Микола Лукаш: український «Фауст»

Чоловік, який вивчав найскладнішу мову за два тижні. Бігав наввипередки з трамваєм заради тренувань. Ходив узимку в лижному спортивному костюмі. Гуляв із дівчиною до ранку, не наважуючись навіть поцілувати її. Писав до ЦК партії листи із проханням посадити його в тюрму замість іншого. Зробив найкращий у світі переклад «Фауста», «чаклувати» над яким почав… ще у школі. Хтозна, можливо, саме цікавість до особи Мефістофелевого запроданця призвела до того, що доля самого Миколи Лукаша ─ видатного українського перекладача ─ почасти сповнена воістину “фаустівських” загадок та містифікацій…

 

 

Викрадений циганами

Таємничий шлейф тягнеться за Миколою Лукашем із самого дитинства. За сімейною легендою, хлопчик до п’яти років узагалі не розмовляв. Родичі махнули рукою на дитину, лише дядько наполегливо продовжував розмовляти з племінником і читати йому книжки. Допомогли, як не дивно, цигани, “прихопивши” якось малого із собою в далекі мандри. Якими світами блукав Миколка ─ невідомо, але повернувшись за два роки, він уже жваво белькотів. Щоправда, чистісінькою циганською. Після цього швидко опанував українську, а потім із дійсно фаустівським запалом взявся за іноземні ─ і врешті став одним із найвизначніших українських перекладачів із вантажем у понад двадцять мов.
Але спочатку Микола Олексійович закінчив школу в рідному Кролевці, вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. Саме під час навчання він відзначився на одному із засідань літературного гуртка «Зелена лампа» зі сміливим, як для кінця тридцятих, поетичним дебютом під назвою «Собака Сталін». Невідомо, який Мефістофель посприяв Миколі, та на юного поета ніхто тоді не настукав. Утім, прогнозуючи можливі життєві випробування, Лукаш почав практикувати нестандартні тренування: поки його одногрупники їздили на пари трамваєм, сам Микола біг поруч із ним ─ наввипередки.

 

І творчі, і спортивні вправи перервала війна, на яку Микола пішов добровольцем. Випало йому охороняти військовий аеродром, де під час одного з бомбардувань його було поранено у п’яту і залишено в тилу. Пізніше це дало радянським ідеологам можливість таврувати хлопця як зрадника, а біографам ─  додати до життєпису перекладача ще кілька легенд. Наприклад, ходили чутки, що Лукаш чудово грав у більярд, незважаючи на те, що втратив на війні… руку.
Розуміючи, що «зраднику», яким він фактично вважався, двері до столичного вузу зачинені, Микола вирішив закінчити освіту в Харківському університеті. Там він залишився і після випуску ─ викладачем французької мови.

 

Ще навчаючись в університеті, Микола закохався в дівчину Олену, яка була на рік молодшою за нього. Красуня і розумниця, чудова співачка і дотепниця сподобалася хлопцеві несказанно. Він запрошував її на побачення, а коли вона приходила ─ млів, не міг сказати й слова. Стосунки було просто як у романі, але «бідний, добрий» Лукаш так і не став чоловіком Олени. Вона вийшла заміж за іншого, якого невдовзі засудили за український буржуазний націоналізм. Маючи трьох дітей і боячись, що в будь-який час можуть «забрати» і її, жінка вийшла заміж іще раз, але знову не за Лукаша. Втім, Микола Олексійович і Олена Василівна зустрічалися протягом усього життя, допомагали одне одному в скрутні моменти ─ історія їх стосунків заслуговує на окрему поему в дусі Гете.

 

Невинні містифікації

У Харкові Лукаш завершив переклад «Фауста» Гете, розпочатий іще у школі. Пізніше Академія наук Німеччини визнала його найкращим у світі. Однак для того, аби цей переклад побачив світ, потрібно було докласти чималих зусиль. За допомогою Олеся Жолдака ─ товариша Миколи ─ рукопис потрапив до «Держлітвидаву УРСР» і далі ─ на рецензію до Миколи Бажана та Леоніда Первомайського. Обоє ─ люди з іменем, визнані майстри і, як на біду, перекладачі Гете. Чому ж вони, метри, мають випускати в світ працю, хай і талановиту, якогось невідомого харківського викладача?

 

Рецензій не було. Лукаш збирався вже забирати рукопис, що існував у єдиному примірнику, із видавництва. Однак тут Олесь Жолдак, який мав талант писати різними почерками, вдався до невеличкої містифікації… І от на фоліанті рукопису з’явився напис рукою самого Максима Рильського(!): мовляв, вважаю цей переклад «Фауста» великим подвигом в ім’я трудового народу… Цього виявилося досить, аби наприкінці 1955 року перша книга Миколи Олексійовича вийшла друком. Перекладач прокинувся знаменитим: відгуки, рецензії, щоправда… переважно негативні. Річ у тім, що Лукаш зберіг усі особливості оригіналу, але справжній ─ різностильовий, різнорозмірний, подекуди недописаний, місцями лайливий ─  «Фауст» багатьом не сподобався. Проте ніхто не зміг заперечити, що філософський зміст твору у перекладі Миколи Лукаша став яснішим, що дало змогу науковцям краще збагнути самого Гете.

