Джакомо Казанова – автор книжок про Казанову

Із радянського анекдоту:
Учителька на уроці:
– Діти, подвиг якої великої людини ви б хотіли повторити?
Марійка:
– Я хочу повторити подвиг Зої Космодем’янської!
Петрик:
– А я – Олександра Матросова!
Вовочка:
– А я хочу повторити подвиг Джакомо Казанови. Всі, всі його подвиги!

 

У чому принципова різниця між Дон Жуаном і Казановою? Дон Жуан – які б мотиви йому не приписували – думав про себе. Казанова ж завжди думав про жінку. Дон Жуан – нещастя з нальотом інфернальності й розпусти, тоді як Казанова – сексуальний альтруїст (згадаймо його знамените «Чотири п’ятих насолоди полягали для мене в тому, щоб дарувати щастя»), якого жінки передають своїм найкращим подругам. Завжди знайдуться ордотокси, які не побачать різниці між діями одного та другого, – мовляв, перелюб, і крапка. Однак до світової культури обидва ввійшли вже настільки міцно, що звідти їх при всьому бажанні не викреслиш. Причому Дон Жуан – як негативний персонаж, а Казанова – як позитивний. І скажіть після цього, що не жінки все вирішують!

Тоді час як образ Дон Жуана кожен автор трактував по-своєму, із Казановою все простіше: він є героєм багатьох художніх творів (роман Р. Олдінгтона, п’єси А. Шніцлера, М. Цвєтаєвої, численні есеї С. Цвейга, Р. Вайяна, Ф. Марсо, опера І. Штрауса-молодшого, стрічки Фелліні та кількох телесеріалів), проте суттєвих різночитань у трактуванні образу Казанови нема – кожен з авторів ставився до свого персонажа приязно, у крайньому разі –  поблажливо. Мало кому з історичних персонажів пощастило на таку одностайність нащадків.

Утім, пояснюється це все дуже просто…

 

Казанова – прототип Казанови

«Вікіпедія» позиціонує Джованні Джакомо Казанову як авантюриста, мандрівника й письменника. Однак об’єктивні дані про нього є вельми скупими: батьки були акторами, брати обрали собі цілком благопристойні професії – один став священиком, другий – знаменитим живописцем, членом Французької академії, та до самої смерті Джакомо залишався «братом того самого Франческо Казанови»… Щоправда, якщо хтось тепер і знає про добропорядних Казанов, то виключно завдяки мемуарам їхнього скандального братика.

Утім, Джакомо із самого дитинства проявляв неабиякі здібності до навчання. Здобувши духовну освіту, Казанова служив у венеціанській армії, грав на скрипці у театрі, працював клерком у адвоката, служив у посла, в кардинала, але дуже швидко його затягнув вир часу – часу Великої Європейської Нудьги. Безвекторна, як би ми сказали зараз, аристократія просто не уявляла, куди себе подіти, тому великий попит мали люди, які вміли цю аристократію розважити – Каліостро, Сен-Жермен і їм подібні – вони сповідували принцип «єдиний статок, який неможливо розтринькати – це людська дурість!»

У таких умовах майстер самопіару, яким був Джакомо Казанова, не міг не проявити своїх талантів. Він привласнив собі титул шевальє Сейнгаля (іноді  він ще ставав графом Фарусі – на честь свого діда-чоботаря) і розвинув бурхливу діяльність: подорожував Сходом та Європою, перетворюючись то на фахівця із фінансів, то на рудознавця, то на кого-завгодно – обіймав посаду директора урядової лотереї, вчив короля Фрідріха Великого, як збирати податки й будувати канали, заснував ткацьку мануфактуру в Парижі… І ще встигав писати доноси – щоправда, кар’єра шпигуна не стала основним джерелом прибутків. Цілком закономірно, що Казанові довелося пізнати й зворотний бік авантюризму – тюремне ув’язнення через конфлікт із інквізицією. На щастя, через п’ятнадцять місяців він примудрився втекти (це було практично неможливо, і все ж украй потрібно).

Звісно, з роками Казанова мав би потроху втратити шарм, завдяки якому він провертав усі свої немислимі афери, й опинитися без засобів до існування. Так і сталося. На схилі літ він вважав за щастя посаду бібліотекаря графа Вальдштейна в Богемії. Там і помер…

Але! Головне в Казанові – зовсім інше!

Казанова – автор Казанови

Казанова був письменником.

У його творчому доробку – комедія «Молюккеїда», тритомова «Історія смути в Польщі», п’ятитомовий роман-утопія «Ікозамерон», а також низка перекладів, зокрема – Гомерової «Іліади». Проте всі ці опуси не мали популярності в сучасників – зрештою, як і в нащадків. Зате салонні розповіді Казанови про власну молодість переходили із вуст в уста, обростаючи все новими подробицями. Тому старенький Казанова вирішив написати дещо принципово інше…

І написав.

Давно відомо, що найменш науковим жанром фантастики є мемуари, проте «Мемуари» Казанови із самого початку були художнім твором. У них відбивається вся епоха Просвітництва – радше її дух, ніж якісь історичні факти. А сам Казанова взагалі постає втіленням власної мрії про себе, «героєм розпусти й любовних перемог». …Хтозна, наскільки правдивими є його сто двадцять дві жінки, заявлені в мемуарах, але те, що значна частина його любовних пригод є відвертими чоловічими побрехеньками, розуміли навіть сучасники. Реальний Казанова їх і не цікавив – проте цікавив той, хто міг відігнути свинцеві пластини в’язничного даху, й уже невдовзі залицятися до гарненької дівчини, з якою щойно познайомився, щоби майже відразу написати своє традиційне «спізнав щастя в обіймах мадемуазель Терези де ла М-р…»

Звичайно, Казанова-письменник суто по-літераторськи звів рахунки й зі своїми доброчесними братами: з братом-художником – описавши, як роззяви гудять його картину, не знаючи про присутність автора; з братом-священиком – описавши, як відбив у нього коханку (!). Особливо пронизлива сцена – та, в якій брат благає Казанову про ласку: «Я розорився через неї! Я жити без неї не можу! За яким правом ти відбираєш у мене жінку, яку я так кохаю?» І Казанова відповідає: «За правом кохання, віслюче! І за правом сильного!»

Цілком логічно, що «Мемуари» Казанови не охоплюють усього його життя, як це спочатку планував автор: дуже швидко Казанова зрозумів, що має залишитися в пам’яті нащадків переможцем, а не старим жебраком. Тому останні сім років свого життя він лише редагував перший том цих самих «Мемуарів». За іронією долі видали їх аж через двадцять два роки по смерті автора – та й то лише тому, що його нащадкам потрібні були гроші.

Примітно, що помер Казанова дуже тихо, був скромно похований слугами-колегами, й навіть у церковній книзі записали: «Казеніус, венеціанець, вісімдесят чотири роки», перебрехавши всі можливі паспортні дані. Але хто його, пройду, знав достеменно…

Ось так воно – дурити світ!

І все ж той, літературний, Казанова назавжди залишиться втіленням галантної культури, що загинула під час революції. І ми любитимемо його саме таким. І навіть не намагатимемося розвінчати – бо нам, нащадкам, насправді байдуже до правди.

 

Атанайя Та