П’ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ АРТЮР РЕМБО

Люди не вміють втілювати свої бажання. Їм заважають правила, норми поведінки й страх перед змінами. Життя тих диваків, які завжди чинять так, як їм хочеться саме цієї миті, схоже на політ схибленого метелика. Або на плавання п’яного корабля.
Найвідоміша поезія Артюра Рембо – «П’яний корабель». Життя поета теж – шлях п’яного корабля. Позбувшись команди – моральних норм – та капітана – здорового глузду, Рембо 37 років плавав буремними морями та океанами життя, ніде надовго не затримуючись. Юнак із провінції, геніальний поет, епатажний богемник, гомосексуаліст, вояка, наглядач рабів, ефіопський негоціант – усі ці екзотичні гавані відвідав еnfant terrible французької поезії, Артюр Рембо.

 

ПЕРША ГАВАНЬ. МІЩАНСТВО

 

 

У кінці XIX століття Франція була на перепутті. З одного боку, країну лихоманило від гострих соціальних і політичних потрясінь, з іншого – вона перебувала у млявому просторі буржуазної моралі й християнських догм. У цей час у глухому міщанському Шарлевілі народився Артюр Рембо. Пізніше він саркастично охарактеризує своє місто як «найбільш ідіотське з усіх провінційних міст». Атмосфера Шарлевіля була святенницькою, безрадісною й нудною. Це було ідеальне місце для народження майбутнього бунтівника, який на все життя зберіг огиду до будь-яких норм і правил. Родину Артюра можна було б назвати «зразковою», якби не батько-військовий – він пішов, полишивши на матір чотирьох малолітніх дітей. Вона ж затято взялася за суворе виховання, чим спричинила завзятий спротив Артюра. Він ненавидів домашній деспотизм, непорозуміння з матір’ю, свою удавану слухняність і покірність. Коли Рембо навчався у школі, то, попри свої успіхи в науках і неабияку обдарованість, завжди потерпав від вчителів за нахабну і зухвалу поведінку. Підліток чотири рази тікав із дому. У шістнадцять років взагалі вирішив залишити Шарлевіль і вирушив у подорож по сходу Франції й Бельгії. Поліція повернула малого втікача додому, проте початок плаванню п’яного корабля було покладено.

 

 

ШТОРМОВА ДРУЖБА

 

 

Безкомпромісний і непередбачуваний сімнадцятирічний Рембо починає жити за принципами епатажу й протистояння суспільству. Він пише новаторські й дивні на той час вірші. Знаходить однодумця, який поділяє його погляди на життя й поезію, – Поля Верлена. Історія їхніх стосунків за напругою пристрастей нагадує шторм.
Збірка поезій Верлена в той час була офіційно заборонена судом, а він сам вважався persona non grata у «високоморальному» вищому світі Парижу. АлеРембо не хвилювала декласована поведінка нового друга, навпаки, юнак був у захваті, що нарешті зустрів людину, яка може начхати на правила світського тону й буржуазної моралі. До речі, Верлен аж до моменту зустрічі двох поетів у Парижі не міг повірити, що справді зустрінеться з Рембо. Він був упевнений, що 17-літній хлопчак не може писати таких віршів, а за листуванням із Рембо ховаються його, Верлена, колеги з літературного об’єднання «Сучасний Парнас», які й вигадали молодого поета з Шарлевіля. Тим не менше, юний геній виявився справжнім. Через рік після зустрічі з Рембо Верлен залишає молоду вагітну дружину й вирушає з приятелем до Лондона. Там вони захоплено «пізнають життя» – старцюють і зловживають алкоголем і гашишем. Згодом Рембо навіть стає коханцем Верлена, проте їхній зв’язок триває недовго й завершується трагічно – коли Рембо вирішує розірвати заплутані стосунки, п’яний Верлен у розпачі стріляє в приятеля. Поранення було легким, проте після гучного скандалу Верлена засуджують за спробу вбивства.

