Богдан-Ігор Антонич – поет весняного похмілля

Найкращу прозу пишуть досвідчені та прикрашені сивиною старигані. Найкращі вірші пишуть несамовиті від шалу молодості, любові та хмільного безумства юнаки. Звісно, є винятки – але їх небагато: якраз достатньо для того, аби підтвердити правило.
На сторінках скандально відомого роману «Дванадцять обручів» Юрій Андрухович шукав присутності Богдана-Ігоря Антонича в «нелеґальному нічному клубі» проклятих поетів – тих самих поціновувачів молодості, кохання та сп’яніння. Хоча приналежність галицького поета до цього збіговиська більш ніж сумнівна, а проте він явно входить до іншої когорти – цілком легальної, втім, оповитої не менш романтичним флером. Ідеться про поетів, які жили швидко і померли рано, залишивши по собі неповторний спадок.

«Поезія? – Ні, не питай,
який рецепт її есенцій…»
Якщо вкладати життя Антонича у канву стандартних «важливих дат», то воно виглядає схематичним аж до нудотності: ніяких тобі шалених сплесків чи екстравагантних вивертів. Народився – вступив до вузу – видав кілька книг – не встиг навіть одружитися… На додачу зі спогадів тих, хто знав поета, постає нічим не примітний юнак із цілою низкою вад та комплексів. Отак собі жив та й вмер, до того ж в передвоєнному Львові, який згодом докорінно був перелицьований радянською владою. Може, ніхто б і не згадав, що був колись на світі такий «типовий галицький попович із недвозначним нахилом до академічного скніння», якби не його поезія – зовсім відмінна від рутини буднів, із бунтарською метафорикою та не скаламучено чистим поглядом на життя.
Писати вірші Антонич почав рано – народжений на Лемківщині у родині сільського священика, а згодом відданий до польської гімназії, юнак дебютував польською мовою. Українську поезію відкрив для себе (а згодом – себе у ній) по вступові у Львівський університет 1928 року. Причому користувався Антонич не  місцевим діалектом, а цілком пристойною наддніпрянською літературною мовою. Метода її опанування багато чого може розказати про характер поета: він натужно, вперто, педантично гриз граніт словників, поповнював лексичні засіки, боровся зі звичним йому фіксованим польським наголосом. Останню проблему було справді важко подолати. Університетські друзі навіть підсміювалися з юнака – називали його прізвище, наголошуючи перший склад.
Привселюдний поетичний дебют відбувся у 1931 році на сторінках пластового журналу «Вогні» – така витримка теж важить чимало і свідчить про самокритичність, небажання оприлюднювати «сирі» проби пера. Незабаром вийшла друком перша Антоничева книжка «Привітання життя», що була швидше антологією пошуків – і у формі, й у змісті. Характерно, що одночасно з «Привітанням» Антонич підготував ще й «Велику гармонію» – книгу духовної поезії. Проте не оприлюднив її за життя, вважаючи не досить досконалою.

