Артур Конан-Дойль: “Я вбив цю скотину!”

Його звали Дойль. Артур Конан-Дойль. Та після того, як він холоднокровно жбурнув Шерлока Холмса в Рейхенбахський водоспад, його можна назвати Конан Варвар. Мабуть, так вважали тисячі британців і тисячі янкі, які ридали над смертю найкращого детектива земної кулі. А в цей час один із учасників психологічної дуелі, відтираючи руки від чорнил після літературного душогубства, напівзлісно й напівполегшено промовляв: „Я вбив цю скотину!” Не зупинило Артура те, що його жертва фактично витягнула незнаного медика Конан-Дойля з безвісності, а разом із тим – і з фінансової кризи! Але правила цієї дуелі письменник встановив безкомпромісні: „Якби я його не вбив, він би точно вбив мене!”

 

Порушуючи клятву Гіппократа…

Шерлок Холмс був супутником Конан-Дойля на його творчому шляху фактично від старту до фінішу. І протягом цієї 40-річної дистанції ставлення літературного батька до свого найуспішнішого творіння було неприязне майже до патологічної ненависті. Дивно, бо самі умови створення образу видатного детектива, а також удача, яку він приносив, мали б стати запорукою любові Конан-Дойля до свого персонажа.

 

Прототипами Шерлока були люди, яких письменник надзвичайно цінував. В основному, прообразом детектива став доктор Белл з Единбурзького університету, один із найулюбленіших викладачів молодого Конан-Дойля, студента-медика. Це доктору Беллу ми маємо бути вдячні за Холмсові ексцентричність (і в звичках, і в зовнішності) і основне – за дедуктивний метод. Університетський викладач, який „із незворушним обличчям червоношкірого індійця” ставить діагнози пацієнтам, які щойно зайшли до приймальні та ще й слова не встигли сказати, а на додачу – викладає подробиці їхнього життя – це, погодьтеся, непоганий матеріал для детективного жанру. Особливо, якщо враховувати, що в літературі до цього силу логічних міркувань та аналізу при розв’язуванні злочинів застосовував хіба що Дюпін (персонаж Едгара По). Усі ж інші детективи покладалися на удачу й випадковість (що так дратувало Конан-Дойля).

 

Що ж до другого прототипу – йому Шерлок завдячує виключно прізвищем – ним став письменник Олівер Холмс, дуже шанований Конан-Дойлем.

 

Образ Холмса поступово кристалізувався й дебютував у новелі „Етюд у багряних кольорах”, яку Конан-Дойль продав не так дорого, як хотів би (25 фунтів за повні авторські права), а на додачу почув від видавців, що твір надрукують через рік. Мовляв, на ринку і так забагато „дешевої белетристики”. Новела побачила світ 1887 року, однак її не помітили в літературних колах. За винятком редактора американського журналу „Lippincott’s” – Джозефа Маршала Стоддарта, який відчував, де захована золота жила літератури – у детективному жанрі. Тож, розпочинаючи видання британського варіанта „Lippincott’s”, Стоддарт запросив Конана-Дойля на вечерю, яку останній назвав пізніше не інакше, як „золота”. До речі, на цій же вечері був присутній і Оскар Уайльд – власне, під впливом цього знайомства Артур Конан-Дойль зробив Шерлока наркоманом (морфіністом і кокаїністом) – так би мовити, додав богемності образу.

 

У результаті „золотої вечері” Конан-Дойль написав на замовлення Стоддарта новелу „Знак чотирьох”, однак і вона не викликала фурору. Справжній успіх Холмсу і його творцю допоміг здобути американський журнал „Стренд”. Оригінальний формат видання (кожен номер виходив як збірка завершених оповідань) підштовхнув Конана-Дойля до написання низки детективних новел, кожна з яких буде завершеною, але водночас пов’язаною з іншими одним яскравим образом – Холмсом. Між іншим, попередні невдачі Конан-Дойля й успіх „Скандалу в Богемії” та наступних новел критики пояснюють тим, що в перших творах було замало Холмса, а в наступних – якраз у необхідній кількості. Цикл новел, нині відомий як „Пригоди Шерлока Холмса”, вибухнув, як бомба, підкидаючи рейтинги „Стренду” до піднебесся. Шерлоком були задоволені всі, включно з доктором Беллом, утім, за винятком самого автора.