 

 

НА ХВИЛІ ЕПАТАЖУ

 

 

Рембо повертається додому на фер­му в Роше. Він продовжує віршувати й епатувати оточуючих. Рембо любив шокувати людей. Коли хтось читав вірші, Зухвалець після кожного рядка додавав «Гівно!» – це був його специфічний вияв критики. Юнак якось «із метою гігієни» розірвав підшивку журналу «Художник» одного знайомого, у якого певний час мешкав. Інший випадок: Рембо жартома пробив другові долоню.
Поет створював образ романтичного бунтівника, людини-легенди із неадек­ватною поведінкою. Рембо доволі часто сам вигадував пікантні історії, у яких нібито брав участь, і всі вірили, а потім поголосом розносили по друзях і знайомих. Таким чином і ширилася слава «еnfant terrible» серед богемної частини Франції. Рембо давав богемі те, чого вона хотіла, – скандали, брудні подробиці, епатаж – і ненавидів богемний спосіб життя не менше, ніж міщанський побут Шарлевіля. Адже у представників богеми теж були правила й неписані закони, а Рембо був створений для життя без правил.

 

 

БУРХЛИВЕ ПЛАВАННЯ КОЛИШНЬОГО ПОЕТА

 

 

Сьогодні поезії Рембо і його світ назвали б психоделічними. Сучасники поета і ясновидця – Рембо вважав, що у 1871 році на нього зійшло осяяння, – не знали подібних слів. Однак відчували якимось нервом ту перезбуджену, фонтануючу енергію, яку викидав на оточення безбожник і мрійник Рембо. Його світ був заселений янголами та химерами, полярними квітами, що вимерли задовго до появи людей, та сп’янілими кораблями без команди й стернового. Він зневажав млявих поетів, які марнували свій час по бібліотеках, – його поезію могло народити тільки гірське сонце, свіжий вітер, примарні видіння, що оселилися в уяві.
Артюр Рембо говорив: «Я хочу бути поетом і працюю над тим, щоб ним стати». Йому вистачило чотирьох років. За цей недовгий час він написав усе, що хотів написати… і вирішив зайнятися іншими справами. Повністю в дусі Рембо – корабля, що потребував усе нових морів та океанів.
Отож, на другому десятку років Рембо облишив поезію і кинувся у мандри. Спочатку в Скандинавію – подорожуючи з мандрівним цирком, він мріяв зробити собі чудернацькі татуювання та показувати їх за гроші. Потім його зваблює військова романтика – і він записується рядовим у Індонезію. Але війна обертається тяжкими солдатськими буднями, і через місяць свого воякування Рембо стає дезертиром. Їде на Кіпр і там працює наглядачем на каменярні, зі шкіряною нагайкою та довгим кинджалом слідкуючи за працею 60 рабів. Один із рабів потрапляє під гарячу руку колишнього поета й платить життям за непослух – після того Рембо змушений тікати до Африки.
В Ефіопії поет причалює у черговій гавані – стає колоніальним торговцем та кореспондентом французького Географічного товариства. Нове захоп­лення Рембо – фотографія. До того ж він починає вдягатися як мусульманин, знаходить собі чорношкіру дружину, яка не знає жодного слова французькою. Товаришує з шаманами, полює на слонів, торгує в Європі бивнями та мавп’ячою шкірою, обмінює свій товар на гвинтівки та продає їх ефіопському королю. У його листах з’являється щодалі більше ісламських афоризмів та цитат із Корану. Життям ісламського негоціанта Рембо переймається чи не з більшим захоп­ленням, ніж доти віддавався богемному існуванню паризького поета-нахаби.

 

 

КОРАБЛЕТРОЩА

 

 

Важко було б собі уявити Артюра Рембо – буремного та невпокореного – посивілим дідусем, що благочестиво помирає, оточений заплаканими родичами. Рембо помер молодим, дотримуючись канонів жанру. Причина його смерті – така ж неймовірна, як і все життя. Він вколов коліно шипом мімози, що спричинило захворювання ноги, пухлину і рак. 37-літнім смертельно хворим чоловіком він прибув до Марселя. Ногу довелося ампутувати, але лікарське втручання лише трохи пригальмувало наступ хвороби. Через декілька місяців колишній поет, негоціант Артюр Рембо помер у страшних муках у марсельській клініці Непорочного Зачаття. Його остання молитва була молитвою мусульманина, останні слова він сказав у маренні своїм африканським друзям – переконаний, що вони поруч. Схоже, перед кораблетрощею п’яний корабель таки знайшов свою рідну гавань.

Дарина ЧЕРВОНЕНКО