Комісар Ванда – жінка у штанях

Vasylevska_VНе так давно посол Польщі в Україні, зустрівшись із київською владою, натякнув, що поляки не дуже пишаються своєю землячкою Вандою Василевською, оскільки вона була більшовичкою. Тож не зовсім зрозуміло, чому одна з вулиць Києва досі носить її ім’я. Мер Черновецький запитав «досьє» на письменницю – аби вирішити, гідна чи ні Василевська власної вулиці у столиці незалежної України. А поки він вивчає інформацію, спробуємо з’ясувати: хто ж ця жінка, яку не шанують поляки й на честь якої названо не тільки вулицю, але й бібліотеку для дітей та юнацтва?

“Вічний революцьйонер”
Майбутня радянська письменниця Ванда Василевська народилася 21 січня 1905 року в Кракові у родині Леона Василевського, етнографа й публіциста, автора багатьох праць із проблем політики й національного питання, міністра закордонних справ в уряді Пілсудського-Морачевського.
Закінчивши філфак Ягеллонського університету та захистивши дисертацію, дочка визначного „білополяка” раптом долучилася до революційного руху: вона боролася за амністію політв’язнів, організувала страйк польських учителів, співпрацювала з лівими газетами й журналами і одразу потрапила в опалу в польської влади.
Їй навіть загрожувало ув’язнення за антидержавну діяльність, але тут настав вересень 1939-го року: німці напали на Польщу, Радянський Союз увів війська з іншого боку, і Ванда вирішила перебратися на Схід. Не маючи офіційного дозволу на виїзд, майбутня письменниця взяла ноги в руки та пішла до СРСР… пішки. Як згадує Василевська в автобіографії, таким чином вона здолала 600 кілометрів, поки зупинилася у Львові, де одразу взяла радянське громадянство, вступила до лав КПРС, до Спілки письменників і – не багато не мало – стала депутатом міської ради. Ви можете уявити собі подібний стрімкий злет?
Звісно, старе покоління було загартованим, проте 600 кілометрів пішки для 35-річної жінки — все-таки не просто прогулянка. Особливо якщо треба йти через лінію бойових дій. Але це ще не найдивніша частина пригоди. Запитання викликає те, що дочка відомого польського націоналіста не тільки не потрапила до табору для тимчасово переміщених осіб, але й одразу злетіла вгору по щаблях політичної драбини. Як таке могло бути? Скидається на те, що тут не обійшлося без чиєїсь протекції, протекції, що почалася задовго до 1939-го. Недарма Солженіцин колись сказав, що Ванду «приєднали до СРСР у 1939-му, разом із Західною Україною». Якщо ж торкнутися подальшої біографії письменниці, то випливе навіть ім’я цього таємного покровителя – це був сам Йосип Віссаріонович Сталін. Вождь усіх народів мав свої плани щодо Василевської.

«Корнійчук і Ванда — не сім’я, а банда»
Із початком війни маховик “кар’єри” Ванди набирав обертів: вона добровільно пішла на фронт і стала членом редколегії фронтової газети “За Радянську Україну”, пропагандистом Головного політуправління Радянської Армії (полковим комісаром, полковником), головою Спілки польських патріотів СРСР, одним з організаторів 1-ої дивізії ім. Косцюшка Війська Польського.
Полковник Ванда Василевська, у кавалерійському галіфе й високих чоботях 42 розміру, з цигаркою в довгих вузлуватих пальцях, була жінкою грубою й некрасивою. На питання, чому ходить у штанях, вона пафосно відповідала, що навіть у мріях не бачила себе одягнутою у форму Червоної Армії, а вже коли це сталося, за жодних обставин не зніме її. Голос мала хрипкий, ніби застуджений, що, втім, не заважало їй бути добрим оратором: вона виступала перед солдатами з палкими й натхненними промовами.
Ще на початку війни Василевська познайомилася з письменником Олександром Корнійчуком і невдовзі одружилася з ним. Звісно, тут не обійшлося без благословіння товариша Сталіна, і це не дивно: подружній тандем таких колоритних постатей мав стати взірцем для _7aaf4a5c5ce3b37dbafdf61c9c226aa0пропаганди радянської ідеології. Корнійчук займався ідейним загартуванням радянських солдатів, а Ванда – польських жовнєжів Армії Людової, що теж боролися проти фашистів. А разом вони уособлювали щастя Східної та Західної України.
….Олександр Корнійчук, як згадують, не цурався гарних жінок і користувався симпатіями багатьох із них. Тому уявити, що він міг закохатися в мужикувату негарну полячку, досить важко. Так само, як і визначити, чого було більше у стосунках Корнійчука та Василевської — політичного розрахунку, спільних творчих пошуків чи справжніх почуттів. Можливо, свою роль зіграв подружній досвід обох письменників – і Ванда у Корнійчука була другою дружиною, й він у неї – другим чоловіком. Тому вони вже вміли відокремлювати почуття від побуту. Тим більше що бачилося подружжя вкрай рідко — обоє були заклопотані суспільним і політичним життям. До того ж на тлі грубої й кремезної Ванди Олександр виглядав мініатюрним і дуже юним, тому разом вони викликали суперечливі враження. Окопами Другої світової навіть гуляв віршик: «Пришла телеграмма резкая, в штабе испуганы слегка – едет Ванда Василевская, она же – муж Корнейчука». А в мирний час родину називали «дружбою народів» або: «Корнійчук і Ванда — не сім’я, а банда». Що тут скажеш – людям видніше…