 

Виявляється, лише за рік славетний детектив заїв Конан-Дойля до печінок. Бо, по-перше, письменник мріяв творити „серйозну літературу”, тобто писати історичні романи, а не „дешеву белетристику”. А по-друге, ця „дешева белетристика” хоч і приносила пристойні прибутки, а все ж вимагала непомірного напруження думки. Адже Конан-Дойль майже щомісяця мав вигадувати свіжий детективний сюжет про Шерлока. Намагаючись позбутися сізіфової праці, Конан-Дойль вирішив заломити таку ціну за кожну новелу, на яку – він сподівався! – видавці не погодяться. Спочатку 50 фунтів, потім 75. А кляті видавці погоджувалися й погоджувалися. Скрегочучи зубами, Конан-Дойль пише для „Стренду” наступний цикл („Мемуари Шерлока Холмса”), але цього разу письменник вирішив відрубати всі кінці – й закінчив низку новел смертю найкращого з детективів у Рейхенбахському водоспаді.

 

Читачі пишуть гнівні листи до редакції, розгрібаючи які, у редакції підраховують збитки – 20 тисяч читачів відмовилися від передплати… Задоволений тільки Конан-Дойль, розказуючи, що, мовляв, це було не душогубство, а законне вбивство при самозахисті: „Якби я його не вбив, він би, без сумніву, вбив мене!” Між іншим, це слова лікаря – Гіппократ був би шокований.

 

Він полетів, але обіцяв повернутися…

Здавалося, Конан-Дойль міг зітхнути з полегшенням – він переміг Холмса й тепер на повну силу почав працювати над „серйозними” творами. Але попри те, що історичні романи продавалися й читалися «на ура», дуже швидко виявилося: поповнити рахунок в банку може тільки Шерлок. Тож не минуло й п’яти років, як письменнику знову довелося дістати із запилених рукописів славетного детектива.

 

Так Конан-Дойль сів за написання п’єси „Шерлок Холмс”, і писав виключно з комерційними намірами, оскільки при переробці твору американським актором і драматургом Вільямом Геллером (п’єсу поставили в США), автор дозволив будь-які корекції. Зокрема неймовірні – одружити Холмса, який ніколи не мав до жінок романтичних почуттів. Але Конан-Дойлю було на це начхати, головне, що „п’єса, постановка й фінансовий підсумок його просто зачарували”. До речі, історія з другим драматичним твором про Холмса „Строката стрічка також починається з того, що Конан-Дойль хотів виправити своє фінансове становище. Глядачі обожнювали Холмса, тому вистава дійсно принесла авторові гроші.

 

Попри успіх „комерційних операцій” з Шерлоком, Конан-Дойль не став відчувати до нього більше симпатії – принаймні так і не писав нічого нового про детектива з Бейкер-стріт. Натомість привид Шерлока Холмса був більше ніж набридливим. Журналісти, видавці, шанувальники не припиняли запитувати про нього. Останньою краплею став фільм „Шерлок Холмс спантеличений”, знятий у 1901(!) році. Тому Конан-Дойль зламався і знову почав працювати над пригодами кращого у світі детектива, пишучи „Собаку Баскервілів” (маже через 10 років після фрази „Я вбив!”).

 

Повернення Холмса було частковим (події повісті відбуваються до „смерті” у водоспаді), але повернувся він не без скандалу – Дойля звинуватили в плагіаті, мовляв, він украв ідею у свого друга Флетчера Робінсона, а його самого використовував, як „літературного негра”. Із неймовірним успіхом у 1901 році повість надрукували у журналі „Стренд”. А в 1902 році Дойля посвятили у лицарі за „заслуги перед Вітчизною”, тобто теоретично за участь в англо-бурській війні й за книгу „Війна в південній Африці”, а фактично… за Шерлока (фанатом якого був сам король).

 

Мабуть, у якийсь момент Конан-Дойлю набридло доводити свою незалежність від власного творіння, особливо коли йшлося про великі гроші. 4 тис. доларів запропонували йому американські видавці за „воскресіння” Холмса й стільки ж за кожну наступну новелу. Так були зламані останні упередження автора – він без вагань почав випускати все нові й нові твори про Шерлока.

 

Певно, нелегко змагатися із самим собою, особливо якщо цей другий Сам, створений тобою ж, –  розумніший і улюбленіший, ніж ти. Кажуть, одного разу на осточортіле питання журналістів „З кого ви писали Холмса?”  Конан-Дойль (який, до речі, в автографах підписувався „доктор Ватсон”) пробурчав: „Із себе, із себе писав.” О, нелегко, мабуть, усе життя бути Холмсом і прикидатися Ватсоном!

Антоніна Окініна