«Іду в захопленні й нестямі,
весни розспіваної князь»
І знову рутинна канва: закінчив навчання – продовжував писати – друкувався у галицькій періодиці – певний час редагував часописи «Дажбог» та «Карби» – боявся викладацької праці. Після видання збірки «Три перстені» 1934 року отримав літературну премію львівського Товариства письменників і журналістів. Ще одна відзнака – за «Книгу Лева» (1936 р.), вручена Українським Католицьким Союзом.
А одночасно із преміями було нерозуміння громадськістю пошуків Антонича. Найдошкульніші закиди навіть змушували поета вилазити із мушлі відсторонення – так, нерозуміння одного із найвідоміших його віршів «Вишні» («Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко…») спонукало аж до автокоментування. Антонич був змушений пояснити публіці, що «поет почуває себе одним дрібним тоном (хрущем), але зате врослим в неї [традицію] глибоко й органічно, начеб сягав корінням ще шевченківських часів».
У стосунках із жінками «весни розспіваної князь» поводився дуже сором’язливо. Навчаючись в університеті, був закоханий у колежанку із Гуртка україністів – а їй лише імпонувало, що серед залицяльників є поет, та й по тому. Пізніше був заручений із Ольгою Олійник – поезія «Весільна» має присвяту «Для Олечки».
Отже, м’який характер і захованість від світу… Але зовсім іншим постає Антонич у віршах. Дві сили, могутні, як вогонь і вода, сплітаються у його віршах, та не можуть побороти одна одну, бо рівносильні – Зелене (природа) та Червоне (цивілізація). Перша сила – вища гармонія, дослухаючись до якої, Антонич сповідує ледве не пантеїзм: «Антонич теж звіря мале та кучеряве». Друга – така ж хистка, як і зваблива; вона несе в собі найвищі злети і найглибші падіння – аж до апокаліптичних мотивів: «І місто котиться в провалля під лопіт крил і мегафонів». Недарма образ поета дослідниця Лідія Стефановська розглядає як єдність двох протилежностей – людини архаїчної (заледве не первісної) та людини авангардної.
А тим, кому, начитавшись шалених віршів Антонича, конче запрагнеться шукати в житті поета ключів, стимулів та розшифрувань – не міг же бо цнотливець так жагуче писати про любов! – розкажуть казочку «Дванадцять обручів». Тут вам і втомлений цілодобовою вакханалією поет, і натовпи його шанувальників (та шанувальниць), і читання віршів у борделях, і розбита об голову кримінальника пляшка з-під шмурдяка, і повія-кохана, і… Словом, фантазія Андруховича розгулялася не на жарт – вихоплюючи з поезій якісь образи-натяки-зачіпки, він побудував містифікацію так уміло, що викликав шквал обурення громадськості, позбавленої почуття гумору.

«Мабуть, мій дім не тут.
Мабуть, аж за зорею…»
У псевдобіографії Богдана-Ігоря його смерть була власним вибором. На сторінках роману, щоб уникнути небажаного шлюбу та перетворення на приреченого до скніння у лабетах «громадянського обов’язку» недобитка, Антонич разом із любою йому жінкою інсценізує власний вірш «Балада про блакитну смерть». Кохатися востаннє і вмерти на найвищій ноті любовного злету, задихнувшись від газу, – чи можна вигадати щось більш небанальне?..
Насправді ж відхід поета був настільки прозаїчним, як і його життя. У неповних 28 років, 6 липня 1937 року Антонич помер – ослаблене після операції та запалення легенів, не витримало серце.
Уже потому були видані дві збірки, що Антонич їх готував паралельно із останньою прижиттєвою: “Зелена Євангелія” і “Ротації” (обидві 1938 р.). Обидві вони були створені на основі рукописів автора друзями поета Лісовськими та нареченою Оленою Олійник. Звісно, та редакція, в якій ми тепер читаємо тексти, що увійшли до цих збірок, не може вважатися остаточною: найімовірніше, сам поет ще багато чого змінив би. Зокрема, до «Ротацій» увійшло дуже мало віршів – очевидно, якби смерть так рано не забрала Антонича у «дім за зорею», ми мали би значно більше рядків…
А проте найголовніше – вірші таки залишилися, не були поглинуті часом. Через тридцять років майже одночасно вийшли видання за кордоном (пряшівське – 1966 р., нью-йоркське – 1967 р.) та в Україні («Пісня про незнищенність матерії» – 1967 р.). Завдяки тому наступні покоління українських літераторів виростали вкорінені не лише у шевченківську, але й в антоничевську традицію. Своєрідним символом було віднайдення могили поета на Янівському цвинтарі у Львові, здійснене спочатку подружжям Калинців, а згодом – повторно – Андруховичем та компанією.
Новий виток «антоничеманії» почався наприкінці вісімдесятих: дотепер вийшло близько десятка видань із текстами поета, написано чимало наукових робіт, захищено кілька дисертацій… У 1994 р. у Львові був започаткований літературний конкурс імені Антонича “Привітання життя”. Вірші поета вже перекладено англійською, німецькою, польською, чеською, російською мовами… Віриться, що це – лише початок.
Що ж, Антонич поборов і рутинність власного життя, і невідворотність смерті, й руйнівну силу часу, лишившись навіки співцем кохання та молодості, поетом весняного похмілля.

Віта Левицька.