Василь Єрошенко: український класик японської літератури

У нього було багато імен. В Японії його називали Еро-сан, у Китаї ─ Айлосяньке. Бірманські діти зверталися до нього “кокоджі” ─ старший брат, а чукчі прозвали його “какомей” ─ “чудо”. Ім’я цієї дивовижної людини внесено в японські енциклопедії, і він вважається класиком японської літератури. Але мало хто на батьківщині знає Василя Єрошенка.

 

 

З України до Японії

Василь Якович Єрошенко народився 13 січня 1890 року в українському селі Обухівка на Білгородщині (тепер – територія Росії). І хоча в чотирирічному віці він осліп, ріс жвавим і допитливим хлопчиком: навчився пересуватися по селу самотужки, опанував гру на скрипці й на гітарі… У 9 років батько віддав його в школу-інтернат для сліпих дітей у Москві. З 1908 по 1912 рік Василь був солістом оркестру сліпих, з яким об’їздив багато великих міст Росії.

Єрошенко мріяв стати освіченою людиною. 1912 року за короткий термін вивчив есперанто й поїхав до Англії – у Королівський інститут сліпих, щоб уже через кілька місяців повернутися в Росію іншою людиною: він зрозумів, що може мандрувати світом сам, долаючи мовні бар’єри.
У квітні 1914 року за відрядженням російського товариства есперантистів Єрошенко поїхав до Токіо. Звісно, енергійний молодий романтик не збирався обмежуватися тільки обміном досвіду в поширенні й утвердженні у світі мови есперанто. У його плани входило ознайомлення зі справою навчання сліпих у Японії, а найголовніше – Єрошенко прагнув потрапити до країни, де сліпота щонайменше заважала б йому розкритися як особистості.

Токійське життя Єрошенка відповідало його бурхливій натурі: він викладав есперанто у столичному університеті і став вільним слухачем місцевої школи сліпих, де вивчав психологію, медицину, музику, японську літературу й мову, котру досконало опанував за надзвичайно короткий період. Крім того, Єрошенко познайомився з японською інтелігенцією – письменниками й журналістами, що дозволило йому зануритись у творчу атмосферу мистецьких, літературних та політичних дискусій.

 

Кохання

На одній із таких творчих зустрічей, навесні 1915 року, Єрошенко познайомився з чарівною 27-річною японською журналісткою Камітіка Ітіко, зовсім не схожою на інших японок, сумирних і сором’язливих. Це була смілива й вольова жінка, прихильниця емансипації та соціалістичних ідей. Єрошенко закохався в нову знайому, вони заприязнилися, і часто їх бачили разом. Проте Камітіка відчувала до незрячого друга швидше співчуття, натомість кохаючи відомого письменника і анархіста, засновника Японської есперанто-асоціації Осугі Сакае. Проте він уже мав родину, і хоча полишив дружину заради Камітіка, незабаром знову до неї повернувся.

Цього Камітіка не змогла пробачити й одного разу, підстерігши Осугі в саду, вдарила його кинджалом. На щастя, лише поранила. Жінка одразу здалася поліції і її засудили до кількох років ув’язнення.
Василь Єрошенко в цей час перебував у Південно-Східній Азії. Повернувшись 1919 року в Японію, він відвідав кохану у в’язниці. Обійнявшись, вони стояли посеред кімнати для побачень, і їхні губи повторювали: “Ітіко!” – “Василь!”. За японськими традиціями це майже дорівнювало зізнанню в коханні.
Єрошенко любив Камітіка Ітіко усе життя.

 

Творчість

Нереалізоване кохання не знітило Василя. В особистій трагедії він брав сюжети для своїх художніх творів.
На початку 1916 року майже одночасно у двох японських журналах було надруковано дві новели молодого письменника з незвичним прізвищем Айлосяньке. Це “Розповідь паперового ліхтарика” і “Дощ іде”. Єрошенка почали називати поетом. “Розповідь…” справді дуже поетичний твір. Головна героїня оповідання – гейша, що традиційно для японської літератури. Але Єрошенко вводить незвичайного персонажа – сліпого іноземця, в якому вгадується автор. Друзі та знайомі письменника шукали прототипи інших персонажів новели. У гейші вони бачили Камітіка, а в паперовому ліхтарику – суперника Єрошенка Осугі Сакае.

