Григорій Данилевський. Російський Купер, або Гоголь, який відсидів у в’язниці

Серед плеяди українців, що творили літературу Імперії у ХІХ сторіччі, ім’я Григорія Данилевського займає особливе місце. Найплодючіший серед земляків – десяток романів, збірки повістей, які видавалися та перевидавалися багато разів за життя автора (зокрема «Степові казки» – 8 разів, роман «Мирович» – 6 разів), понад 100 видань іноземними мовами і звання «російського Фенімора Купера». Що там казати, коли повне зібрання творів Данилевського у ХІХ столітті витримало 7 перевидань – кому із колег-сучасників, ба, навіть наступників вдалося сягнути таких висот?!
І хоча сьогодні ім’я Григорія Данилевського відійшло на другий план, тому, хто цікавиться російською історією ХVIII століття, а особливо повстаннями, змовами та переворотами, ніяк не обійтися без романів нашого земляка: «Княжна Тараканова», «Мирович», «Чорний рік» змальовують абсолютно реалістичне полотно тієї епохи. До того ж написані ці твори не тільки на основі ретельного вивчення архівів, але й із родинних переказів прабабці письменника, котра служила фрейліною при дворі Єкатерини ІІ, та бабусі, яка походила з роду Рославлєвих – дієвих учасників перевороту 1762 року, що привів Єкатерину на трон.

Слобожанська порода

Народився майбутній письменник у селі Данилівка, заснованому колись його пращуром – козацьким сотником Данилом, від якого, власне, й пішло прізвище родини. Про суспільний статус Данилевських можна судити хоч би з того, що на їхньому обійсті свого часу зупинявся Петро І, при чому не тільки зупинявся, але й похрестив одного з Данилових онуків. Щоправда, до 1829 року, коли народився маленький Гриць, статки та авторитет родини дещо підупали, тому батьки мешкали у своєму маєтку на Ізюмщині й не брали участі в столичному світському житті.Мати Григорія, жінка освічена та обдарована, прищепила синові смак до слова та любов до музики. Тодішня Слобожанщина була сповнена музикою, тож недарма герої романів Данилевського часто грають на музичних інструментах, наприклад, таких рідкісних, як торбан.
Успадкованого авторитету родини вистачило на те, щоб дати синові чудову освіту – для початку Московський дворянський інститут, alma mater Лєрмонтова, Грибоєдова, Тютчева, Жуковського. А згодом – юридичний факультет Петербурзького університету. Ще на шкільній лаві Данилевський пробує перо, а навчаючись в університеті, вже дописує у газети.

Від суми та тюрми

Український романтизм та волелюбство зіграли злий жарт не з одним служителем Імперії. Дружні розмови, співи, мрії – і раптом тюремні ґрати, слідчий та допити…
Студент Данилевський несподівано потрапляє до одиночної камери Петропавлівської фортеці. Причиною арешту стала дружба з одним із членів гуртка Петрашевського. Заколотникам інкримінували антидержавні зібрання, вільнодумство та читання заборонених текстів, зокрема листа Белінського до Гоголя. До речі, за цією справою було засуджено до каторжних робіт ще одного молодого українця – Федора Достоєвського. Проте, на відміну від автора «Злочина і кари», Данилевського оминула каторга, оскільки він не брав участі у потаємних зустрічах. Хлопець відбувся кількома місяцями, проведеними на самоті в камері Алєксєєвського равеліна.
Болючий досвід зіткнення з державою і безсилість перед її бездушною машиною залишилися в душі письменника назавжди – недарма він у своїй творчості постійно звертався до постатей заколотників і з неабиякою переконливістю зобразив в’язня Шлісельбурзької фортеці – царевича Іоанна, російську «залізну маску».
Треба зауважити, що Григорій – не перший Данилевський, який безневинно постраждав від російських репресивних жорнів. Прадіду письменника «пощастило» навчатися разом з іншим заколотником – Василем Мировичем, тим самим, що намагався звільнити з Шлісельбурга царевича Іоанна та звести його на трон замість Єкатерини. Авантюра не вдалася: Мировича повішали, а всіх його знайомих заарештували за підозрою у змові. Дружині Данилевича-прадіда ледве вдалося врятувати безневинного чоловіка за допомогою особистих зв’язків при дворі. Не дивина, що саме Мирович став героєм одного з найвідоміших романів Григорія Данилевського, перевиданого шість разів за життя автора і ще багато – після його смерті.