 

Уміння інтуїтивно відчувати мову першоджерела, її ритмомелодику, пластику, підтекст і передавати їх українською ─ вишуканою, почасти рідкісною, але влучною і дотепною ─ вирізняло Миколу Олексійовича з-поміж інших перекладачів того часу. Ті, хто знав його особисто, неодмінно згадують, що Лукаш надзвичайно любив і умів гратися словами, сипати і пересипати їх, бавлячись зі значеннями. Міг, наприклад, навмисне вставляти русизми там, де цілком можна було їх уникнути. Так, одна з епіграм Миколи Лукаша звучить так: «Доколі, доле, о, доколі / Жорстока будеш ти до Колі?» А неологізми ─ гастронім, наоборіт ─ до сих пір живуть серед київської інтелігенції.

 

Обожнював він також старі й рідковживані слова, діалектизми. Це допомагало у роботі. Так, перекладаючи Ф. Г. Лорку, що користувався андалузьким діалектом іспанської мови, Лукаш ужив лемківські та бойківські слова, завдяки чому зберіг дух і сенс поезії автора.
Поворотним в історії новітньої української літератури став переклад «Декамерона» Дж. Боккаччо, зроблений Лукашем і випущений 1964 року. Роман ─ ластівка Ренесансу в Італії, призвів до відродження і нашої літературної мови. Адже за Радянського Союзу існувала практика вилучення з видань усіх тих слів і зворотів, що відрізняють українську мову від російської. Лукаш висловив свій протест проти цього: італійську мову ХІV століття він передав українською, що побутувала у народі у тому ж таки ХІV столітті. Переклад «Декамерона» став знаковим ─ колорит та оригінальність повернулися до перекладної практики.

 

Микола Олексійович перекладав не лише з європейських мов, а й з японської, циганської, їдишу, причому завжди ─ із першоджерела. Наполеглива праця призвела до виникнення в майбутньому так званої Лукашевої школи перекладу ─ розкутішої, веселішої, ніж академічна.

 

Рукописи з матюками… горять!

Любов до рідної мови призвела ще до одного захоплення Лукаша ─ укладання словників. Сам доктор Фауст позаздрив би терпінню та посидючості мовознавця ─  він створив аж шість словників! Фразеологічний було видано, і зараз ним можна користуватися. Словник українських матюків (унікальний і донині!) спалила сестра Миколи Олексійовича, вважаючи його ганьбою для родини. Словник українських прізвиськ свійських тварин та тлумачний словник, де приклади взято саме з перекладів, не були надруковані. Так само як два «паралельних» словники, зрозуміти які досі не можуть навіть науковці Інституту мовознавства.

 

Крім перекладів і лексикографії, відзначився Лукаш і власною творчістю ─ дотепними виразами, епіграмами, жартами, які сам називав «шпигачками». Щоправда, за життя перекладача вони не були опубліковані, але багато їх збереглося в чернетках і пам’яті сучасників: “Хто більше, хто менше ─ ми всі дон кіхоти, / Самі собі створим своїх дульсіней. / Хоч це нас вганяє в сердечні сухоти, / Зате піднімає над рівнем свиней”.

 

Легко і невимушено, ніби жартома, висловлював Микола Олексійович свої політичні погляди. Міг однією фразою «із залу» зірвати пафосне засідання Спілки письменників. Або втнути таку штуку: написати до ЦК партії лист, пропонуючи посадити у тюрму себе замість Івана Дзюби, засудженого за роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Мовляв, вам усе одно, хто буде сидіти, давайте я… Цей жарт дорогого йому коштував. Миколу Олексійовича було виключено зі Спілки письменників, дванадцять років не друкувалися його роботи. Довелося бідувати, жити, де і як прийдеться. Звичайно, це далося взнаки ─ перекладів стало менше, творча енергія пригасла.

 

Однак завжди ─ і за напруженої праці, і за тяжких часів ─ Лукаш любив ігри: був шаленим футбольним уболівальником, завзятим “доміношником”, картярем. Така вже вдача ─ грати завжди та в усе, насолоджуючись процесом і потай сподіваючись виграти у непереможного супротивника.
Микола Лукаш таки виграв. Він здобув перемогу у битві, в якій зазнав поразки справжній Фауст ─ у битві з часом. Присвятивши життя невтомній праці, перекладач здобув собі безсмертя, бо житиме завжди ─ у спогадах і власних творах.

 

Спеціально для ДЧ спогадами про «українського Фауста» поділилися Богдан Жолдак та Олена Біліченко.

Ірина Забіяка