Турмуд Гауґен: сумний веселун

На околиці Осло є гарна й затишна вілла. У ній багато книжок і квітів, особливо книжок. Коли до тієї оселі потрапляють журналісти, їм спершу здається, що саме книги — справжні мешканці будинку, а його реальний господар просто гостює у книг. Що ж так вабить журналістів у дивовижну віллу на околиці Осло? Там разом із псом Сіднеєм живе один із найвідоміших сучасних норвезьких письменників — Турмуд Гауґен.

 

ЛЮДИНА-ПАРАДОКС

Він — людина-загадка, людина-парадокс. Вродливий, завжди усміхнений, гречний, каже, що любить гостей і веселі вечірки. Його девізи: «Співай навіть під час дощу», а також «Життя таке коротке, в ньому не вистачає свят, то ж людина конче мусить щось із цим зробити». При цьому він живе насамоті з книжками та квітами й пише сумні казки про самотність — про дитячі самогубства, кризу взаємин і трагедію нерозуміння у зовні щасливих родинах, приниження й непотрібність маленької людини у світі дорослих. Зважаючи на авангардну стилістику й інші мовні експерименти (не кажучи вже про вибір тем), літературні критики вже понад три десятки років (протягом яких з’явилися 24 книги Гауґена) не можуть збагнути, чому більшу частину шанувальників творчості Гауґена складають діти. Адже, за логікою речей, ця читацька аудиторія мала б надавати перевагу веселеньким життєствердним казочкам.
І, нарешті, хоча Т. Гауґен є відомим пропагандистом книг і читання, він, до того ж, завзятий кіноман: «Коли я не пишу, то переглядаю кінофільми. Старі фільми — то моя пристрасть, я маю величезну колекцію стрічок німого кіно, знятих до 1960 року». Отак.

 

КАЗКА ПРО ТЕ, ЯК ПОМЕРЛО СЕЛО ТА НАРОДИВСЯ ПИСЬМЕННИК

А почалася ця історія 12 травня 1945 року, коли в норвезькому селі Трюсіль народився хлопчик Турмуд. Батьківщина нашого героя — невеличке селище на кількасот дворів недалеко від шведського кордону (тому його мешканці розмовляли своєрідним діалектом на межі шведської та норвезької мов) — розташувалася просто посеред лісу. Хоча село лежало в дуже мальовничій місцині, проте невпинно вимирало — молоді люди не хотіли жити на периферії й рушали до великих міст. Однак малого Турмуда, який мав чутливу душу, вабила і краса грізної природи, і чарівність народних ремесел малої батьківщини… Але найбільше його вабив до себе світ книг. «Я пишу, скільки себе пам’ятаю. Усе почалося тоді, коли я читав серіальні романи в маминому щотижневому журналі. Мені видавалося, що чекати цілий тиждень на продовження — то нестерпно довго. Тому я писав свої власні продовження», — зізнався якось письменник. Тож закінчивши школу, він поїхав до столиці — здобувати вищу філологічну освіту.
Юнакові щастило: вступив до університету, де поглиблено вивчав німецьку мову та літературу, а також купу інших філологічних предметів; студіював історію мистецтва й культури та самостійно вивчив англійську. (Згодом про вже відомого Гауґена говоритимуть: «Діамантовий перекладач найвідоміших книжок». Поміж багатьох здобутків перекладацького доробку Турмуда Гауґена — «Хроніки Нарнії» К.  С. Люїса: — цей переклад вважається одним із найліпших у світі.)
Одержавши магістерський диплом, молодий Турмуд пішов працювати в музей Едварда Мунка. (Пізніше критики скажуть, що живопис цього художника є найбільш суголосним із прозою Гаугена, а картина «Крик» є наскрізною метафорою Гауґенової творчості.) Але за два роки хлопець таки повернувся до книг: улаштувався редактором до видавництва. Нарешті дитяча мрія Гауґена здійснилася — тепер він жив і працював із книжками та серед книжок. Мабуть, цей факт немало посприяв творчій реалізації Турмуда. Отож одного весняного ранку, ідучи на роботу, він наважився зайти на пошту й надіслати до видавництва рукопис. Проте письменник-початківець невпевнено розмірковував: «Якщо до Вербної неділі не буде відповіді, то кину писати». Диво полягає в тому, що відповідь надійшла того ж дня — йому зателефонували й сказали, що беруть текст до друку. То було 1973 року — повість «Не так, як торік» відразу принесла успіх молодому автору.
Тепер, підкоривши столицю, Турмуд Гауґен нарешті зважився відвідати малу батьківщину. З одного боку, краще б він цього не робив — побувавши в рідному селі, молодий чоловік аж захворів від розпачу. Зате потім, коли відійшов, написав геніальну книжку — «Південна мрія» (1977). Це лірична історія вмирання села, показана через переживання маленького хлопчика, що живе й росте в тому селі. Щоб наголосити на трагедії зникнення цілого пласту безцінної культурної спадщини, яка супроводжує подібне відмирання давніх сіл, письменник вдався до мовного експерименту — твір написано місцевою говіркою.
Але Трюсіль не вимер — через кілька років після від’їзду юного Гауґена до Осло знайшлися інвестори, які вирішили побудувати там курорт. Молодь більше не залишала рідне село — було досить роботи й розваг, не гірших за столичні. За кілька років Трюсіль став одним із туристичних центрів Норвегії. Зникли старовинні дерев’яні будиночки, прикрашені неповторною різьбою, — замість них стояли однотипні котеджі та готелі, розважальні центри; через ліс проклали автостраду. За цим поступом (чи наступом) цивілізації ось-ось мала піти в небуття неповторна говірка краю та його автентична культура…

 

СУМНІ КАЗКИ ТА ВЕСЕЛІ НАГОРОДИ

 

Здається, більше до Трюсіля приголомшений Турмуд Гауґен і не навідувався — він назавжди повернувся до своїх книг. До сина зниклого чарівного краю прийшли міжнародні слава та визнання. Варто зазначити хоча б те, що Т. Гауґен — перший дитячий письменник, який дістав Скандинавську літературну премію (1984). Є в його скарбничці й Золота медаль ім. Г.-Х. Андерсена (1990), і Європейська премія за книгу для дітей (1986), і двічі Скандинавська премія шкільних бібліотек (1986, 1997)
Успіх Гауґена — несподіванка для нього самого. Коли письменникові зателефонувала голова журі, щоб повідомити про присудження Премії імені Г.-Х. Андерсена, він ледь не зомлів від шоку, потім бідолаха три дні не міг спати, аж захворів. Але щойно змирився з таким щастям — одразу повернувся до праці: сів писати промову, яку й виголосив бездоганною англійською (урочистість відбувалася у США), чим викликав захоплення організаторів і журналістів.
Останні ж продовжують наполегливо випитувати у самітника з околиці Осло секрет успіху його сумних книжок у дітей. «Без суму немає радощів. Сум — передумова радощів. Народна музика часто сумна, одначе під неї танцюють», — усміхається у відповідь Турмуд Гауґен. І знову рушає до своїх книжок та квітів — того затишного світу, про який, може, і не мріяв, але який створив сам, повністю віддаючись письменницькій праці. Хто знає, можливо, якби Турмуд Гауген жив таким життям, яке пропагував, — він і не став би найуспішнішим норвезьким дитячим письменником. На радість шанувальників його творчості знаходити втілення всіх його девізів літераторові завадило саме життя, у якому було доволі суму та наполегливої праці…

Зоя ЖУК