ТОДОСЬ ОСМАЧКА: втеча від божевілля

Тридцяті роки минулого століття нагадують театр абсурду або суцільну божевільню. І для того, аби вижити в цій божевільні ─ як би парадоксально це не звучало ─ потрібно було бути стандартним, нормальним, навіть шаблонним. Тож тим більш вражаючою на цьому фоні здається доля “божевільного”, який не міг і не їхотів жити в такій божевільні ─ поета і прозаїка Тодося Осьмачки. 

 

“Слідом за осінніми хмарами”…

Почнімо з того, що Осьмачка мав украй химерний характер і не менш дивні погляди на життя. Надзвичайний егоцентрист, абсолютно позбавлений комплексу неповноцінності, він був переконаний, що його талантом і його персоною мають бути захоплені всі. Натомість зневажав більшість своїх колег-літераторів. Був неймовірно запальним, екстравагантним та нав’язливим одночасно. Постійно вимагав у всіх знайомих різноманітної допомоги. Мав характерне почуття гумору ─ для прикладу, своєму колезі він залишив такий автограф: „Ніколи я так не шкодував за часом, як тепер, коли мені доводиться витрачати час на підпис Одарченкові панові Петрові Васильовичу. З пошаною, Т. Осьмачка”. До цих характеристик додавалися ще маніакальний потяг до мандрів (Осьмачка, хоча й мав родину, міг раптом зірватися з місця і зникнути на багато місяців) і специфічне ставлення до професійних обов’язків ─ співробітник письменника з Драганівської школи, наприклад, свідчив: „Були такі випадки, коли він [Осьмачка] заявляв, що, мовляв, нема настрою викладати, піду краще “слідом за осінніми хмарами…” Погодьтеся, у тридцяті роки ─ добу репресій, „усушки й утруски” – шанси вижити для такої особи, ще й українського письменника, знижувалися до нуля.
Власне, не давала підстав для оптимізму і творчість Осьмачки. Молодий талант явно ігнорував ідеологічні настанови “червоного” красного письменства: писав вірші, наповнені карколомними експресіоністичними метафорами, монументальними страшно-красивими образами і мерехтливою рельєфністю, пізніше ─ екзистенційну, гротескно-епічну та психічно напружену прозу. Тож сумнівів не було: попереду маячив арешт.
І тут починається найцікавіше. В атмосфері загального страху, доносів та арештів 1933 року Осьмачка пише листа до Федерації радянських письменників України. В листі він із чарівною простотою заявляє, що йому не подобається Радвлада, і що було би непогано „відпустити” його до Канади або Галичини, „…аби тільки не допустити творчій силі гнити по закутках України”. Шкода, що немає свідчень про те, яке враження справив на радянських письменників такий лист…

 