Слобожанський Гоголь та російський Купер

Перші кроки на літературній ниві Григорій Данилевський, як і багато хто з письменників-початківців, зробив за допомогою поезії. Крім того, він відпрацьовував стиль, перекладаючи Шекспіра («Річард ІІІ» та «Цимбелін»). Тільки після цього, 1852-го року, вийшов перший прозовий твір – «Повість про те, як козак побував у Бахчисараї». А вже через рік було надруковано збірку повістей із життя рідного краю під назвою «Слобожанщина». Саме цій темі – побуту, характерам, переказам та казкам рідної України – була присвячена вся творчість письменника. Навіть коли він узявся за історичні романи, його головні персонажі чи принаймні ліричні герої обов’язково походили з України. Нащадок переяславського полковника Василь Мирович, княжна Тараканова, що провела дитинство на хуторі Дарагани (звідки, власне, й отримала своє російське, перекручене прізвище), навіть головний герой «Спаленої Москви» Базиль Перовський – усі вони тужать за Ненькою-Україною, протиставляючи її елегійний спокій гамірному та підлому світові російських столиць.
Критики мали багато претензій до стилю та наслідування Гоголя у творчості Динилевського, проте письменник із легкістю компенсував ці недоліки захопливими сюжетами, колоритним матеріалом та ретельним вивченням предмету. Недарма його твори так охоче перекладалися іноземними видавцями, а закордонні літературознавці за неймовірний колорит та щирий розмах оповідача нарекли його «російським Купером».
Роман «Втікачі у Новоросії» навіть отримав, як би його зараз назвали, сиквел, тобто продовження – «Воля. (Втікачі повернулися)». Тож, як бачимо, ще сто п’ятдесят років тому Данилевський відчував тенденції розвитку медіа-технологій майбутнього.
Проте спражню славу та гідне місце в російській літературі письменник заслужив саме завдяки історичним романам. Перекази, що побутували в його родині від прабабусі-фрейліни та бабусі з роду заколотників, слугували невичерпним джерелом подробиць із життя ХVIIІ сторіччя, а ретельність та працьовитість у роботі з архівами збудували міцний фундамент для оповіді. Данилевському навіть вдалося віднайти записи коменданта Шлісельбурзької фортеці та довести, що Петро ІІІ дійсно відвідував ув’язненого принца Іоанна в його камері – факт, у якому сумнівалися провідні історики. До речі, саме через «нецарський» образ Петра ІІІ роман «Мирович» цензура не пускала до друку протягом чотирьох років.
Цікаво, що Григорій Данилевський відзначився й на терені фантастики. Зокрема, в оповіданні «Життя за сто років» він описав, яким буде світ у далекому 1968-му: тоді, на його думку, міста матимуть централізований водогін, опалення та електрику, а між Англією та Францією збудують підземний залізничний тонель.

Перезавантаження

Літературна праця ніколи не приносила великих статків – у цьому не було виключенням і ХІХ сторіччя. Григорій Данилевський працював у Міністерстві народної просвіти як чиновник з особливих доручень. Наприклад, він був у складі письменників, яких великий князь Костянтин відправив у експедицію з метою опису російських окраїн. Данилевському випало описувати узбережжя Азовського моря та гирло річки Дон.
Проте чиновницька робота заважала творчості, тому, прослуживши 7 років, письменник вирішив піти у відставку. «Я зробив у літературі стільки, що тепер мені треба або кинути її, розчавити й забутися назавжди, або сміливо кинути все, що заважатиме натхненному і тихому плину творчості», – написав він матері. А тоді залишив усе і поїхав додому, в Україну – «вчитися, придивлятися, прислуховуватися, збирати, працювати у тиші та міцнішати подалі від світу». Саме в цій добровільній еміграції творчість Данилевського отримала новий поштовх: там з’явилися романи, зокрема «Втікачі у Новоросії» з продовженням. А 1866 року письменник випустив збірку «Українська старовина», до якої увійшли біорафічні нариси про видатних українських просвітників – філософа Григорія Сковороду, засновника Харківського університету Василя Каразина, письменника Григорія Квітку-Основ’яненка. Особливо цікавим видається те, що саме нотатки Квітки-Основ’яненка до ненаписаного роману про Мировича наштовхнули Данилевського на ідею взятися за цю складну й суперечливу постать.
«Підзарядка» на батьківщині тривала цілих дванадцять років, поки надійшла зваблива пропозиція стати заступником, а потім – і головним редактором газети «Урядовий вісник». Проте навіть на цій посаді Григорій Петрович намагався бути корисним літературній справі й надавав шпальти урядового ЗМІ під літературну критику та огляди творів колег по перу.
Помер Данилевський 1890 року в Петербурзі, й уже після смерті відбулося остаточне повернення письменника додому. Прах його поховано у батьківському маєтку, що нині знаходиться в селі Пришиб Балакліївського району.

Олекса Вертипорох