У доробку Єрошенка – чимало казок, написаних японською та есперанто. Характеризуючи казки Єрошенка, письменник Акіта Удзяку назвав його абстрактним гуманістом, романтиком та індивідуалістом. Справді, у творах письменника відбилися “вічні” теми: любов і смерть (“Морська царівна і рибалка”), прагнення до досконалості (“Божество Кібосі”, “Кораблик щастя”), єдність усього сущого (“Заради людства”, “Сон весняної ночі”). Інколи в них вчуваються філософські мотиви (“Дощ іде”). Світ, у якому жив письменник, – це країна прекрасного майбутнього, утопічна вільна земля, поетичний, майже казковий простір.

1921 року з’являються одразу дві його збірки – “Пісні досвітньої зорі” та “Останнє зітхання”, а 1923 року в Шанхаї мовою есперанто виходить знаменитий цикл “Оповідки зів’ялого листочка”. “Оповідки…” поклали початок довгій славі Єрошенка-письменника. Протягом десятиріч вони друкувалися в японських і китайських журналах, виходили окремими виданнями.
Єрошенка було визнано як поета і прийнято в японському літературному світі. Його казки увійшли до багатотомника “Бібліотека японської дитячої літератури” 1953 р. і до збірника оповідань, надрукованого того ж року університетом Сіндзуокі. У 1958 і 1961 роках в Японії видавалися тритомні зібрання творів письменника. Професор Такасугі Ітіро 1959 року опублікував докладну монографію “Сліпий поет Єрошенко”.

 

Особистість ренесансного розмаху

Василь Єрошенко багато вчився сам і навчав інших. Мандрував Південно-Cхідною Азією – Сіамом (Таїландом), Бірмою, Індією, – маючи намір створити тут школи для сліпих. У Китаї він викладав есперанто в Шанхайському та Пекінському університетах, на запрошення класика китайської літератури Лу Сіня мешкав у його будинку.

Письменник рано зрозумів, що світ закінчується для нього там, де не чути рідної мови, і наполегливо займався іноземними. Латиський есперантист Інтс Чаче стверджував, що сліпий поліглот володів близько 20 мовами: англійською, французькою, німецькою, японською, китайською, бірманською, тайською, гінді, туркменською, чукотською, пушту, санскритом, латинською, італійською, іспанською, португальською…

Завдяки знанню священної буддійської мови палі під час перебування в Бірмі Єрошенко заробив собі славу й авторитет у місцевого населення та зміг здійснити одну зі своїх мрій. Він запропонував провести освітню реформу й викладати сліпим бірманцям історію, англійську мову, психологію і гігієну, навчати їх музики й мистецтва масажу. Досі діти тут фактично нічого не вміли, окрім плести кошики і в’язати мішки. Цим вони могли сяк-так прогодувати себе в житті. Запропоновані Єрошенком реформи спричинили цілу бурю. Декілька днів засідав шкільний комітет. Несподівано втрутилися учні: вони висунули вимогу зробити все так, як пропонував їхній шановний “кокоджі”.
Єрошенко ніколи не забував рідної української мови, під час східних мандрів часто блискуче виконував українські та російські народні пісні під акомпанемент гітари. Василь кохався в музиці: окрім гітари і скрипки, він грав на фортепіано, японських інструментах кото і сямісені.

 

Людина, що побачила світ

1923 року Василь Єрошенко нарешті повернувся додому, вже в цілком інакшу державу. Він організовував навчання сліпих, друкував статті у сліпецькій пресі, перекладав науково-популярну літературу японською мовою. 1928 року Єрошенко на кілька місяців вирушив на далеку і сувору Чукотку, там досліджував побут і фольклор чукчів. У 1934 році його запрошено до Туркменії – налагодити освіту сліпих у республіці. Він розробив туркменську абетку для сліпих, яку було визнано “найкращою з усіх, складених доти”. З 1945 по 1952 роки Єрошенко викладав у Москві і Ташкенті, ненадовго їздив до Якутії. Невдовзі з’ясувалося, що невтомний педагог хворий на рак.

Останні місяці Василь Якович провів у рідній Обухівці, після довгих блукань світом повернувшись, нарешті, на Батьківщину. Перед смертю він попросив, щоб на його могильному камені вирізьбили слова: “Жив, подорожував, писав”.

Для українського читача твори Еро-сана стали  доступними через багато років по його смерті, завдяки зусиллям китайських та японських лінгвістів.

Сергій НЕСЕНЕНКО