Тричі спійманий

Паралельно Осьмачка розвивав і бурхливу публічну діяльність, організовуючи надзвичайні „перфоменси”. Наприклад, намагався втекти на кораблі з Ленінграда до Фінляндії, але був спійманий і припроваджений до психіатричної лікарні. Відтоді нібито мав паспорт із „психічною” позначкою, яка, до речі, неодноразово ставала в пригоді. Звільнившись із лікарні, попрямував на Вінниччину знову ж таки з наміром втечі (там на той час проходив кордон СРСР). І знов Осьмачку спіймали ─ на переході через прикордонний ручай: „…Несподівано з обох кінців на мене кинулися солдати. Від несподіванки, та й з переляку, я втратив рівновагу і упав у воду. Книжка й папери теж у воді. Солдати кинулися визбирувати з води, сподіваючись, що там крамола. Я теж кинувся до паперів. Спасибі солдатам. Усе врятували. Вони довго дивувались паперам і книзі (власні вірші та книга Байрона ─ О.К.). Кінчилася ця пригода так само, як на пароплаві в Ленінграді. Поговорили ─ роздивилися мій паспорт і відправили до психіатричної лікарні”.
Поміж спробами втечі за кордон Осьмачка блукав із ціпком по селах і містах, ночував у знайомих і незнайомих людей, у полі, в під’їздах і парках. Багато хто із старих знайомих боявся та уникав його, очікуючи чергового “коника” на зразок описаного письменником Аркадієм Добровольським у доносі в НКВС: „Зовсім недавно, він, зустрівши біля газетного кіоска одного зі своїх знайомих, вигукнув: “Ти ще читаєш їхні газети?! І прислуговуєш їм? А я от уже три роки не читаю їхніх газет і не працюю на них…” Звісно, можна поставити під сумнів свідчення у кабінетах НКВС, адже за їхньою логікою і Остап Вишня мав кинути бомбу в товариша Постишева. Але всі без винятку спогади про Осьмачку сповнені аналогічних екстравагантних подробиць. Отож, скоріш за все, ці або подібні вчинки таки мали місце.
Осьмачка цілком слушно очікував арешту, й очікування це переросло в манію переслідування та виявлення агентів. І врешті-решт моторошна подія відбулася. Про свій візит до НКВС Тодось Осмачка розказував уже в еміграції : «Коли слідчий викликав мене на допит, я вирішив прикинутися божевільним. Коли мене ввели в кабінет слідчого, я побачив портрети Маркса і Леніна, запитав: “А чого це ви тут розвішали жидів?” А потім, звертаючись до слідчого, запитав: “А ви іржете до своєї жінки?” І далі я плів усяку нісенітницю». Слідчий від здивування не знав, що робити з в’язнем, і передав його на огляд лікарям, які визнали Осьмачку божевільним та відправили його в Кирилівську лікарню. Цікаво, чи справді все відбулося саме так, чи письменник свідомо творив легенду про себе? Однозначно, такий нахабний „хід конем” був цілком у стилі Осьмачки, а навіть якщо б і виявилося, що це тільки легенда, то легенда, треба визнати, талановита і життєствердна.

 

“Полювання на відьом”

Відтоді й до війни Тодось Осьмачка, судячи з усього, перебував у психлікарні, а німецьку окупацію зустрів уже на свободі, хоча й дожив до неї дивом. 1942 року Осьмачка приїхав до Львова. Тут він отримав премію за свою творчість, увагу від громадськості та матеріальну підтримку. Тут він активно писав прозу і вірші. А також продовжував викидати колінця. У кожній без винятку людині він вбачав радянського агента, що мав завдання його вбити. У кожній страві, приготованій кимсь іншим, ─ отруту. Збереглося багато спогадів про те, як він виливав запропоновану йому каву, бо там „щось плавало”. Аби „відірватися від хвоста”, постійно подорожував і тікав (недаремно мотив утечі центральний у його пригодницькій прозі). Із 1944 року мандри стають усе активнішими – табори для переміщених осіб, Франція, Югославія, США…
Під час подорожей Осьмачка закохався в емігрантку з Коломиї ─ лікарку Марію Кейван. Проте навіть із її рук він боявся приймати їжу і приходив у гості до коханої з власними продуктами, залицяння ж переривалися тривалими «фірмовими» зникненнями „слідом за хмарами”. Звичайно, таке кохання не мало жодних перспектив.
Останні чотирнадцять років свого життя Тодось Осьмачка провів переважно в Америці. Жив бідно, постійно шукав роботу, не відчував визнання себе як літератора. Але був вільним. Із часом навіть подолав свій підсвідомий, ще радянський страх перед полісменами. Однак ніколи не клав у своєму помешканні покривало на ліжко ─ бо мав бачити, чи не сховався під ліжком радянський агент.
У ті роки Осьмачка написав найкращі свої романи ─ „План до двору” та „Ротонду душогубців”. Аби письменник міг займатися творчістю і не шукати некваліфікованої роботи, Юрій Стефаник в 1957 році організував „Фонд Т. Осьмачки”, що складався з пожертв українських емігрантів.
Тодось Осьмачка помер 1962 року. Іван Багряний, провідавши його востаннє в лікарні, згадував, що Осьмачка при смерті був дуже схожий на хрестоматійне зображення Данте Аліг’єрі. Сьогодні в Україні яскраві твори Тодося Осьмачки ─ нарешті у вільному обігу, їх можна придбати в книгарнях. Але цікаво було би дочекатися ще й фахового дослідження гостросюжетної біографії одного з найдивакуватіших письменників ХХ століття.

 

Олег Коцарев