повернули – щоб Жене згодом зізнався у своєму автобіографічному романі «Щоденник злодія»: саме ця перша колонія в Метре зробила з нього «переконаного гомосексуаліста й злодія».

Аби врешті вирватися з колонії, дев’ятнадцятирічний Жене вирішує добровільно податися до війська. На військовій службі за контрактом юнак пробув повних сім років, устиг навіть познайомитися з письменником Андре Жидом, однак у липні 1936-го року на кілька днів зник із війська, після чого його було оголошено дезертиром. Із цього часу почалися його нескінченні блукання Європою, життя з проституції і крадіжок, періодичне відбування термінів у всіх європейських в’язницях – саме те, що так докладно описано в уже згаданому «Щоденнику».

Елітарний злодій

«Подорожуючи» таким чудернацьким способом Європою, 1937-го року Жан опинився у Чехословаччині, де познайомився з викладачкою французької мови Лілі Пінкшайн. Імовірно, саме в неї на балконі (де тимчасово «зупинився» Жене) молодик уперше ознайомився з найбільшими надбаннями французької літератури. Звучить парадоксально, та все ж правда: після знайомства з Лілі Жана Жене що далі, то частіше арештовували за крадіжки книжок – Марселя Пруста, Поля Верлена, а також грубих томів з історії та філософії. Після арешту 1941-го року під впливом прустівського письма Жене ще в тюрмі розпочав свій перший роман «Богоматір квітів». По недовгій «відпустці» на волю, Жене знову потрапив до в’язниці – і знову за крадіжку книжок! Відбуваючи покарання цього разу, талановитий початківець написав і згодом видав власним коштом поему «Засуджений на смерть».

1943-го року, маючи єдину надруковану поему й рукопис «Богоматері квітів», Жан Жене випадково потрапив до кола з французьких інтелектуалів, серед яких був і популярний письменник Жан Кокто. Вражений непересічним літературним обдаруванням «злодія-рецидивіста», Кокто радо знайшов для Жене видавця – так було підписано контракт на три романи й п’ять п’єс. Однак ще того, 1943-го, року Жан учинив просто-таки неймовірну річ – поцупив надзвичайно рідкісне видання поезій Верлена, тож влада ладна була засудити письменника як невиправного злодія. На щастя, завдяки клопотанням Жана Кокто, Жене дістав лише три місяці ув’язнення. «Із тебе поганий злодій, – по-дружньому дорікнув товаришеві Кокто, – тебе постійно ловлять і саджають за ґрати. Ти набагато кращий письменник, краще пиши і заробляй собі писанням». Утім, для Жене злодійське життя, а разом із ним і в’язниця були не просто «хворобливою пристрастю» або ж «аморальністю» – тільки в тюремному середовищі, перебуваючи на самому дні суспільства, Жан Жене міг писати. Найдивніше в цій історії те, що за іронією долі до згасання письменницького дару Жана Жене доклали руки саме ті, хто так старанно його рятував. Так, за чотири роки після останнього звільнення 1944-го року над скандально відомим письменником і навіть уже «живим класиком» Жаном Жене тяжіли обвинувачення, ба навіть загроза пожиттєвого ув’язнення за сумою всіх скоєних злочинів. Аби врятувати «національного генія», у березні 1949-го року група французьких інтелектуалів на чолі з Сартром, Кокто й Жидом звернулася до тодішнього президента Франції Венсана Оріоля з проханням звільнити «великого французького митця» Жана Жене від довічного ув’язнення. «Афера» спрацювала, і менш ніж за півроку указом президента з письменника було знято всі обвинувачення. Назавжди. Утім, щойно почавши «нормальне» життя поза в’язницею, «святий Жене» поступово перестав бути письменником.

У пошуках ідеального коханця і… святості

Із підліткового віку Жан Жене не приховував своєї сексуальної орієнтації. Був «переконаним», як сам неодноразово зізнавався, гомосексуалістом, продавав своє тіло чоловікам, з легкістю закохувався та із такою ж подиву гідною легкістю змінював коханців. Єдиною жінкою, до якої Жене відчував якщо не любов, то щире захоплення – о, якби вона тільки не була жінкою! – була 34-річна Анн Блох, дружина багатого комерсанта, з якою Жан познайомився під час свого перебування в Чехословаччині. По четвергах Жене вчив пані Блох французької мови, а згодом, періодично змінюючи французькі в’язниці на волю, писав їй чарівні відверті листи. Саме із цих листів, як припускають дослідники творчості письменника, свого часу постала одна з найвідоміших п’єс Жене, що її й понині з успіхом ставлять у тому числі й на українській сцені, – «Покоївки».

1963-го року в житті Жене сталася подія, що назавжди поєднала його з ісламським світом: друг і коханець письменника, актор-акробат Абдулла, руки вкоротив собі віку, перерізавши вени посеред гори книжок Жене. Можливо, через почуття провини Жан із того часу став послідовним борцем за права палестинських арабів. Згодом, маючи вже понад шістдесят років, просто на вулиці він познайомився з 26-річним Мохамедом ель Карані. Саме з цим чоловіком, більш як удвічі молодшим від нього, письменник і провів решту свого життя у збудованому власноруч «гніздечку» в Марокко.

За три роки до смерті, 1983-го року, Жан Жене був удостоєний Великої національної літературної премії Франції. Помер «святий Жене» 15-го квітня 1986-го року від раку горла – так, ніби після його літературного мовчання як свідчення тієї омріяної святості мало настати мовчання фізичне. Це була остання втеча «елітарного злодія», після того його вже ніхто ніколи не «піймав».

Ольга Купріян