Як стати класиком за життя

Письменницький шлях Ванди розпочався в Польщі. Ще в гімназійні роки кілька її віршів було надруковано в краківських газетах. Студенткою вона написала дві книжки, що вчили дітей шанувати працю: «Повість про первісну людину» і «Гості з усього світу» (обидві – 1925). Зрештою, Василевська прилучилась до прогресивної літератури й зайняла в ній відверто революційну позицію: зверталася до теми села та складного життя польських трудящих. Її твори називали “звинувачувальним актом проти капіталізму”. А вже у Львові вийшла друком перша частина трилогії Василевської «Пісня над водами».
Та доленосним для Ванди став 1942-ий, котрий приніс письменниці всесвітню славу. Сталін викликав до себе зіркове подружжя, Василевську й Корнійчука: „Країна потребує творів, які би переломили ситуацію на фронті!” На все про все – тридцять днів.
Згадаємо, що 1942-го німці несподівано знову перейшли в наступ по всьому фронту, скориставшись хвилею антикомуністичних повстань, що запалали на радянських територіях. Саме тому терміново знадобилися твори про звірства окупантів. Саме тому точно у встановлений Сталіним строк з’явилися «Фронт» Корнійчука та «Райдуга» Василевської.
Остання отримала світовий резонанс. Сотні захоплених статей в американській, європейській та навіть турецькій пресі. Газета «Кронікл» радила її читати американцям, які замало знають про жорстокість нацистів. «Це залізо для укріплення наших душ та сталь для нашої рішучості», – писала чиказька «Сан»… Наступного року “Райдугу” екранізували — стрічка навіть номінувалася на  “Оскар”, однак не отримала його. Зате фільм отримав не менш престижну в США кінонагороду – Головний приз асоціації кінокритиків. Важко судити, чому саме навколо “Райдуги” піднявся такий ажіотаж. Тим більше, що особливими художніми якостями цей твір не вирізняється. Зараз його б назвали відверто антигуманним. Але публіцистичне звучання, а ще – філігранне виконання замовлення всемогутнього Вождя… Адже Сталін вирішував не тільки те, які танки випускати, які заводи будувати, але й те, які романи писати. І тих, хто виконував замовлення, не забував обдарувати своєю милістю.
Зрештою, Сталін і не приховував, що Ванда була його улюбленицею, навіть зазначав, що йому подобається її творчість. Письменниця отримала цілих три Сталінські премії попри те, що сам Сталін читав Василевську тільки в перекладах – адже воне не писала російською й навіть не українською, бо не володіла цими мовами достатньою мірою. Рукописи Ванди швидко перекладала з польської ціла бригада фахівців. І вже після того книги сталінської улюблениці включали до обов’язкової шкільної програми, відзначали та нагороджували. Попри не досить великий художній рівень творів, який відзначають спеціалісти, Василевська ще за життя стала класиком радянської літератури. От чого можна досягнути, коли вмієш вгадати бажання Вождя всіх народів.
Ванда Василевська неодноразово бувала на особистих прийомах у вождя, мала всі пільги, які належать вершкам радянської номенклатури: квартира в центрі міста, дача, що нагадувала міні-палац, поїздки за кордон…
Але слава її згасла разом зі смертю Сталіна. Й зараз ніхто не пам’ятає творчість тричі Сталінського лавреата й давно вже не цікавиться “звинувачувальним актом проти капіталізму”. Адже окрім пропаганди й ідеології у справжній літературі має бути ще щось. Принаймні, дещиця таланту.

Марта Василів